економiст, тож Iзольда спершу пiдучиться в них, а там, гляди, -- i комп'ютером десь розживеться. У цьому їй допоможе Бобчик: адже для посади, яку вiн обiймав, нiчого неможливого нема! Навiть i тепер, коли люди здають переважно посуд вiд сокiв та мiнеральних вод, все одно бiля пунктiв прийому склотари завжди стоять черги. А Iзольда й Бобчик чiтко усвiдомили: там, де є черга, -- завжди можна погрiти руки.
Вас, мабуть, уже цiкавить, звiдки ж рядова й не дуже працьовита на перший погляд жiнка мав таку силу-силенну грошей? Тодi поцiкавтесь на базарi, особливо -- перед святами, скiльки коштують квiти, або навiдайтесь у Круглик i спитайте цiну пари яєчок...
А тепер час розповiсти й про Креню.
Колись Креня не мав нiякого iменi, а був звичайним воронятком, веселим i галасливим, i мешкав у рiднiй воронячiй колонiї.
З давнiх-давен колонiя оселилася в самому центрi Круглика -- чи не з часiв його заснування, -- i нiхто з мешканцiв не звертав на неї уваги. Та й ворони приносили певну користь: вони визбирували на городах черв'якiв, личинок, усяких вреднючих жукiв, поїдали рiзнi покидьки, котрi лишалися пiсля недiльних наїздiв мiських туристiв.
Та вiдколи Круглик почали заселяти дачники, воронячому раюванню настав край. Каркання й галас чорноперої колонiї, якi здавалися кругликiвцям чимсь природним i невiд'ємним вiд самого життя, дачникам чомусь не припали до смаку. Вони почали жалiтися й писати до начальства: мовляв, вороняча колонiя заважає їм жити.
I от до Круглика навiдався чоловiк у мiлiцейськiй формi, походив, побалакав про щось iз дачниками та й поїхав собi. А згодом з'явився знову, тiльки вже не один, а в супроводi двох дядькiв з мисливськими рушницями.
Дядьки почали бабахкати у небо -- знявся страшенний лемент, бiдолашних ворон пройняв невимовний жах, i пташина колонiя подалася хтозна-куди, щоб уже бiльше нiколи не повернутися до рiдних домiвок.
Креня ж при перших пострiлах вiд переляку пiдскочив угору -- i випав iз гнiзда, бо ще не навчився як слiд лiтати.
'Мисливцi', розiгнавши ворон, подалися геть, а Креню, переляканого й немiчного, пiдiбрала Iзольда. Так вiн i оселився в неї. Зрозумiло, його дитяча пам'ять мiцно утримувала образ людей з рушницями, якi ледь не до смертi нажахали його родичiв, тож Iзольда вiдтодi й користувалася цим: щоразу, коли птах пробував був заперечувати хазяйцi, вона грозилася здати його в мiлiцiю або ж покликати мисливцiв.
I хоча в Круглику мисливцiв не було, а дiльничним iнспектором працював веселий рум'янощокий хлопець iз дивним, як на нього, прiзвищем Крутивус -- його дитинне обличчя досi не вiдало, що таке бритва! -- та згадка про давнього кривдника у мiлiцейськiй формi лишилася в Кренi назавжди...
Кренею Iзольда назвала птаха на честь свого таточка. Вона ж i навчила Креню розмовляти, а слухати й запам'ятовувати почуте вiн умiв чи не вiд народження: адже й у ворон, як i в людей, теж бувають свої вундеркiнди.
Ворона була потрiбна Iзольдi для того, аби узнавати, що де робиться. Вона примушувала птаха лiтати по Круглику, пiдслуховувати плiтки й чутки та переповiдати їй.
Знаючи майже всi таємницi як мешканцiв Круглика, так i дачникiв, Iзольда, лише натякнувши на свою обiзнанiсть, легко 'вибивала' для себе будь-якi блага: то мiнеральнi добрива для квiтiв, то новi дошки для паркану, а то й письмову подяку для свого Бобчика 'за сумлiнну роботу у сферi обслуговування'.
Ще Креня мусив узнавати, де намiчаються весiлля чи похорони. От де Iзольда й Бобчик грiли руки!
Iзольда Сократiвна першою мчала до мiсця подiї зi своїми квiтами, бо знала: лише у цих двох випадках люди навiть не питають, скiльки коштує букет, а платять, що скажеш. Та й Бобчик, якого Iзольда вiдразу сповiщала термiновою телеграмою, прилiтав своїми 'Жигулями' на весiлля чи похорони за порожнiми пляшками. Пiсля такого вiзиту на дверях приймального пункту склотари, де вiн працював, кiлька днiв висiла промовиста табличка: 'Немає тари!', а на полицях 'банкового банку' Iзольди ставало тiснiше...
Роль шпигуна зовсiм не подобалася птаховi, вiн затаїв на Iзольду страшенну злiсть i при першiй же нагодi мрiяв помститися. Але жах перед мiлiцiєю поки що змушував Креню коритися хазяйцi, та й для помсти нiяк не траплялося слушної нагоди...
