вернiсажi?!. I бiблiотека ЦДЛ з привiтними бiблiотекарками, якi мене частували свiжиною з образотворчого мистецтва. Завжди придивлявся до того, як дивились i що бачили великi майстри, чи з iменем, чи без iменi вони лишились в плинi iсторiї. Для мене всi вони були великi, бо у всiх у них було пильне око i гаряче, пристрасне вiдчуття природи. I немає значення, наскiльки вони вправно володiли класичною перспективою чи знали анатомiю. Якщо вас самих цiкавить життя, якщо ви до нього не байдужi, то ви зразу вiдчуєте, кого хвилювало неймовiрне розмаїття i пишнiсть, невблаганна минучiсть i неповторнiсть буття. Хто б це не був! Чи великий аналiтик Дюрер з його нищiвним рiзцем, до якого й лазеру ще далеко; чи близькозорий перський мiнiатюрист, що схилив чалму до самого аркуша дорогого самаркандського паперу i очеретяним каламом вiв пружну лiнiю звабних тiл чорнооких купальниць-гурiй.
Все було б добре, та за кiлька днiв я мав полишити асфальтовi лани метрополiї i вертати до Богоспасаємого града Києва.
Там вже рiк, як пройшов погром. I при згадцi про це ставало якось непевно. Хоча я плив самопливом i не гуртувався з купкою десидентiв, на душi було якось мулько. Бо ж я i не холуйствував перед номенклатурними 'шєстьорками' вiд мистецтва. Одначе, робота йшла чудово, i не зважаючи на передчуття всякої гидоти, що повнiстю збулось у Києвi, настрiй був, можна б сказати, пiднесений. Хоч я i поспiшно пакував всяке своє шмаття, надбане за роки навчання, продовжував малювати щодня.
З початку червня гуртожиток став ще галасливiший, ще божевiльнiший. Понаїхало всякого люду, якихось курсантiв на всякi там конференцiї, семiнари та скороченi курси по пiдготовцi соцреалiстичних iнженерiв людських душ.
Якщо протягом року в стипендiальнi днi пиятика тривала максимум три днi, то тепер у деяких кiмнатах без передиху гудiли вже третiй тиждень.
Через тi веремiї, коли особливо посилювалось п'яне гасання з поверху на поверх, наша чергова, фундаментальна i спокiйна, як сфiнкс, Фаїна, вiдключала лiфт часом i вдень.
Менi в очi впала кароока туготiла дiвчина певно тому, що у всьому цьому сесiйному вертепi йшла обережненько попiд стiною сходiв i тягла великий стос книжок.
'Чому ж її, таку охайну i зграбну, не помiчав ранiше? Дивно...'
Та часу в мене на роздуми не було i я привiтався i назвав себе.
По її обличчю менi зразу стало ясно -- вона знала про мене i чекає моїх подальших крокiв. Тому й не тягнув iз всякими там поясненними i зразу ж запросив до себе.
Вона тiльки спитала, чи можна буде читати книгу. Ну, звичайно, можна. Яка тут може бути мова. Головне, щоб не дуже крутилась.
-- Я спокiйна, можу довго сидiти нерухомо.
I справдi, в перший день позування, тобто 23 червня 73 року, вона сидiла непорушно i читала досить товстий томик поезiї.
Про таку модель можна було тiльки мрiяти. Сiла i завмерла. Як на щастя, я дуже економно користувався своєю кульковою ручкою. Нi до того, анi пiсля того, нi в кого я подiбної кулькової рукчки, коричневого кольору, не бачив. Менi її ще в Києвi подарував один зальотний iєзуїт-мiсiонер. Казав, що на заходi стежать за моїми доробками. Я тодi над цим дiлом посмiявся. Але в травнi вже 92 зовсiм iнша людина з-за бугра сказала менi, що мої роботи мали тодi успiх. Може тому менi не давали дихати? Хоча й не били вiдверто.
На товстому крейдяному паперi коричнева паста йшла рiвненько-рiвненько, без жодної 'галушки', що завжди буває навiть з найкращими кульковими ручками.
Першого дня ми не розмовляли. Я можу розмовляти без всякого зусилля пiд час сеансу. Але коли можна не розважати натуру рiзними базаринками, то працювати набагато легше.
