зогрiвати себе вогнем, клякла восени i збирала взимку коренi пiд холодним снiгом...
I в душi її зажеврiло тепле, як нiколи, почуття до батькiв. Як добре, що вони в неї є, як добре, що вони житимуть ще довго-довго!
Уже давно звик той дитячий страх, уже не потребувала допомоги батькiв, якi жили на далекiй Донеччинi i долi яких тепер не знала.
I от цiєї страшної воєнної осенi, що промчала над нею з громом гармат, бомбових вибухiв, розстрiлами, рiками кровi, вона знову, як у дитинствi, вiдчула себе слабкою, беззахисною, i єдиною надiєю у неї став Курт.
Її не обходило, чим вiн займався на своїй службi, хоч добре розумiла, що це щось страшне i криваве. Почуття вiдданостi гауптштурмфюреровi i якоїсь жiночої гордостi за те, що вiн обрав саме її, та й певної надiї на майбутнє, з'явилося у неї не вiдразу, поступово, в мiру того як слабшав її страх перед ним, перед його чорним одягом, черепом i кiстками на емблемах. Вона зумiла не ображатися на його слова про слов'янське свинство, про та, що слов'яни недолюдки, i вiддала б пiвжиття, якби у її родовому деревi знайшовся б хоч якийсь нiмець i вона могла б назватися фольксдойче.
А так їй залишалося догоджати Курту, угадувати усi його примхи, ставати потрiбною - особливо пiсля того, як гауптштурмфюрер прохопився обiцянкою забрати її коли-небудь до Гамбурга, де вона побачить справлене життя. I тепер Люцiя у вiльний час захоплено розглядала барвистi нiмецькi листiвки, що подарував їй Раух. Вона уявляла себе на рiвних, ошатних вулицях, на алеях гарних скверiв, як музику, шепотiла про себе нiмецькi назви мiст i сiл. Одного разу їй приснився сон, наче сидить вона, вбрана у бiле шлюбне плаття, у каретi, що зупинилася перед кiрхою, стає на пiднiжку, а Курт у строгому чорному фраку з бiлою квiткою подає їй руку i веде по сходах вгору до широкої, навстiж вiдчиненої для них брами храму...
- Ах! - Люцiя згадала за молоко, яке почало збiгати, i притьмом кинулася на кухню. Тим часом гауптштурмфюрер розв'язав картонну коробку, обережно витяг з неї живу ялинку i поставив разом iз пеналом кольорових свiчечок на стiл.
- Вiдзначимо вайнахтен, Люцiє, - сказав вiн, коли та повернулася з кухнi, - по-вашому - рiздво. Ми святкуємо його перед Новим роком... Май на увазi, що ялинку нам надiслав з Берлiна сам фюрер, хайль Гiтлер! - Раух скинув угору руку звичним жестом. - Це не те що вашi покрученi, перехнябленi ялини у дикому лiсi - вона виросла у зразковому нiмецькому господарствi, на нiмецькiй землi. В нiй пахощi рiдної землi i рiздвяної ночi. Завтра в святий вечiр такi самi ялинки стоятимуть у всiх воїнiв великої армiї i нагадуватимуть про священну Гаймаг. I так само будуть у кожнiй нiмецькiй сiм'ї. А ось тобi, сказав далi гауптштурмфюрер, виймаючи з кишенi якусь загорнуту у папiрець рiч. Коли Люцiя розгорнула пакуночок, в очi вдарив гострий промiнчик, в її руках заiскрився, заграв вогнем перстень з невеличким камiнчиком.
- Боже мiй, який чудовий перстень! - скрикнула вона i знову кинулася Курту на шию, почала цiлувати.
Вона не так зрадiла персню i тiй ялинцi - символу нiмецької сiм'ї, як доказу, що Курт її любить, а не тiльки тiшиться як з iграшкою. Вона не подумала, де вiн дiстав його (звичайно, не купив у крамницi! Де тепер ювелiрнi крамницi?), Люцiя не сушила собi голову такими нелегкими запитаннями. Жити треба якомога легше. Вона все принесла на олтар свого кохання, навчилася цiлувати його руки, пiддаватися найхимернiшим примхам, вiддаватися не тiльки тiлом, а й душею, i забувати, забувати, не знати нi про тих, кого погнали у Бабин яр, нi про шибеницi, на яких гойдаються хлопцi i дiвчата з табличками: 'Partizanen'... З одною тiльки Рахiлькою вона iще не могла упоратися, i та, пропiкаючи її жаринами очей, несподiвано поставала перед нею. Часом це траплялося у найсолодшi хвилини її любовi, вона нiби проганяла її з чужої постелi. I тодi Люцiя ще нестямнiше вiддавалася Куртовi, намагаючись утопити в любовному шалi всi iншi почуття...
Гауптштурмфюрер звiльнився з її обiймiв i став приладнувати ялинку на журнальному столику. Вiн трохи поморочився з хрестовиною, яка теж була у посилцi, i коли добився, щоб ялинка стала рiвно, як вишколений солдат, опустився у крiсло, iз задоволенням оглядаючи деревце i муркочучи собi пiд нiс рiздвяну пiсеньку:
О Таненбаум, о Таненбаум,
вi грюн зiнд дайне Блеттер... [1] ------[1] О ялиночко, ялиночко, якi зеленi твої гiлочки... (Нiм.) ------
Люцiя тим часом кинулася готувати вечерю з делiкатесiв, якi принiс Раух. Вона миттю пiдхопила простенький мотив рiздвяної пiсеньки i, хоч не знала всiх слiв, радiсно мугикала її на кухнi:
О Таненбаум, о Таненбаум,
вi грюн зiнд дайме Блеттер...
