розчинених дверях стояв дядько i пронизливо дивився на хлопчика.
Поки Будий варив кашу, дядько i небiж викупались у теплих, не скаламучених струменях Либедi. Роса пекла холодом ноги, а над плесом слався туман.
З кущiв вербових, з тернових заростей на пагорбах солов'їна пiсня била, тьохкала, аж в головi наморочилось.
Десь iз заростей болотних прорiзався нiжний голос очеретянки, i здалеку неслось настирливе теркотiння деркачика.
Дядько Пiвень утер тiло i лице довгим рушником, потiм обтер тремтячого небожа.
- Спат-ти х-х-хочеться! - Цокотiв зубами хлопчик.
А дядько мовчки натягував свiжу, вишивану червоним, сорочку.
Iз комiрчини, з-пiд рибальських снастей дядько витяг свої припаси - два глеки меду, голову воску i ще щось у м'якому липовому кошелi. Малий здогадався, що то хутро. Сам дядько не їв i малому не дозволив, а тiльки воду пив, поки всi снiдали. Потiм вiн кивнув Ляховi й Нiмцевi, i вони вийшли з-за столу.
Залога при брамi здивовано вибаньчилась на дядька, що йшов позаду двох чужинцiв з рогатиною i сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик з великим берестяним коробом за плечима.
Лишивши полонених i зброю в городника, дядько i небiж крокували неквапно хiдниками Верхнього Мiста. Вулицi були рiвнi та вузькi, мощенi дубовими колодами. Вздовж вулиць тяглися паркани сосновi й березовi, дубовi та кленовi.
Проте не на всiх подвiр'ях чулось життя, не над усiма мовницями та iстобками вились дими. Раз по раз розписанi, оздобленi i рiзьбою, i фарбою будiвлi мали закритi дошками вiконницi, а перед ворiтьми на стежцi пробивався пухнастий спориш.
- Дядьку! Чого цi двори мертвi? У Києвi пошесть була?!
- Не пошесть, а лядський король Болеслав, як тiкав iз окаянним Святополком iз Києва, забрав собi у полон не смердiв простих, а тисячу київських бояр! Тепер вони далеко в полонi сидять!
- А де ж їх тут тисяча назбиралася? - Малий аж спинився i рота розкрив.
- Ну? Чого спинився? Ми до заутренi йдемо - там їх i побачиш.
Вони поминули велику площу, огороджену гострим паколлям. З-за гострих паколiв визирали рожево-сiрi та рожево-бiлi мури, виведенi на людський зрiст.
Дядько притишив кроки i не стримався.
- Оце сюди ми возили вчора вапняк! Його тепер гасять у ямах... Бачиш, як би бiлий дим клубочився? Ото, знай, там у ямах вапно гаситься. Як вапно ще не вигасилось i туди в яму щось живе кинути, то вапно його з'їсть, розчинить i слiду не лишиться.
- I вiд кiсток нiчого?!
- I вiд кiсток! - Ствердив дядько...
Вони вийшли до брами Володимирового Мiста якось несподiвано. Звернули у завулок лiворуч - i зразу перед брамою мурованою з каменю i цегли плинфи, затинькованою i побiленою якоюсь, аж наче рожевою, крейдою. Та й розписаною дивними вiзерунками рiзного зiлля понад самими стулками ворiт.
Пройшли по дзвiнких плахах пiдйомного моста i стали перед вартою.
Воротарi, при зброї i в лускатiм броньовiм обладунку спитали:
- Хто такi? Куди йдете?
- Я Пiвень, на iм'я Павло, iз земель Вруцьких...
- Древляни?
- Ага. А це мiй небiж, Пiвник. Iдемо на заутреню до собору Пресвятої Богоматерi. А в коробi жертва попинам. На мене чарiвниця закляття вчинила. Хочу в Богородицi захисту просити...
- А що сильна чародiйка? - Спитав другий вартовий, певно, добрiший, нiж перший.
- Молода i має багато сили чародiйської. - Вiдказав дядько, хитаючи розпачливо головою.
- Менi б таку чародiйку, щоб одну дiвку приворожити. Чуєш, Степане, а пропусти цього смерда, нехай iде.
Перший, не говорячи нiчого, показав рукою: 'Iдiть'.
