Споглядаючи його, я подумав, що, мабуть, не так уже й весело живеться тут докторовi Мiкейросу самотою. Хоча околиця мiстечка зовсiм близько, та все одно воно десь там, в обжитiй, освiтленiй лiхтарями долинi, з якої, як i минулого вечора, долинають мрiйливi мелодiї напiвзабутих нинi аргентинських танго. Людина, що ставила на програвач цi старi платiвки, жила бiля пiднiжжя узвишшя, тож була найближчим сусiдом Мiкейроса. I, може, програючи цi мелодiї, думала зараз про самотнього удiвця, що не бажає повертатися до своєї домiвки у мiстечку i доживає вiку ось так, одинаком, вiдлюдником, мов старий беркут, що повернувся вмирати до давно покинутого i всiма забутого гнiзда.
- Розумiєте, - мовив раптом доктор Мiкейрос, - майже половину свого життя я справдi присвятив розгадуванню того, яку науково-технiчну iнформацiю передали нам люди, що вимальовували пiктограми на цих плитах. А тепер усе частiше замислююся: що ж залишимо по собi ми, тi, хто живе на цiй грiшнiй землi у двадцятому столiттi? Свого часу людство вже навчилось, як зберегти й передати знання з науки й технiки прийдешнiм цивiлiзацiям. А от як заповiсти дану нам природою звичайнiсiньку людську доброту, оту доброту i людянiсть, без якої не може iснувати нi родина, нi держава, нi вся наша цивiлiзацiя? Як по-людському, без упередженостi й братовбивчих воєн спiвiснувати на нашiй планетi? Чому в цих плитах, якими нам заповiдано все, що тiльки могло заповiсти високорозвинене технократичне суспiльство, нi слова не мовиться про щирiсть людську? I чи зумiємо зберегти, передати найсвятiшi, найшляхетнiшi достоїнства людськi ми самi - ось що останнiм часом хвилює мене дужче й дужче...
