У нашому невеличкому, гарному зеленому селищi над Ворсклою, де усi знають одне одного, я нiколи не зустрiчала i не бачила тебе... Хоч ми й жили неподалiк, та доля не дала нам змоги зустрiтися. Можливо, якби це сталося ранiше, то життя моє пiшло б по iншому руслу, а може, й залишилося б так, як воно є, хто вiдає про те, окрiм самої долi.

Вперше я побачила тебе, коли мiй майбутнiй чоловiк привiв мене у твiй дiм для знайомства твоєї сiм'ї зi мною. Тодi ще нiякi почуття не прокинулися у моїй душi: ти був братом мого майбутнього чоловiка, всього- на-всього його старший брат i аж нiчогiсiнько бiльше. Зовнiшньо - дуже схожий на нього, духовно - я не могла вiдразу зрозумiти ступiнь твоєї душi, твоєї натури.

Минув рiк, як ми побралися з чоловiком. Раптом я звернула увагу на тебе. На тебе, на старшого брата мого чоловiка, як на людину, що духовно подобається бiльше, нiж чоловiк, з яким уже з'єднано життя. Спочатку я думала, що то - забавка, але чим далi, тим бiльше ти подобався менi, мої думки усе частiше i частiше поверталися до тебе.

Минув ще якийсь час, коли нарештi я зрозумiла, що то є кохання.

Я намагалася задушити в собi у зародку це недозволене долею кохання, але не змогла. Пробувала любити свого чоловiка, наче тебе, - ви ж такi схожi з лиця! Я боролася за те, щоб у моїй сiм'ї був мир i спокiй, була злагода. Скiльки разiв я ходила по селу, розшукувала свого чоловiка, коли вiн, забувши усе на свiтi, випивав у колi друзiв, забирала його додому, просила, плакала, щоб вiн бiльше не робив так. Дрiбнi сiмейнi чвари, особливо коли вiн приходив напiдпитку, вiдкладали у моїй душi гiркi краплини розчарування, якi збиралися роками, дрiбнi образи скупчувалися у великий клубок вiдчуження, i багато що я не могла пробачити чоловiковi, хоч скiльки разiв, заради сiм'ї, заради дитини, яка незабаром знайшлася, я пробувала забути все i жила з ним далi.

Мої думки, мiй любий, усе частiше i частiше поверталися до тебе, порiвнювали вас обох, i прийшла та фатальна година, коли терези схилилися на твiй бiк, i я пропала, бо зрозумiла, що вже не можу володiти своїми почуттями, що я кохаю тебе, а не свого чоловiка.

Я боялася цього, я не хотiла цього, внутрiшня боротьба тривала довго у моїй душi, але це було сильнiше за мене. О, тiльки думки про обов'язок, про жiночу честь i пристойнiсть стримували мене!

Роками я боролася з собою... i роками прагнула тебе, хотiла тебе з кожним днем усе нестерпнiше, все нестриманiше, хоч не мала на це найменшого права. Право було у другої - у твоєї дружини Олi.

Пригадай, любий, як одного разу ти повiз мене мотоциклом у пiонертабiр до моєї Вiруньки. Коли ми приїхали, була якраз тиха година, дiти спали, i ми тим часом поїхали скупатися до рiчки. У водi ти зробив жартiвливу спробу обiйняти мене, але я вiдсахнулася i вже за мить пожалiла про це. Проте спроб з твого боку бiльше не було, а я не наважилася першою зробити крок до зближення. З того часу, хоч би де ми стикалися з тобою, при спробi обiйняти мене я вiдсахувалася вiд тебе i кожного разу потiм каялася, бо дуже хотiла твоїх нехай i випадкових, але таких бажаних обiймiв, хотiла тебе всього. Зупиняв обов'язок...

Кожної хвилини думала про тебе, бажала тебе, пристрасно, жагуче. Я не могла дивитися на тебе без болю у душi, знаючи, що ти не мiй, що не дано менi такого права: права кохати тебе. А я кохала...

Кожна зустрiч з тобою, де б це не було, чи то у нашому домi, чи на вулицi, чи у гостях, куди ми ходили сiм'ями, приводила мою душу у страшне сум'яття, збурювала мою кров. Очi мої дивилися тiльки на тебе, кожне твоє промовлене слово я ловила, кожний твiй порух запам'ятовувала. О, треба бути великою акторкою, щоб цього нiхто не помiтив: нi твоя дружина Оля, до якої я вiдчувала i вiдчуваю повагу i заздрiсть, бо вона - твоя, нi мiй Петро, який дуже суворий у таких питаннях, як кохання до чужих чоловiкiв, i при найменшiй пiдозрi мiг наробити дурниць, нi стороннi люди, якi - о! - усе помiчають, навiть тодi, як ближнi нашi не бачать нiчого. Я думала про наслiдки, якi могли статися, якби я кинулася у вир свого кохання: нi, я знаю, чим це закiнчується! А у тебе i у мене дiти, якi не повиннi розплачуватися за грiхи своїх батькiв.

Кожного разу, зачувши увечерi твiй мотоцикл, я вибiгаю на подвiр'я зустрiти тебе, побачити хоч краєм ока. Вибiгаю, забувши про все на свiтi, наче мене жене амок... Коли ти вдень буваєш вдома, я вигадую рiзнi причини, щоб зайти на твою половину, щоб тiльки побачити тебе, почути твiй голос. I яка це скажена мука дивитися на тебе, бути поруч i не смiти навiть доторкнутися! Як же менi до нестями хочеться пригорнутися до тебе, вiдчути твоє тiло, твої обiйми! Але цього бажати - що сонце з неба дiстати!