А як вступили вони до Володимирового Мiста, так здалось малому, що потрапили вони у ту казку, яку розповiдав прапра-прадiд, прабабин дядько, як вони ходили походом на Царгород проти грекiв.
У Володимировiм Мiстi були не тiльки високi кам'янi палаци, вибiленi та розписанi дивним узороччям, а були й такi кам'янi палаци, прикрашенi наче самоцвiтами, що переливались, iскрились, наче веселка на стiну впала.
I церков було на кожному розi.
А як вони вийшли на широкий майдан, де збирались купцi з дорогим крамом, то побачив Пiвник чотирьох мiдних коней, позеленiлих вiд часу. I стояли вони на пагорбi над торжищем, наче живi. Такi вони були правдивi, що не здавалось, що вони зараз пiдуть, а здавалось, що вони вже йдуть, тiльки цокоту не чути. Малий вiд захвату заплескав у долонi.
- Ти-х-хо! - Засичав дядько, шарпаючи його за рукав. Вже вони пiдступали до ворiт, що в третiй обороннiй стiнi мiста, за якою була Київська гора з усiма князiвськими палацами та церквою Богородицi.
Коли до них пiдступив попин.
Довговолосий, чорнобородий i дуже смаглявий попин нiс на руках здоровенну стерлядину.
Вiн розпитав родичiв про їхнi турботи.
Дядько Пiвень i небiж поспiшили за ним. Дядько Пiвень у поклонi низько схилився i попрохав.
- Отче! Давай я тобi рибу понесу.
- Я сам, сам, - вiдтрутив його попин. - А що в коробi?
- Вiск на свiчки. Мед у глеках. I горностаєвi та кун'ї шкурки. Це на церкву, бо в мене нi срiбла, нi злата немає.
- А чого просиш?
- Щоб мене слухали холопи на будовi храму, щоб конi були здоровi, щоб городник був до мене ласкавий, щоб я боярину борг вiддав, щоб Лях i Нiмець не втекли, щоб у мене був добрий кiнь, i щоб мене князь на службу взяв...
Чорновидий попин уважно й наче спiвчуваючи, як ото дорослi, поблажливо слухав дитячi забаганки.
- Багатослiв'я марне. Треба просити, щоб Богородиця вибачила тобi твої грiхи i помогла тобi i захистила тебе по всi днi. Молитись треба щиро, з вiрою i без сумнiву, з повною покорою. Молитись треба завжди i за натхненням Святого Духа. Амiнь!
Дядько витяг глек меду з короба i простягнув попиновi.
- Дякую, сину мiй! Я солодкого не вживаю. Неси все в храм i вiддай отцевi Симеону. I щиро помолись, i тобi пощастить. Iдiть!
I пiп перехрестив i пiдштовхнув на шлях, що вiв до величного, могутнього храму.
Малий ступив до храму, високо звiвши вгору очi i намагаючись роздивитись вiзерунки над вiкнами неймовiрної величини.
Але так сталось, чи корч з ним причинився, чи вiд хвилювання, що його нога на гладенькому каменi спiткнулась, перечепилась, але вiн ледь-ледь не впав, I тодi глянув униз. I побачив - обабiч чистої, метеної, мощеної брилами свiтлого каменю дороги сидiли й стояли страшнi потвори. Люди без рук, люди без нiг, люди без очей, люди без вух, люди з обтятими носами, люди з виразками на покалiчених кiнцiвках. Горбатi, сопливi, клишорукi, кривi. Усi виставляли навмисне, на огляд, своє калiцтво, наче дорогу прикрасу.
Вони протягли до хiдника свої увiчнi руки, хворими смажними вустами благали, молили, вимагали подаяння.
- Дядьку, хто вони?! - Скрикнув Пiвник, вчепившись у дядькову руку.
- Хiба не бачиш? Старцi. - Байдуже вiдказав дядько Пiвень.
- А ти коли їх бачив?
- Бачу вперше, а чув багато.
- А я про це в своєму життi нiколи не чув, а бачу вперше! - Ледь не кричав Пiвник, з острахом придивляючись до чужого горя i вбогостi. - А чого вони такi?! Чого вони тут сидять?! Хiба немає кому їх доглядати?! А де їхнi родичi?! - Не заспокоювався Пiвник.
