- Боже мiй, - пробурмотiла вона, - навiщо я тодi спiшила! Чому?! Адже могла ще побути! Напоїла б їх кавою. А з яблуками та крамницями встигла б!.. Тепер усе життя буду каратися... Який грiх на душi! Це я винна, я! Ах боже мiй, стара дурепа!
Якби не трагiчнiсть подiї, здавалося б кумедним, як молоденька жiночка таврує себе 'старою дурепою'.
- Заспокойтеся, Нiно Василiвно, - зупинив її лементування Коваль. - Вас ми нi в чому не обвинувачуємо.
При цих словах Барвiнок кинула на полковника обурений погляд. До чого тут чиєсь обвинувачення?! Вона сама себе звинувачує, сама карається!
- Нiно Василiвно, скажiть, - питав Коваль, - ви знали, що й Павленко брав участь у винаходi? У iнститутi сказали, що iдею взагалi, можливо, подав Вячеслав Адамович. А Журавель тiльки розробив. Вам нiчого про це не вiдомо? Якщо це правда, то Павленко теж став би якщо не 'мiльйонером', як вважають, то хоч 'напiвмiльйонером', а можливо, й повним господарем винаходу?.. Що ви на це скажете, Нiно Василiвно?.. Вiн i тодi здавався б вам таким жалюгiдним, як зараз?
У вухах Коваля ще звучав писклявий голос Василя Ферапонтовича.
Друкарка мовчала. Щось говорити вона не мала сил.
8
- Експерти не дають вам нiяких даних, Петре Яковичу, - сказав Коваль слiдчому Спiваку, задумливо погладжуючи свою порiдiлу зачiску. - Я мiркував по-всякому. Поки що жодної версiї, крiм нещасного випадку. Виходить, i складу злочину немає... А людину, звичайно, шкода, багатообiцяючий учений, усi кажуть - талановитий, та й просто жити б йому ще i жити.
Отже, найвiрогiднiше - нещасний випадок, вiд якого нiхто не гарантований, - повторив полковник пiсля короткої паузи. - Журавель, безумовно, багато у чому i сам винен, так би мовити, викликав джина з пляшки. В прямому розумiннi. - Коваль поклав перед слiдчим аркуш з висновком експертизи. - Ось читайте: був у станi сильного сп'янiння... Не пив би - не заснув би, забрав би чайник з плити i закрив би газ... Так що звинуватити у злочинi залишається начебто тiльки пляшку.
Полковник говорив повiльно, роздумливо, немов ще раз перевiряв свої мiркування i водночас давав можливiсть Спiваку заперечити йому.
- I просити суддiв засудити її на довiчне ув'язнення? - зiтхнув Спiвак. - То що, Дмитре Iвановичу, по- вашому, можна закривати справу?запитально глянув вiн на полковника, так само, як i той, не поспiшаючи з своїми висновками.
- I все ж таки закривати, думаю, рано, Петре Яковичу, - зiтхнув Коваль. - Дивують деякi незрозумiлi обставини, - вiдверто зiзнався вiн.
Розповiдаючи про свої мiркування слiдчому, Дмитро Iванович сам себе запитував: чому вiн не до кiнця переконаний, що це - тiльки нещасний випадок? Адже все свiдчить за таке. Правда, випадок украй безглуздий, та чого в життi не буває! Але полковник не розумiв, чому стався цей випадок, якi обставини його спровокували, i це непокоїло. Допитуючи сусiдiв Журавля, намагаючись навпомацки знайти провiдну нитку до iстини, сам собi здавався слiпим кошеням. А цього вiн не любив. У таких трагiчних подiях, як смерть людини, на його думку, усе повинно бути гранично ясно.
Вже пiсля першого ознайомлення з квартирою Журавля, з оточенням загиблого, з сусiдами, iнститутом, ще не усвiдомивши, 'чому', 'хто', 'як', вiн уже вiдчував, що у цiй сумнiй iсторiї не обiйшлося без спалаху чиїхось пристрастей. Дiяла розвинута iнтуїцiя, передчуття, хоч Коваль i вмiв стримувати уяву, не поспiшати з висновками, не копирсатися там, де злочину немає. Прагнув зараз переконатися, чи є в цьому потреба. Iнакше буде тiльки марна витрата сил i, головне, пiдриватиметься його вiра в те, що у життi бiльше добра, нiж зла. Тому, немов перевiряючи себе у слiдчого, не наполягав на необхiдностi шукати у цiй пригодi слiдiв злого намiру.
Вiн так само не признався Спiваку, що трагедiя досi невiдомої йому людини - Антона Журавля - стала i його бiдою i вiн не зможе забути про неї, поки не позбудеться повнiстю своїх сумнiвiв. В офiцiйнiй обстановцi було б смiшним посилатися на особистi, здавалося б, безпiдставнi, емоцiї, i вiн промовчав про них.
