казав?! Пiсля вбивства Славов замкнув квартиру i гайнув в аеропорт. Ватянку i молоток, як ви знаєте, викинув в урну на Чкалова. А ключi, тiкаючи, вiн випадково поклав не у ватянку, а до кишенi штанiв i виявив їх тiльки в Борисполi. Там, за його словами, й викинув. Ми їх не знайшли. Користалися своїми.
- Значить, квартира й досi порожньою стоїть?
- Так. Опечатана.
- Я все ж таки хотiв би до неї заглянути.
- Ну, Дмитре Iвановичу, - надув губи капiтан. - Там абсолютно нiчого немає... Я ж сам обшукував.
- Вiрю, вiрю, - погодився Коваль, - знаю вашу доскiпливiсть... А все ж хочеться побувати в нiй..
Андрiйко знизав плечима i висунув одну з шухляд столу.
- Ось мої ключi, оцей пiдходить, - показав на довгастий плаский предмет - ключ не ключ, вiдмичка не вiдмичка, - там один замок, другий поламаний.
Коваль узяв ключ i з словами: 'Я скоро поверну' - покинув кабiнет, залишивши в ньому збентеженого i сердитого господаря.
...У колишнiй квартирi Гальчинської Дмитро Iванович змахнув труху iз шкiряного крiсла, в якому, певно, любила сидiти спiвачка, а може, й сам гауптштурмфюрер, i опустився на нього.
Довго сидiв вiн нерухомо. Полковник, як актор, входив у роль уявляв собi життя, що буяло в нинi мовчазних стiнах квартири, персонажiв трагедiї цього життя. У думцi вiн ставав гауптштурмфюрером, володарем скарбу, мiркував, де вiн сам при потребi сховав би коштовностi.
Капiтан сказав правду: сама кiмната i все в нiй було детально оглянуто, обшукано, стiни вистукано i перевiрено спецiальним приладом - нiчого в них не ховалося. Пiд пiдлогою теж нiчого не було, у меблях, крiм тiєї сховки у шафi, яку виявив Андрiйко, бiльше цiнностей не знайшлося. Капiтан навiть шкiряну обшивку сидiння у крiслi, на яке сiв Коваль, безрезультатно пiдiрвав, i тепер пiд ногами було повно злежаної трухи.
Вiдчуваючи своє безсилля, Коваль вiдкинувся головою на високу стiнку крiсла i замислився... Через хвилину-другу вiн стрепенувся: здається, задрiмав! Полковник злякався: невже таки старiсть?! Нi, нi, вiн просто погано спав цю нiч. Снилися якiсь кошмари, у снах все дико змiшалося: Апостолов танцював з Адамадзе, есесiвцi гралися алмазами, i Раух ковтав їх, як галушки, голi дiвчата збирали розкиданi по землi перснi, а вiн, Коваль, бiгав вiд одної до другої, складаючи коштовностi у залiзну скриньку.
'Отже, - знову пiдсумовував у думцi полковник, - Андрiйко з помiчниками усе тут винишпорив i, виходить, Адамадзе не має рацiї, пiдозрюючи, ще гауптштурмфюрер Раух сховав коробку у коханки. Якщо ховав би, то, певна рiч, у якiйсь стiнi, котрi грубi, у три-чотири цеглини, як будували колись. Цей будинок теж старий, дореволюцiйний, як i оселя, де живе тепер Адамадзе, але вигiдно вiдрiзняється вiд Будинку старих. До революцiї вiн, очевидно, планувався, як 'доходний дiм', а пiзнiше зазнав внутрiшнього перепланування'. Мiркуючи про це, Дмитро Iванович, подумав, що слiд поцiкавитися у старожилiв, якi тут були ранiше квартири. Можливо, ця квартира Гальчинської пiд час вiйни мала не одну, хоч i велику, кiмнату з альковом та кухню, а двi, i Раух сховав цiнностi у стiнi другої, що згодом вiдiйшла до сусiдiв.
Втiм, це була лише одна з версiй, i полковник мiркував далi, виладнуючи у думцi й iншi, знову й знову оцiнюючи розповiдь старого грузина.
Коваль ще та iще оглядав стелю, стiни кiмнати, вивчаючи архiтектонiку квартири. Вiн не був фахiвцем- будiвєльником, але сищик, на його думку, хоч i не все може знати, але про все повинен здогадуватися. Вiдкинувшись на високу спинку крiсла, вiн дивився вгору, мовби, як часом дорiкають ущипливе, хотiв узяти 'факти iз стелi'.
Несподiвано його увагу привернули решiтки у стелi по всiх чотирьох кутках. Що це за решiтки? Навiщо?
Дмитро Iванович знав, що у високих кiмнатах вгорi, на стiнi, пiд самiсiнькою стелею, борючись iз вогкiстю, обладнують вентиляцiйнi гнiзда. Але чому вони тут не в стiнi, а в самiй стелi? Причому у не такiй вже й високiй? Чiпкi очi його звузилися.