Моїй моделi малюнок сподобався i ми домовились, що наступного дня я зайду до неї, бо вона ще не знає свого розкладу.
Кiмната моєї моделi була така ж гола, як i всi кiмнати 4 жiночого поверху. А де не бував -- там невiдомо менi, чи був там якийсь чисто жiночий затишок.
I от в цiй сiрiй камерi, мов у якiйсь величезнiй клiтцi зустрiлись три дивнi птахи: моя туготiла, як качанчик, модель; висока, тонка й довгонога, як паризька манекенниця, дiвчина з величезними свiтлими очима; i якась шорстка, гостра i нестримна в рухах, зовсiм сiра дiвиця.
Оскiльки моя туготiла модель не була об'єктом моїх зальотiв, то я не вважав безтактним зразу ж почати агiтацiю 'манекенницi'. Моя модель це сприйняла зовсiм спокiйно. Але от сiра птаха почала то запалювати, то гасити сигарету, ходити по кiмнатi, совати книжки на столi. Потiм поклала одну недопалену сигарету до бляшанки з-пiд консервiв i впритул пiдiйшла до мене.
-- Треба поговорити. Вийдемо.
Вийшли в коридор. Тiльки зачинились дверi, сiра птаха рвонулась до мене, обдавши гарячим смородом тютюну. Палила чортячi кубинськi, здається, 'Легерос'.
-- Ти от що -- малювати -- малюй!... Але щоб менi не було нiчого такого...
-- Вибачайте, мила дiвчино, по-перше, якщо ви знаєте про мене, то я справдi малюю. I малювання в мене не зачiпка до знайомства. А вiдносно всього такого, то це просто технiчно не можливо. Бо при малюваннi потрiбна добра вiдстань, а при всьом такому -- навпаки... I до речi, при чому тут ви?
-- А при тому, що це моя дiвчина... Зрозумiв?.. Будеш перти на неї, пасть порву!.. Ну, як, домовились?..
-- З вами я домовився. Тут все ясно. Тепер пiду з нею домовлятись.
Сiра зайшла трохи загодя до кiмнати i пожадливо допалила смердючу кубинську сигарету. Довгоногу райську пташку я вмовив швидко, але не через те, що я був такий сильний агiтатор, а тому, що, коли красуня зиркнула на цього сiрого кобла, то та їй стверджувально кивнула головою.
Як колись писали класики сентиментальної лiтератури, трохи схвильований несподiваним ходом подiй, але все ж задоволений несподiваним ходом подiй, я забрав карооку модель i ми поспiшили на сьомий.
По обличчю моделi зрозумiв -- вона просто щаслива, що я тягну її до себе.
На сеансi малюнку 24. 06. 1973 року книжку вона не читала. Вiдклала.
-- Не можу читати. Не йде менi в голову,.. -- сiпонула гладенькими плечима, здригнулась i сказала: -- Страшна вона людина... Я її дуже боюсь...
-- А що, хiба є чого її боятись?.. -- Вирiшив я спровакувати свою модель.
-- Є!.. -- Помовчала, а потiм додала. -- У нас, на Кубанi, в станицях, я таких страшних людей не бачила... Страшна людина.
Але далi ця тема розвитку не знайшла, бо, щиро кажучи, щось менi розхотiлось у всi цi страстi заглиблюватись. Хотiлося тiльки ще помалювати довгоногу красуню та й кiнець. Ми з нею домовились, що вона прийде наступного дня в наш гуртожиток. Вона не наша, а музика з якогось iнституту культури, чи що... Тiльки не добрав, чи вiолончелiстка вона чи флейтистка.
Але наступного дня довгонога не прийшла.
I кубанська дiвчина затрималась до вечора в iнститутi. Тому й малював я ревниву коблу. Малював її в своїй кiмнатi. Бо коли я прийшов, а її дiвчина не з'явилась, а я все сидiв та сидiв, то вона спокiйно роздяглась при менi, накинула на голе тiло халат, взула шльопанцi i так ми з нею i їхали в лiфтi. Я при повному парадi (тiльки краватки не вистачало!), а вона в шльопанцях на босу ногу i притримувала поли халату на голому тiлi руками, бо нi поясу на ньому, нi iудзикiв.