Йому раптом згадався темний лiс, в якому заблукав дитиною. Скiльки йому було тодi рокiв? П'ять? Шiсть? Не пам'ятав. Зараз, немов крiзь пелену, яка вiдгороджувала його вiд дитинства, вiн знову побачив розмиту часом картину: велетенськi чорно-бiлi стовбури старих осик та берiз, якi товстим, покорченим корiнням входили в землю, високi, колючi кущi глоду та шипшини, пiдлiсок, що настовбурчив гiлки i темне шатро листя, пiд яке вiн входить, як у загадковий свiт. Було наприкiнцi дня, не обмежений опiкою матерi, яка десь подалася з двору, загравшись, вiн опинився на узлiссi старого Колiсникового гаю. Лiс вабив незвiданою глибиною, таємницею, казкою. Вiн iшов та йшов, присмерки швидко густiшали, в ньому зростав якийсь тривожний неспокiй, але його тягло далi, i вiн не мiг опиратися цiй силi. I тiльки коли з-за старого трухлявого пенька виглянуло кряжисте чудисько з вогненними очима, вiн злякався, закричав i кинувся назад.
Лiс не вiдразу випустив його, i, лише вибiгши на берег Ворскли, на простiр, вiн втямив, як знайти дорогу додому.
Через багато рокiв зрозумiв, що натрапив тодi у лiсi - тiльки й того! - на цiлу сiм'ю свiтлячкiв-гнилючкiв.
На все життя у нього збереглася любов до лiсу, в глибоких хащах якого завжди ховалася таємниця, зберiгся потяг до невiдомого, i те тривожне напруження, яке охоплювало, коли входив пiд темне шатро дерев, де його далекий предок-мисливець насторожено чекав зустрiчi з небезпекою. Лiс людських взаємин був густiший i бiльш таємничий, нiж Колiсниковий гай у далекому дитинствi, входячи в нього, Дмитро Iванович намагався зазирнути у найприхованiшi куточки i тiльки тодi заспокоювався, коли таємне ставало явним i вiн, як колись знову, виходив на чистий простiр...
- До того, як заснути, - пiсля довгої паузи продовжував своє повiдомлення полковник, - Журавель був у хатi не сам. У нього гостювали, про що свiдчать залишки вечерi на круглому столi в кiмнатi. Декiлька осiб, телефони яких знайшлися у записнику померлого, були опитанi. А також, i насамперед, молода жiнка, друкарка iнституту Нiна Барвiнок - коханка Журавля, сусiди, серед них i дружина колеги по iнституту, молодого вченого Вячеслава Павленка - Варвара Олексiївна. Бесiдували i з кравчинею Килиною Христофоровою, також приятелькою Антона Журавля. Установили, що того вечора у Журавля гостювали Нiна Барвiнок i Вячеслав Павленко.
Найбiльшу увагу ми з Вiктором Кириловичем, - кивнув Коваль у бiк молодого офiцера мiлiцiї, який сидiв на стiльцi пiд стiнкою i був третiм учасником цiєї невеличкої наради слiдчо-оперативної групи, - природно, придiлили Нiнi Барвiнок.
Струць, досi нiчим не нагадуючи про себе, уважно стежив за мiркуваннями полковника i слiдчого, готовий взяти участь у бесiдi, коли звернуться до нього. I ця службова етичнiсть старшого лейтенанта пояснювалася не сором'язливiстю, що була властива йому на початку служби, навiть ще тодi, коли працював з Дмитром Iвановичем по справi отруєння пенсiонера Залiщука, а внутрiшнiм тактом. Тепер Струць став iнспектором карного розшуку у мiському управлiннi i виконував самостiйно окремi завдання. Його вже не бентежила, як колись, округла коричнева родимка над верхньою губою, схожа на штучну мушку. Вiн забував про неї, бо товаришi перестали кепкувати, як ранiше, називаючи його то 'панночкою Струць', то красною дiвчиною, i згадував лише, коли голився, боячись порiзатися. Вiн завiв вуса, щоб через якийсь час повнiстю закрити її. Обличчя його стало мужнiм i набуло не удаваної, а природної серйозностi i поважностi. Зараз у вiдповiдь на жест полковника, пiдтверджуючи його слова, вiн згiдливо нахилив голову.
- Барвiнок - це жiнка з нелегкою долею, - говорив далi Коваль. - лагiдна i терпляча. Була закохана у Журавля i збиралася залишити заради нього свого чоловiка, Гната Барвiнка. Вона визнала, що гостювала того останнього вечора у Журавля, який вечеряв у товариствi свого сусiди Павленка, накрила на стiл, але незабаром пiшла, бо поспiшала додому. Визнала, що сама поставила чайник на плиту, бо молодi люди схотiли кави. За її словами, нiчого особливого того вечора не сталося. У Журавля настрiй був пiднесений. Вiн розповiдав, як пощастило дати життя своїй науковiй iдеї. Передрукований рукопис його роботи вона якраз i принесла того вечора. Але не повнiстю. Другого дня додрукувала її i прибiгла в обiдню перерву, але Журавель уже не був живий. Я прилучив цей рукопис до справи, - кивнув Коваль на папку, що вже лежала на столi слiдчого. - Проте, гадаю, треба повернути його iнституту тому, що в цiй роботi є дещо корисне для промисловостi. Сам я, Петре Яковичу, чесно кажучи, у машинобудуваннi профан, мислення не технiчне. Хоч