У неї було пiднесене почуття повноти життя, начебто щастя, яке в цей момент переповнювало її, було таке вiдчутне, реальне, що його можна було пити, як вино iз келиха.
Вони дочекалися дванадцятої години, привiтали одне одного з вайнахтом, попросили щастя у Санта Клауса, потiм добряче напилися, i Курт наказав їй розстелити постiль.
Пiсля палких обiймiв втомлений Раух впав у сон. До Люцiї ж сон не йшов. Сидiла на постелi, прислухаючись, як тяжко дихає коханець. Раз у раз Курт постогнував, схоплювався, тицявся рукою пiд подушку, де лежав парабелум, i, розплющивши на мить очi, дико озирався. Упiзнавши Люцiю, вiн знову падав головою на подушку i засинав. 'Тих, що в лiсi', Курт теж боявся, i це нiби трохи втiшало її, бо нiби зближувало, єднало її з коханцем. Спiльнi друзi, спiльнi вороги, спiльнi страхи i спiльнi радостi.
Уночi бiле здається слiпучим, чорне - iще чорнiшим. Тiльки двi фарби, двi ознаки - i мiж ними жодних пiвтонiв. Усе стає надзвичайно загостреним, виразним, чiтко окресленим. Думки Люцiї ставали перед нею картинами, а не абстракцiями, живими сценами з її життя.
Перше її кохання i перша трагедiя. Федiр 'Американець' (вона не запам'ятала його справжнього прiзвища, можливо, й не знала)... Для всiх i для неї вiн був 'Американцем', бо одягався у строкату ковбойку, носив на головi крислатий капелюх i величезнi штиблети з крагами. Зараз Люцiя не пригадує його обличчя, але добре пам'ятає, як вiн, керуючи у клубi самодiяльним драмгуртком, запросив її на сцену, пообiцяв чотирнадцятилiтньому дiвчиську велику акторську славу. Згодом, скориставшись її довiрливiстю, вiн заманив у свою хату i згвалтував її.
Вона мало не втопилася у Дiнцi вiд сорому, огиди i болю. Але Федiр запевнив її, що мистецтво вимагає жертв i так буває з кожною актрисою. Зрештою, вона простила йому.
Вiн розбестив її, i дiвчина швидко вiдчула силу своєї звабливої посмiшки, навчилася лукавiй грi очей, почала користатися з молодостi для втiхи. Дякуючи гарному голосу, згодом вступила до музичного училища у столицi, i 'Американець' зник з її життя.
Закоханих школярiв вона зневажала, лише дорослi чоловiки цiкавили її. I навiть коли їй сказали, що однокурсник пробував отруїтися через неї, вона лише посмiхнулася.
Жоден з нових коханцiв не нагадував їй 'Американця', не розпалював в її грудях такого пекучого вогню.
I ось тепер Курт - переможець, владар життя i смертi - викликав у неї такий самий шал, i вона, як колись, п'янiла вiд кохання.
Пiсля того першого вечора гауптштурмфюрер бiльше не привозив її до своєї квартири. Вiн сам щоразу несподiвано вдирався серед ночi або уже й пiд ранок до неї, скуйовджений, злий, колючий, з осклiлим, немов у мертвяка, поглядом, i завалювався спати або дозволяв Люцiї своїм теплом повертати його до життя. У такому випадку вiн мовчки скидав мундир, чоботи, тицяв свiй парабелум пiд подушку i нетерпляче чекав, поки вона роздягнеться. Вiд нього тхнуло кам'яним пилом, вогкiстю, цеглою i кров'ю, вiн м'яв i калiчив її лагiдне тiло, але зрештою виявлявся слабким мужчиною i лютував вiд цього. Певно, iншi пристрастi палили його, i, розумiючи це, спiвачка спочатку дивувалася, чому саме вона стала потрiбною йому. Потiм вирiшила, що чимось вiдрiзняється вiд iнших доступних гауптштурмфюреру жiнок, влаштовує його бiльше, нiж тi, до яких вiн, перегорiвши на своїй пекельнiй роботi, ставав байдужим. Згодом вiдчула, що саме своєю беззахисною покорою до його диких примх, своєю щирою спiвучастю у його забавках вона знiмала з Курта стресовий стан i озвiрiла протягом гестапiвської ночi душа гауптштурмфюрера знаходила собi з нею вiдраду i заспокоєння. Не з першої ночi зрозумiла вона його бажання i звички, потiм i собi знайшла гостру насолоду, обiймаючи Курта, - нiби цiлувалася з самою смертю. Вона здогадалася, що саме йому треба, щоб вiдчути себе мужчиною, i йшла йому у всьому навстрiч. Вiн вимагав у постелi, щоб Люцiя розповiдала подробицi того iнтимного, ще зазнавала вона ранiше з iншими чоловiками, i вона, догоджаючи, розповiдала, часом навiть
