-- Опiр даремний! Злазьте!
У вiдповiдь суперагент лиш нервово сiпнувся, а слiдом долинув його здушений голос:
-- Ваша взяла, здаюся! Але злiзти не можу...
Роздiл п'ятнадцятий
МАЙБУТНЬОМУ НАЗУСТРIЧ
Того вечора Христофор Тюлькiн довго не мiг заснути. I нiчого дивного в цьому не було: адже день видався напрочуд багатим на незвичайнi подiї.
Батьки ще не повернулися з роботи, телепередачi скiнчилися, тож Христофор просто лежав собi в лiжку й дивився у стелю, де, наче кiнокадри, знову й знову проходили перед його очима подiї останнiх годин...
Мабуть, найвеселiше було, коли агента знiмали з муру. Виявилось, що це не так уже й просто. Як ви пам'ятаєте, пiсля пострiлу лейтенанта Євдокименка агент втиснувся в мур i раптом закляк. Питаєте чому? А тому, що вiн ненароком роздушив пляшечку з клеєм, яка лежала в правiй боковiй кишенi пiджака, -- i зрозумiло, вiдразу приклеївся до муру!
Це досить швидко збагнув Яким Якович i заходився шукати способи, як спустити агента додолу.
Спершу вiн зателефонував у пожежну частину, коротко пояснив суть справи й попрохав допомоги. Невдовзi у вуличку з гучними сиренами в'їхали двi пожежнi машини з найкращою в областi пожежною командою, котра ось уже протягом п'яти рокiв посiдала на всяких конкурсах першi мiсця.
Поки машини розверталися та пiд'їжджали до муру, де знешкоджений агент злякано лупав очицями, пожежники повистрибували з кабiн, розмотали шланги, пiдключили їх до кранiв i заходилися швидко розсувати драбини та виймати багри.
Побачивши цi приготування, суперагент так затiпався, заверещав, що вороняча колонiя, котра мешкала у парку за стiною, злякано знялася в повiтря, прикривши, на мить чорною хмарою сонце, -- i зникла за лiсом. Та агент даремно перелякався. Пiхто не збирався здирати його баграми. Пожежники почали дружно гупати ними у мур пiд самим животом агента, щоб вивiльнити його iз цегляної пастки.
Мур i живiт агента лунко вiдгукувались на кожен удар -- та жодна цеглина не випала з кладки й навiть не трiснула.
Пожежники спробували вилущити агента з його одягу, але тут на нього навалилась iнша халепа. Горобцi, що голосно цвiрiнькали навколо, раптом запримiтили соняхи на трусах суперагента й гайнули до них.
Вони один за одним, наче маленькi бомбардувальники, пiдлiтали до Z-003 i з розгону дзьобали в те мiсце, яке прикривали труси. Хiба ж знали горобчики, що то були несправжнi соняхи? I якщо дзьобики звичайних горобцiв були не такi вже й дошкульнi, то сталевий дзьоб свого колишнього напарника-зв'язкiвця агент упiзнав вiдразу...
Рiч у тiм, що серед мiстечкових горобцiв був i електронний, якого лейтенант Євдокименко за покликом свого доброго серця та за дозволом полковника Семенова звiльнив вiд пристроїв i випустив на волю.
Електронний горобець вирiшив оселитися зi своїми природними колегами й почати нове життя.
Лейтенант побачив, що загрожує агентовi, вiд зловiсних намiрiв якого нiчого вже не лишилося, пожалiв бiдолаху, спритно видряпався на мур i прикрив його своєю нейлоновою курточкою.
Z-003 вдячно глянув куточком ока на Якима Яковича -- i скупа сльоза скотилася по його обличчю. Та плакав агент не лише вiд вдячностi, а й вiд того, що за муром побачив двоповерховий особняк, який пiзнав за описами дiдуся, а на ньому -- о, примхи долi! -табличку: 'Мiська хорова капела жовтенят'. Iз вiкон особняка лунала духова музика. Це грав оркестр, iнструменти для якого було придбано за скарб агентового дiда: жовтенята знайшли його й здали державi...
Так безповоротно розтанули всi мрiї Z-003...
Тим часом командири обох команд пожежникiв вiдiйшли вбiк i почали тихо радитись мiж собою.
-- Ми безсилi, -- розвели вони руками, -- треба викликати бульдозер.