Отак насправдi жила Iзольда Сократiвна, ховаючись вiд стороннiх очей за щiльним високим парканом та за славою душевної i безкорисливої жiнки.
Отже, почувши Лiзчин зойк, вона вигнала Креню з клiтки i наказала:
-- Негайно лети до Валяйкiв: поглянь, чого раптом цi вихованi дiточки галасують.
-- На голодний шлунок? -- обурився Креня, бо хазяйка навiть не згадала про снiданок. -- I не подумаю!
-- Що-о?! -- гримнула Iзольда. -- I не подумаєш?! Так я зараз, ось-ось... -- I вона вдала, нiби збирається бiгти надвiр i щосили гукати на помiч дiльничного мiлiцiонера Крутивуса: так вона вже не вперше лякала птаха.
I хоч Креня в глибинi своєї воронячої душi трохи сумнiвався, що мiлiцiя може стати Iзольдi з її квiточками в пригодi, але страшний спогад дитинства знову примушував його скоритися...
-- Лечу, вже лечу! -- замахав птах крилами. -- Але хоч макову росиночку!
-- На вже, ненажера, вдавися! -- 'розщедрилась', пожалiвши птаха, Iзольда й кинула йому заплiснявiлу обсмоктану кiстку.
Креня спершу ображено й гордовито вiдвернувся, та голод, як то кажуть, -- не свiй брат, i вiн пiд презирливим поглядом Iзольди, квапливо обдзьобав ледь помiтнi залишки курятини, утер дзьоба кiгтистою лапою i тiнню шугонув у прочинену кватирку.
5. ЗНАЙОМСТВО ЗБЛИЗЬКА
Пiдлiтаючи до лiтньої кухнi Валяйкiв, Креня ненароком зачепив металевий кухоль, що висiв на яблуневiй гiлцi. Кухоль iз дзенькотом упав на землю -- i птах вiд ляку аж завис у повiтрi. 'Все! -- майнуло в його головi. -- Тепер уже точно здадуть у мiлiцiю!..' Та, на його подив, нiхто на дзенькiт просто не звернув уваги, тож Креня, вже обережнiше, вмостився на нижнiй гiлцi й уважно почав мотати на вуса, пробачте -- на дзьоба, -- все, що дiялося в кухнi...
Олег нарештi оговтався вiд того, що побачив i почув. Вiн пiдвiвся з землi, пiдсунув до себе низенький дерев'яний ослiнчик, вимкнув газову плитку -- в балонi вже кiнчався газ -- i вирiшив докладно з'ясувати, що ж трапилось.
-- Прошу вибачити, -- звернувся вiн якомога спокiйнiше до крилатої ящiрки, що вмiла говорити, -- але менi не зовсiм зрозумiло: ви кажете, нiбито ви...
-- Кажу, що чуєш! -- не дуже ввiчливо перебила його ящiрка. -- Я -- дракон Мiнiмакс Перший i поки що останнiй. -- При цьому 'ящiрка'-дракон гордо розправила крильця i кумедно настовбурчила роговi лусочки на мордочцi та колючки на довгому зеленому хвостi. -А коли деякi особи, котрi безпiдставно, як я переконався, iменують себе 'гомо сапiєнс', тобто людиною розумною, мислячою, не розумiють елементарних iстин, то й нiчого в такими правити теревенi! -- Мiнiмакс скiнчив свою промову й зарозумiло вiдвернувся, утупивши райдужнi очицi, прикритi повiками з блакитними вiями, в Лiзку, що стояла коло плити й усмiхалася.
Олег не знав, що й вiдповiсти цiй пихатiй, як на нього, потворi, тож перевiв погляд на сестру.
-- Чого всмiхаєшся? -- невдоволено мовив вiн. -- Краще б узяла й прибрала! Онде всю пiдлогу залила яйцями та засмiтила шкаралупками!
Лiзка заходилась прибирати, а Олег трохи заспокоївся, 'випустив пару', як сказав би тато, i знову звернувся до пихатої ящiрки, що називала себе Мiнiмаксом:
-- Наскiльки я зрозумiв, добродiю, ви назвалися драконом?
-- Точнiше не скажеш! -- глузливо посмiхнувся Мiнiмакс, якщо припустити, що маленькi крилатi ящiрки вмiють посмiхатись.
-- Але наскiльки я знаю, -- вiв Олег далi, -- про драконiв наукових даних нема. Хiба що в казках чи билинах є згадки про них. Але то -- вигадки. Та й ви, пробачайте менi, щось не дуже схожi на тих драконiв, про яких менi довелося чути й читати. Справжнi дракони -- це велетенськi створiння, якi дихають полум'ям. Ви ж на вигляд -звичайнiсiнька ящiрка, хiба що з крильцями.
-- От я зараз покажу тобi ящiрку! -- пискляво вигукнув Мiнiмакс. -- От зараз ти побачиш у мене! -- I вiн просто на очах у вкрай переляканого Олега почав рости!
Ось Мiнiмакс збiльшився до розмiру морської свинки.
Ось вiн уже перерiс кота!
