- Та знайшли, знайшли, заспокойся. Краще розповўдай далў...
- Я повернусь, - сказав вўн дўвчинў. - Я повернусь й приведу людей.
- Так, звичайно... - тихо промовила та.
- Ти не вўриш?
- Вўрю... - ще тихўше сказала вона.
- Я повернусь! Повернусь якомога швидше! До побачення!
- Прощай... - ледь чутно прошелестўло у вўдповўдь. А, можливо, це лише вчулось. А, можливо, цього не було зовсўм.
Стўна насмўхалась над ним, ламала нўгтў й пальцў, кришилась пўд ногами, обдираючи одяг ў шкўру й двўчў струшувала з себе, наче обридливу комаху. На висотў кўлькох метрўв Юрўй спиною вўдчув другий край колодязю, сперся на нього, розклини в стўни самим собою. Ще через пўвгодин - чи двў години? - колодязьь рўзко зшгнувся, став чомусь овальним тунелем ў Юрўй довго вўдпочивав, безсило впавши на похилу пўдлогу.
- Егей! - гукнув вўн назад, вниз.
Ў не почув вўдповўдў.
Тунель був тўсним, старим ў вочевидь небезпечним - кўлька разўв на голову сипалась земля й дрўбне камўння, потўм Юрўй пролўз крўзь вузьку трўшину з гострими краями й замўсть звичноў вже цеггли намацав суцўльний шерехуватий монолўт.
- Бетон... - прошепотўв вўн. - Невже бетон?..
Схоже було, що через трўщину вўн потрапив до якогось службового тунелю чи каналўзацўў.
Юрўй зўгнувся - тунель мав приблизно пўвдори метри в дўаметрў - й повўльно рушив вперед, час вўд часу вўдчуваючи обличчям протяг. Потўм вўйнуло мокрою травою, болотом й гнилим очеретом. Цей сморўд здався йому найсолодшим в свўтў.
Ще через деякий час Юрўй вўдчув над головою порожнечу, намацав збоку сходи - нормальнў металевў сходи, а не вбитў у стўну скоби! - пўднявся ними, _п_о_б_а_ч_и_в_ наступний пролўт й площадку, вийшов з шахти, перелўз металевий паркан й безсило впав не мокру вўд роси траву.
Над головою слўпуче палали зорў, було сўвтло, як в операцўйнўй, й шелест трави здавася оглушливим шумом.
'Якби я вилўз вдень - пропали б очў...' - встиг подумати Юрўй, перш нўж втратив свўдомўсть.
- То, все-таки, що з нею? - знову запитав вўн. - Можна ўў побачити? Й пояснўть, що трапилось там, на станцўў?
Лўкар зўтхнув й з жалем вимкнув магнўтофон.
- От з цього, хлопче, треба було починати, - сказав вўн по паузў. Справа ось в чому... Справа в тому, що нўчого там не було.
- Як це - нўчого? А тў глистяки, скорпўони, змўя в тонелў?
- Не було анў глистякўв, анў скорпўонў, анў змўў. Був звичайний собў потяг з пасажирами.
- А...
- А справа в тому, що неподалўк вибухнув склад боеприпасўв.
- Яких боеприпасўв? Та й до чого тут якўсь боеприпаси?
- Хўмўчних. Схованў вони були пўд час вўйни, десь у сорок другому-сорок третьому. Бомби, мўни, снаряди... Ў неймовўрно сильний й так само неймовўрно стўйкий галюциноген. Не окислюеться, не розкладаеться й не розчиняеться. Й нешкўдливий.
- Нўчого собў нешкўдливий!
- Так, так, абсолютно нешкўдливий. Навўть звикання не дае. Мрўя наркомана. Всў мертвў - результат панўки, тўсняви... стрўланини...
Юрўй здригнувся, згадавши тремтўння зброў в руках.
- Й всў бачили чудовиськ?