Довелося Якиму Яковичу знову дзвонити й чекати. Хвилин за п'ятнадцять почувся вiддалений гуркiт, стiни навколишнiх будинкiв затрусилися, вiкна задзеленчали -- i на вулицi з'явилися два найпотужнiшi бульдозери, якi тiльки знайшлися в мiстечку. Вони, не спиняючись, з ходу атакували мур, де лежав агент, -- але дарма! Мур стояв непорушне, як i сто рокiв тому. А от бульдозерам не пощастило: один погнув нiж, а в другого вiд натуги заглух двигун.
-- Нi, -- похитали головами бульдозеристи, -- тут дiла не буде! -I, прив'язавши заглухлого бульдозера на буксир до першого, iз гуркотом посунули назад.
Суперагент уже став поступово втрачати всякi надiї визволитись i вирiшив готуватися до безславної загибелi пiд горобиними дзьобами, як раптом до Якима Яковича пiдiйшов уже знайомий вам першокласник, той, що лазив у школу крiзь прочинену кватирку.
-- А нащо ви ото робите? -- поцiкавився вiн,
-- Iди, хлопчику, не заважай, -- легенько вiдсторонив його лейтенант. -- Не до тебе зараз, менi отого дядю зняти треба! -- I вiн показав на агента.
-- Отого? -- перепитав малий, зиркнувши вгору. -- Та це ж дуже просто!
-- Як?! -- аж пiдскочив лейтенант.
-- Звичайним лобзиком, -- зневажливо кинув малий, -- узяти лобзика й випиляти його!
-- Генiй! -- зрадiв лейтенант Євдокименко, пiдхопив першака на руки й тричi пiдкинув угору. -- Тримай! -- Вiн дав йому величезну шоколадну цукерку, яку про всяк випадок завжди мав при собi, i побiг до телефонної будки.
Зрозумiло, вiн не став просити лобзика. Вiн лише скористався iдеєю малого -- випиляти агента. Лейтенант подзвонив у музей науки й технiки мiстечка й попросив позичити лазер.
Цього разу вiн домiгся успiху. Через пiвгодини агент, випиляний з муру лазерним променем, уже сидiв на землi та обтрушувався вiд цегляного пилу. Звестися на ноги вiн не мiг, бо спереду у нього зостався чималий шмат цегли, який побоялися вiдрiзати, аби не завдати шкоди агентовi. Отже, тепер вiн мiг пересуватися лише на чотирьох.
-- Що ви зi мною зробите? -- перше, що спитав Z-003, коли трохи стих регiт цiкавих спостерiгачiв.
-- Завтра ж вiдправимо додому, -- вiдказав лейтенант, бо знав: тепер суперагент шкоди не зробить.
-- Тiльки не це, благаю вас! -- аж заволав агент, як тiльки уявив, що йому буде тепер вiд шефа.
Яким Якович усмiхнувся й кинув:
-- Ну, коли вам так не хочеться вертатись, ми подумаємо. А зараз -- за мною, на вокзал!
I лейтенант Євдокименко широко закрокував тротуаром, а слiдом за ним -- агент, та так спритно, наче все життя до цього не ходив, а повзав по землi...
Далi Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох iз Васьком та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до вiддiлення мiлiцiї.
-- Це що за опудало? -- здивувався начальник райвiддiлу, коли хлопцi затягли злодiя в приймальню й поклали на пiдлогу, важко вiдсапуючись.
-- Один iз тих, хто обiкрав магазин! -- виступив наперед Семен i розповiв начальниковi все, що знав.
В самому кiнцi розповiдi Рубильник нарештi розклепив повiки, побачив над собою постать у мiлiцейськiй формi й вигукнув:
-- Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровiльно!
-- Я бачив! -- посмiхнувся начальник i сiв складати протокол.
Рубильник швидко назвав свого спiльника, а хлопцi пояснили, де його шукати.
-- Ну й богатирi! -- похвалив їх начальник, i вони всi разом поїхали на мiлiцейськiй машинi по Бегемота.
З ним теж довелося повозитися. Хлопцi й начальник райвiддiлу навiть учотирьох не змогли вiдсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути. I тiльки-но стовбур вiдсунувся, вiдкриваючи вхiд У печеру, як звiдти, просто в обiйми начальниковi, випав Бегемот. Вiдчувши сталевi обiйми влади, Бегемот заплющив очi й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не на пiвдень, до моря та пальм, а зовсiм у протилежному напрямку...
Христофор зiтхнув i повернувся на другий бiк.
А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковниковi Семенову -- доповiдав про завершення справи.