героя мушкетерських часiв, що зiйшов з кону провiнцiального театру. Чорнi фiльтри захисної маски нiтрохи не шкодили зоровi. Я так само чiтко розрiзняв усе довкола, як i без неї.
Спершу я не повiрив власним очам, коли прочитав назву станцiї. Проте жодних сумнiвiв бути не могло. Я був зовсiм по iнший бiк вiд свого автобуса. До призначеного часу зустрiчi залишались лiченi хвилини. Про вчасне повернення годi було й думати. Мене почнуть розшукувати. Будуть прочiсувати лiс, хвилюватись, гукати. Потiм, розсердившись, поїдуть, згадуючи мене не найкращими словами...
З гiркоти менi захотiлося пожбурити на рейки свiй газетний пакунок з бiлими грибами, але тут я помiтив самотню постать мiлiцiонера, що походжав по платформi.
В мене з'явилась надiя. Я поспiшив до нього. Вiн ввiчливо козирнув, але дещо недовiрливо оглянув мою маску, змiряв швидким поглядом пакунок з грибами i трохи вiдступив назад.
- Допоможiть менi, товаришу мiлiцiонер! - почав я зразу по-дiловому, не гаючи часу.
- А що сталося?
- На п'ятдесят восьмому кiлометрi стоїть автобус Академiї наук. Ми проводимо винятково важливi для держави (я не скупився на гiперболи) дослiди по посиленню нiчного зору людини. Я один iз таких пiддослiдних кроликiв. Але я заблукав у лiсi i вийшов не до п'ятдесят восьмого кiлометра, а на вашу станцiю. Я мушу бути там. По мене кинуться. Почнуть шукати. Десятки людей хвилюватимуться. Допоможiть менi дiстатися до п'ятдесят восьмого кiлометра.
- Але ж туди кiлометрiв з п'ятнадцять, якщо не бiльше.
- Ось тому я й прошу вас допомогти менi!
- Та як же я допоможу, коли перебуваю на посту на цiй платформi. На чому я вас довезу, громадянине? Найближчий поїзд через пiвтори години, та й зупиняється вiн осторонь п'ятдесят восьмого. Години двi з половиною або й три доведеться затратити.
- Так довго я чекати не можу. А чи не можна якої-небудь попутної машини зупинити?
- Спробуйте. Я допоможу. Але ж туди рiдко хто їздить уночi. Це ж убiк вiд основного шосе. Не знаю, як вам i допомогти.
Ми помовчали.
- А ви що, таки справдi можете вночi бачити? - поцiкавився мiлiцiонер.
- Так, ось гриби зараз у лiсi збирав. Спецiально тiльки бiлi, - я розгорнув пакунок i простяг йому.
Вiн зазирнув у пакет, узяв одного гриба, уважно обдивився його i тоном знавця сказав:
- Зрiзаний недавно. Гарнi гриби. Тiльки як же ви в своїй чорнiй масцi можете вгледiти їх? Я ось ваших очей зовсiм не бачу.
- А я от вашi бачу. I ще дещо.
- Що саме?
- Ви правої щоки випадково не вдарили?
Мiлiцiонер мимоволi пiдняв руку i помацав свою праву щоку. Потiм сторожко подивився на мене.
- Звiдки ви знаєте? Ви що, вчора були присутнi при цьому? Так i скажiть, i нiчого цирк влаштовувати. Тверезий, здається.
- При чому я був присутнiй?
- Вчора менi довелося тут хулiганiв угамовувати. Трьох у вiддiлення доправив. Ну, трохи й менi перепало. Але ж зовнi нiчого нема. Адже я сьогоднi уважно дивився в дзеркало.
- Зовнi нiчого не видно, а я бачу, як ваша права щока свiтиться сильнiше за лiву. Iнфрачервонi променi. Температура щоки на сотi частки градуса пiдвищена. Жоден термометр не розрiзнить, а я бачу. Я й судини пiд шкiрою бачу. Як у жилках пульсує кров. Кожну жилку бачу.
- Здорово! - у захватi вигукнув мiлiцiонер. - А чого ж ви маски не скинете?
- Не можна. Очi можуть ослiпнути вiд свiтла електричних ламп.
- Що ж, тепер усе життя так i ходитимете в цiй масцi?