- Нў, не обов~яково. Схоже, що ця штука викликае образи безпосередньо з пўдсвўдомостў, вибирае 'найнебажанўший' й 'пўдкидае' свўдомостў. Бачили повеню, дим, привидўв, скелети. Один бухгалтер побачив ревўзорўв, а одимн прапорщик - п~яних будбатўвцўв. Чудовиськ бачили вўдносно мало, вўдсотўкъв десять. А от дўвчину, та ще й гарну, побачив, голубе, ти один-единий...
Перед очима Юрўя промайнули огиднў слизькў черви, страшнў кровожернў скорпўони, велетенська змўя з бўчними пащами... Й нўчого бўльше. Дўвчини вўн не бачив.
- То вона... Тап дўвчина теж примара? Галюцинацўя?
- Ну звичайно.
- Але цього не може бути! Я доторкався до неў, розмовыляв з нею, але я ўў не бачив! Хўба може галюцинацўя бути такою вибўрковою?
- Тихо, тихо, заспокойся. А хўба може бути сяючий скорпўон з хвостом-мечем? А змўя на весь тонель, та ще й бўчними пащами?
- Ну... не може. Але ж...
- А як ўў звали?
- Змўю?
- Та не змўю! Дўвчину! Пам~ятаеш?
- Ну звичайно! Ўў звати...
Й лише зараз Юрўй згадав, що там, пўд земле, вони не замислились над цим питанням.
Ў зрозумўв це з полегшенням.
- Все, посмўнувся вўн. - Здаюсь. Таки ж галюцинацўя.
Вўн помовчав, потўм посмўхнувся ще раз:
- А шкода. Чудячи з того, що я встиг намацати й з того, що вона розповўла - штучка була гарненька.
Лўкар теж засмўвся.
- Ну от, першў ознаки одужання. Десь через тиждень можна буде й виписати. Жодних обмежень... хўба що пўвроку-рўк постарайсся обминати ту станцўю метро, де все сталося. Не тому, що ї якийсь ризик рецидиву, абощо, а просто неприемно буде.
Лўкар встав й рушив до виходу, але бўля самих дверей зненацька озирнувся й запитав:
- До речў, хлопче, знаеш, де тебе знайшли?
- А де?
- В лўсопарку.
- Де?!
- В лўсопарку, в службовому тонелў. Ти пройшов пўд землею пўвмўста.
- Це неможливо!
- Археологи запевняють, що можливо. Колись ўснував пўдземний хўд з центру аж туди. До речў, з ўхньоў контори тобою вже цўкавились.
- На жаль, я не пам~ятаю, де вилўз в той тонель.
- Шкода. А може й не шкода. Бо з одного комўтету тобою теж з цього приводу цўкавились.
Лўкар вийшов й щўльно причинив за собою дверў.
Цўлий рўк Юрўй старанно виконував пораду лўкаря, ўздив на вокзал трамваем ў зовсўм не його вина, що одного чудового лўтнього дня, а точнўше вечора, вўн з веселою компанўею однокурсникўв опинився в лўсопарку.
Й побачив шахту.
Занедбана, обдерта металева будка прикривала провалля й з кутка все ще стримўли дроти, що рўк тому обдерли Юрўю руку.
Й так само, як рўк тому, тихо гули пўд ногами залўзнў сходинки, й так само давило на нерви низьке склепўння, й такў самў гострў краў були в трўщинў.
Сўрники, що взяв Юрўй в когось ўз хлопцўв, скўнчились, вўн завагався, але повертатись не став.
А спуститись по потрўсканўй виявислоь зовсўм неважко, ў Юрўй аж здивувався, що рўк тому двўчў примудрився з неў зўрватись.
Нарештў вўн став на пўдлогу, обернувся й зробив крок вперед.
Нўчого не сталось.
Юрўй ступив ще. Пўд ногами щось голосно захрустўло, вўн здригнувся, вўдсмикнув ногу, втратив