Мiркування Коваля закiнчилися тим, що вiн вийшов з квартири i вирушив шукати в домi якусь драбину.
Зрештою знайшов у сусiдiв Гальчинської стару дерев'яну драбину iз слiдами численних плям вiд олiйної фарби, крейди i землi, ледве затяг її у квартиру i, скинувши пiджак та засукавши рукави сорочки, полiз вгору.
Побiленi жалюзнi решiтки легко вiдсовувалися. У старi часи у 'доходних домах' вентиляцiйнi гнiзда робилися широкими, щоб зручно було чистити i ремонтувати їх. Дмитро Iванович засунув руку в отвiр вiд однiєї з них i наштовхнувся вгорi на другу стелю. Вiн зрозумiв, що перша, нижча, пiдвiсна, тобто фальшива, обладнана колись самими пожильцями.
Пальцi полковника намацали мишачий послiд, якiсь трiсочки, потiм наштовхнулися на ребро бантини.
Переносячи драбину, вiн обстежив вентиляцiйнi отвори один за одним.
У третьому гнiздi, ближче до дверей, вiн раптом намацав залiзний предмет. Довгаста залiзна коробка!
Дмитра Iвановича немов жаром обсипало. Вiн i вiрив i не вiрив собi, ще та ще обмацував тремтячими пальцями край коробки. Нi, це не приснилося йому!
Вiн злiз iз драбини, обтрусив з руки i сорочки чорний пил i пiдiйшов до телефону. Вiн був такий впевнений, що залiзна коробка не порожня, що не наважився витягати її без мiлiцiї i понятих.
Телефон Гальчинської ще не був виключений з мережi. Коваль набрав номер капiтана Андрiйка.
- Остапе Володимировичу, приїздiть негайно на квартиру Гальчинської!
- Що-небудь сталася? - Голос капiтана був глухий, недоброзичливий.
- Так, так, - пiдтвердив Коваль, не уточнюючи причини поспiшного виклику. - I, якщо зможете, заїдьте за Спiваком. Я все поясню тут.
Андрiйко хотiв уточнити, про що ж власне йдеться, хоч i так було зрозумiло, що дзвiнок полковника стосується вбивства Гальчинської. Чи не виявив Коваль нових слiдiв злочину, якi захитають все обвинувачення Славова? Але яких 'нових слiдiв'?!
Та висловити свої зауваження капiтан не змiг. Дмитро Iванович вiдразу повiсив трубку.
Пiсля того Коваль подзвонив до Будинку старих i попросив покликати до телефону Адамадзе.
- Як ви себе почуваєте, Антоне Нодаровичу? - поцiкавився полковник.
- Як боржник, що вже з усiма розрахувався на цьому свiтi.
- Я дзвоню з квартири Людмили Гальчинської. Ви не змогли б зараз сюди пiд'їхати?
Запала пауза. Потiм пролунав схвильований голос Адамадзе:
- А що, знайшли?
- Здається...
- Я вже їду!..
Ще з пiвгодини Дмитро Iванович був наодинцi iз своїми думками i роздумами. Викликавши усiх, кого хотiв, по телефону, Коваль знову опустився у крiсло i, розглядаючи уже тонку шкiру на своїх руках, замислився.
Ось завершується i ця єдина незавершена ним колись карна справа. Багато справ згадувалися йому тепер. Всi цi розшуки, встановлення iстини були його життям, i вiн боявся, що, вiдколи пiшов на пенсiю, коло його життя замкнулося.
Дмитро Iванович вiрив, що кожен живе на свiтi стiльки, скiльки дiє, доки вiн потрiбен тут. Органiзм людини нiколи не погасне, поки вона не виконає повнiстю призначеного їй, точнiше, того, що сама собi поклала зробити за життя. Йому часто згадувалося десь прочитана, що найдовше живуть на свiтi селекцiонери. Вони завжди чекають завершення своїх робiт, спроб, чекають, поки виросте в наступних поколiннях вимрiяний сорт рослини, поки дасть плоди чергове схрещення, нова прищепа.
А вiн, сищик Дмитро Коваль, хоч i полковник, а все одно тiльки сищик. Невже цiєю забутою справою завершується все i вiн бiльше не буде тривожитися пошуком iстини, утвердженням справедливостi в не зовсiм об'єктивному i справедливому суспiльствi?
Гомiн у коридорi перебив думки Коваля. Дверi розчинилися, i до кiмнати швидким кроком увiйшов капiтан Андрiйко. За ним показалися Спiвак та Задорожний.
- Ну, що тут у вас, Дмитре Iвановичу? - строго спитав капiтан. - Як бачите, все покинули i прилетiли! -