- Нi. Години через три-чотири препарат перестане дiяти i маску можна скинути. Нам спецiальний препарат дають на час дослiду. Вiдтак знову бачиш, як усi люди.
- I кожна людина так може бачити з вашим препаратом?
- Кожна.
- Здорово! - знову вигукнув мiлiцiонер. - А чому ж вас не супроводжують, коли дослiд такий важливий?
Видно було, що його зацiкавила незвичайна наукова розмова з самотнiм нiчним перехожим.
- На перших дослiдах супроводжували. А зараз провадиться серiя завершальних експериментiв. Оператори повиннi дiяти самостiйно. Без супровiдникiв.
- А хто винайшов цей препарат?
- Академiк Кащеєв Євген Олександрович. Не чули про такого? Доволi суворий чоловiк. Вiн зараз на п'ятдесят восьмому кiлометрi в автобусi сидить. На мене чекає. Решта операторiв, певно, повернулась.
- Як же ви заблукали?
Мiлiцiонеровi очевидячки подобалась перспектива скоротати чергування в цiкавiй розмовi. Але в мене було зовсiм iнше на метi - за всяку цiну повернутись до свого автобуса. Тому я не став далi вiдповiдати на його запитання i сам перейшов у наступ.
- Як я заблукав - це довга iсторiя. А от ви менi краще скажiть, чи далеко ваше вiддiлення вiд станцiї?
- Он за тим будинком. Зовсiм поряд. А що?
Я вже звик i не звертав на те, що тепле повiтря, яке виходило з рота людини пiд час розмови, здавалося вогняним смолоскипом, як у вiдомому цирковому фокусi, коли з рота видувають запалений спирт. Пiсля кожної фрази смолоскип поволi згасав, холонув i розчинявся в нiчному повiтрi, пiдiймаючись угору.
- Чи не могли б ви вiдвести мене у вiддiлення?
- Вперше за все своє життя бачу людину, яка сама проситься, щоб її вiдвели у вiддiлення. Можу, звичайно, але навiщо це вам?
- Хочу побалакати з вашим начальником, може, вiн дозволить скористатися службовим мiлiцейським мотоциклом. У вас, напевне, є мотоцикл у вiддiленнi?
- Звiсно, є. Але ж i в нас начальник суворий. Хоч i не академiк. Може й не дати.
- Та вже кат iз ним, спробувати ж не штука. Ходiмте?
- Ходiмо.
- Ви посидьте тут, - сказав вiн менi, коли ми зайшли у вiддiлення. - Я доповiм про вас начальниковi.
Крiзь нещiльно причиненi дверi до мене долинали окремi слова мiлiцiонера, який пояснював начальству мету мого вiзиту: 'З Академiї наук... iнфрачервонi променi. . вночi бачить, як удень. . грибiв назбирав... крiзь шкiру дивиться...'.
Потiм вiн запросив мене увiйти. Старший лейтенант мiлiцiї, що сидiв за столом, пiдвiвся менi назустрiч i, простягнувши руку, привiтався. Такий люб'язний прийом менi сподобався. Але старший лейтенант тут же перейшов на офiцiйний тон.
- Якi-небудь документи у вас iз собою є?
Я простяг йому своє службове посвiдчення. Вiн уважно оглянув його i повернув менi.
- Сержант Остапенков доповiв про суть вашої справи. Виходить, iнфрачервонi променi?
Я кивнув головою:
- Атож, саме вони.
- Авжеж, авжеж, чував. Нам в управлiннi недавно лекцiю читали з кримiналiстики. Лектор, мiж iншим, i про вашi iнфрачервонi променi розповiдав. Казав, що неабияк допомагають вони кримiналiстам злочини розкривати.
- Ще й як допомагають! - радiсно пiдтвердив я, згадавши численнi приклади застосування iнфрачервоної технiки по розшифруванню документiв. Адже ми кiнець кiнцем i для вас стараємось, щоб вам легше було працювати.
Цiєї хвилини я ладний був сказати йому, що академiк Кащеєв нi про що iнше й знати не хоче, як тiльки про застосування iнфрачервоних променiв на службi нашої мiлiцiї. Ладний був висловити все, що завгодно, тiльки б вiн наказав дати менi мотоцикл. Але брехати я не вмiв, i досвiдчений старший лейтенант одразу ж вiдчув це й посмiхнувся.
