П'ятнадцять хвилин на Марсi (на украинском языке)

- Так. Крижанi стiни трiщин поритi там, на великiй глибинi, химерними печерами i гротами. Коли в крижаний каньйон пробивається зверху промiння сонця, льодовi печери вiдсвiчують алмазним блиском своїх прозорих стiн. На кригу з води вилазять пухнастi кумеднi звiрки з пташиними дзьобами замiсть зубiв. Вони зовсiм не бояться людей, дозволяють брати себе на руки i з задоволенням їдять з долонi земний хлiб. Вiктор жартома називає їх марсiянськими ведмежатками. Вони дуже рухливi в водi. На крижаних мiлинах вони полюють на дрiбних рачкiв, подiбних до земних креветок, i на невеликих рибинок, що свiтяться.

- Про це ведмежатко й говорила Аллочка?

- Так.

- А бiльших тварин там немає?

[Image12.tif]

- Якось вони бачили дуже велику iстоту, що вмерзла у прозору глибiнь криги. Iстота була чорного кольору з головою й хвостом земного дельфiна, але з лапами замiсть черевних плавцiв i значно бiльших розмiрiв Видно, цей дельфiн викинувся з океану, задихнувся на березi й поступово вмерз у товщу криги.

- Вони вирубали його звiдти?

- Нi. Океан був неспокiйний. Вздовж трiщини одна за одною прокотилося декiлька високих хвиль - видно, вiдгомони якихось тектонiчних процесiв - за ними ще й ще, вода в трiщинi захлюпотiла, обдаючи крижанi береги бризками. Було небезпечно залишатися на слизькiй мокрiй кризi. Довелося пiднiматись з трiщини нагору.

- А якi ж марсiяни?

- Котрi?

- Ну, як же! Марс, марсiяни - усi звикли до них, всi чекають їхньої появи.

Вiра усмiхнулася у вiдповiдь своєю чудовою, трохи сумовитою усмiшкою.

- А марсiян нема. Холодно там дуже, i 'бiлi вiдьми' на перешкодi. Нi, марсiян нема на Марсi.

- Прикро.

- Так, вельми прикро. Мовби вночi у степу - йшли, йшли на вогник, а прийшли до порожнього догоряючого багаття, довкiл якого нема анi душi. Жаль, звичайно, та що ж поробиш...

- А тобi не страшно за нього? Я дивлюся на тебе i вражений твоєю мужнiстю...

- Облиш! - обiрвала мене Вiра й чомусь знов подивилася на годинник. Була майже рiвно друга. Вона розповiдала про Вiктора усього п'ятнадцять хвилин, а менi здалося, неначе я там разом з ним вже кiлька мiсяцiв борюся з дикими танцями 'бiлої вiдьми' i власними руками гладжу пухнасту шерсть довiрливих ведмежаток на днi глибоких крижаних трiщин.

- Пробач менi, я мушу глянути, що там робить Аллочка, - сказала Вiра i вийшла з кiмнати.

Я залишився сам. Тепер менi було соромно згадувати, як я ще вчора ходив у гостi до знайомих i дивував їх льодяними торосами, пижиковою шапкою i моржевим iклом. Менi соромно було зiзнатися самому собi, що й Вiктора з Вiрою я хотiв здивувати своїми пiвнiчними оповiдями.

Годинник пробив двiчi. Менi здалося, що в мене за спиною розчинилися дверi в робочий кабiнет Вiктора. Я обернувся i не повiрив власним очам. У дверях стояв Вiктор, вдягнений по-домашньому, трохи скуйовджений, усмiхнений i явно здивований моєю появою.

- Володько, пропаща душа! Тебе ось менi й бракувало!

Вiн стиснув мене в обiймах i кiлька разiв сильно труснув. Я дивився на нього, скiльки було сили в моїх очах, не маючи змоги вимовити й слова.

- Ти що, на пiвночi онiмiв, чи що? - здивувався Вiктор.

- Ти?.. Ти вже повернувся з Марса?

- Повернувся, повернувся! - засмiявся вiн. - А ти звiдкiль знаєш про Марс?

- Вiра розповiла.

- Розумiєш, я 'захворiв' Марсом, коли дiзнався про гiпотезу професора Лебединського. Я так ясно уявив собi Марс, вкритий шаром криги, що сiв писати про нього науково-фантастичну повiсть. Вiра читає мiй рукопис i, здається, також захопилася ним.

- Отже, Фролов, 'бiла вiдьма' й ведмежата - усе це тiльки твоя вигадка?

- Фролов - так, а ведмежата й 'бiла вiдьма', хто зна, можливо, вони й насправдi iснують...

- Навiщо ж Вiра морочила менi голову цiлих п'ятнадцять хвилин!

- Ти вибач її. Я просив до другої години не впускати до мене нiкого. Сказав їй i Аллочцi, що я на Марсi. Розумiєш, треба вчасно завершити рукопис. З редакцiї телефонували вже кiлька разiв, а мене не задовольняють тi мiсця повiстi, де описуються крижанi простори Марса. Дається взнаки, що я не був на пiвночi. Ти не мiг би подiлитися зi мною своїми враженнями? - Вiн благально глянув на мене.

Цього разу я дав волю своїй фантазiї i з захопленням розповiв про тороси, оленiв, морози i вулкани .

Вiктор, Вiра i Аллочка iз заздрiстю розглядали мою шубу з тюленячого хутра й пижикову шапку. Моржеве iкло я залишив Вiкторовi на пам'ять - менi набридло тягати такий вантаж. Тепер iкло прикрашає письмовий стiл письменника-фантаста. А повiсть про Марс вийшла в нього досить цiкавою.