Дивлячись, як тебе обiймає твоя дружина, цiлує, зовсiм не соромлячись мене (бо ж родичка!), я мало не втрачаю свiдомiсть. У моїй душi усе починає дрижати, заплющую очi, щоб не бачити цього (забила б ватою i вуха, щоб нiчого й не чути!), i, вся оповита заздрощами i ревнощами, непритомнiю. Я, яка нiколи не розумiла, що таке ревнощi, вiдчувала у таку хвилину, як у моїй душi горить i пiдiймається незвiдане досi збурене, заздрiсне, чорне почуття до твоєї доброї, хорошої дружини, адже ти не мiй - її, але у такi хвилини не можу володiти собою. Повинна, мiцно зцiпивши зуби, щоб не закричати вiд заздрощiв, вiд простого фiзичного болю, який виникає десь там глибоко, усерединi, тому що не я тебе обiймаю i цiлую.

Десь чула чи, може, читала фразу: 'Всi шляхи ведуть до Вавiлона'. Так i мої шляхи усi ведуть до тебе. Хоч би де я була, хоч би що робила, думаю про тебе i кожну вiльну хвилину, кожну нагоду використовую, щоб забiгти до тебе, нiбито у родинних справах. Щоб хоч краєм ока побачити тебе. I тодi на моїй душi стає легко, хороше i заспокiйливо... А вдома знову думки й думки, якi збурюють моє єство, i жагуче бажання знову прокидається в менi. I знову не знаходжу собi мiсця i спокою.

А роки йдуть. Пролетiло уже дванадцять рокiв мого нерозумного, недозволеного, жагучого кохання до тебе. За цi роки виросли i твої, i мої дiти, домашнi турботи i хвороби усе бiльше напосiдають на нас, але моє кохання до тебе, мiй любий, не пригасає. Твiй дотик до мене, навiть ненароком, б'є мене, як струмом. Ночами ти снишся менi, збурюючи мою кров.

А ще треба дивитися в очi твоєї дружини i вдавати з себе доброчесну, порядну родичку. О, якби вона знала, як я кохаю тебе! Кохаю роками!.. I як важко менi жити на свiтi.

Двi жiнки кохають тебе: одна вiдкрито, бо є твоєю законною дружиною, друга - таємно, бо не має права, не дано їй долею такого права!

Скiльки разiв твоя Оля з фанатичною вiдвертiстю признавалася менi: 'Як я люблю його! Сказали б менi: умри i йому буде добре - вмерла б, не задумуючись'. Менi в тi хвилини її вiдвертостi хотiлося кричати: 'Я теж кохаю його, не менше вiд тебе!' - та не мала права... Вона ж бо не винна, що i я кохаю тебе... Тiльки її кохання вимiрюється чимось бiльшим, вищим, нiж моє, бо я не можу так вiдкрито, на всю душу, сказати, що i помру заради тебе... Просто я кохаю... страждаю i кохаю... i все.

Останнiм часом я вдома часто плачу. Навiть мiй Петро розумiє, що зi мною щось коїться. Допитує, як середньовiчний iнквiзитор, що зi мною, чому я так змiнилася, чому часто плачу. Та хiба я можу сказати йому свою 'причину'...

Дуже часто думаю: ну яка рiзниця мiж тобою i моїм чоловiком? Кров i плоть одна, i схожi ви один на одного, як близнята, а такi рiзнi... такi рiзнi. I чого до свого чоловiка я така охолола, збайдужiла, розчарована, а тебе прагну кожної години, кожної хвилини? Сама тiльки згадка про тебе кидає мене в жар, у тремтiння!

Порiвнюючи вас обох, я не знаходжу у твоєму характерi жодної негативної риси. Чи, може, я заслiплена?

Твоя доброта, успадкована, певно, вiд матерi, чуйнiсть i людянiсть, поряднiсть i чеснiсть до всього i всiх, усi людськi чесноти, зiбранi в тобi в один осяйний пучок, давно вже пiдкорили мене. Не хочу сказати, що мiй чоловiк повна протилежнiсть тобi, що вiн зiтканий iз самих тiльки негативних рис. Зовсiм нi. Деякi iз чеснот властивi i йому. Загалом вiн теж непогана людина. Кохає мене, любить Вiруньку i Мишка, допомагає менi у домашньому господарствi, дбає про сiм'ю, але... Але от не може часом встояти перед чаркою, що для мене найстрашнiше. Тодi вiн робиться бридкий, не тямить себе, як усякий п'яний, чiпляється до мене, лається брудними словами. Потiм, коли протверезiє, знову, як кажуть, стає на своє мiсце, але що з того, душа вже запльована.

Зрештою, усе можна було б перетерпiти, якось змиритися з цим, як це часто буває у сiм'ї, але я чогось не можу - осоружний вiн менi.

Завжди порiвнюю тебе i його... Його i тебе. За тринадцять рокiв, що прожили з ним разом, ми удвох багато чого зазнали. Вiн був опорою менi у нашому складному життi... Еге ж, непоганий вiн чоловiк, якби не його слабкiсть до чарки, а потiм скандали, сльози... i моє нездоланне кохання до тебе. Плачу йому чорною невдячнiстю, кохаючи тебе.

Для людей моє кохання до тебе, чужого чоловiка, це дуже тяжкий грiх, який нiчим не можна виправдати i спокутувати. Нiхто в усьому свiтi не зрозумiє мене, як тяжко i заразом солодко нести цей грiх у собi, жити

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×