Тим паче, що зараз менi треба в управлiння.
4.
Ось уже другу годину ми з Романом Чорногорою витесуємо з колод невеличких 'гномикiв'. Працюємо поруч, але час вiд часу Роман вiдривається вiд роботи, пiдходить до моєї деревини i довго й прискiпливо оглядає її.
- Вже краще, вже краще, - задумливо каже вiн, черговий раз пiдправляючи рiзцем лiве плече 'гномика', з яким менi не щастить. Стамеска чомусь не слухається мене i вiд того плечi 'чоловiчка' стають такими, нiби їх поорали добряче притупленим плугом. - Тiльки не гемсели молотком так, нiби хочеш розрубати деревину. Тут потрiбна вдумлива витримка. Вiд тiєї митi, коли взявся за рiзець - ти вже майстер. Принаймнi повинен почуватися ним. Iди-но сюди, - пiдводить до невеличкої статуї 'Баби-Яги', що лежить у комiрчинi, яка править йому за майстерню.
Я уважно дивлюся на чорне, навмисне обпалене 'обличчя' баби: її кiстлявi руки з розчепiреними пальцями-корiнцями, худющi згорбленi плечi i менi не вiриться, що її вирiзьбив Роман.
- Невже ти сам усе це?.. - стиха запитую Чорногору.
- Не захоплюйся, цi гномики та баби - не таке вже й високе мистецтво, - розгублено якось всмiхається Роман. - А ось для справжнього мистецтва таланту в мене, мабуть, не вистачить. Ну та нiчого, - кладе руку менi на плече. - Скульпторiв у нас у роду нiколи не було. Зате з давнiх-давен усi чоловiки були такими теслями та рiзьбярами, що iншi майстри заздрили їм.
- А чому всi вони обов'язково ставали тiльки теслями та рiзьбярами? - обережно обмацую руку 'Баби- Яги'. Я вже мав Романа за неабиякого скульптора, i його скептичне ставлення до своїх гномикiв розчарувало мене.
- Це важко пояснити. Наша родинна професiя, родинне захоплення. Пригадую, в дитинствi я нiколи не мiг спокiйно дивитися на деревину, яку батько заготовляв для рiзьбярства. Пiднiму якусь заготовку й одразу починаю прикидати, що з неї можна було б витесати та вирiзьбити. А як тiшився своїй першiй оздобленiй орнаментом тарелi! Мiй батько не раз казав менi: 'Вчися бачити у деревинi красу, вчися розумiти дерево...' Те ж саме раджу й тобi. Будемо вчитися разом.
Заiнтригований його розповiддю, я повертаюся до своєї колоди-заготовки, що жалюгiдно лежить на невисокому дерев'яному настилi, i кiлька хвилин напружено вдивляюся в неї, намагаючись розгледiти її 'красу i мудрiсть'. Та, на жаль, бачу лише... колоду. А потiм переводжу погляд на Гномика, вирiзьбленого Чорногорою, i мене проймає уперте бажання довести, що теж зумiю витесати щось подiбне. Беру стамеску, молоток i починаю обережно окреслювати шию чоловiчка.
Десь через пiвгодини Роман знову пiдiйшов, уважно оглянув Гномика i поплескав мене по плечу.
- Ну от, бачиш: тепер iнструмент слухається тебе, як заправського майстра. Може, ти тiльки вдаєш, що нiколи не захоплювався рiзьбярством, га, хлопче?
- Ми живемо в степу. У нашому мiстечку нема жодного рiзьбяра.
- Нiчого. Вiдтепер буде... Одне слово, дошукуйся довершеностi, а я тим часом навiдаюся до хлопцiв, на будову.
Залишившись один, я ще раз уважно оглядаю усе, що встиг зробити Роман Чорногора, потiм повертаюся до свого Гномика i починаю працювати ще стараннiше. Як це добре: я поїду, а тут залишаться 'чоловiчки', яких я сам витесав. I школярi милуватимуться ними. А коли-небудь повернуся сюди, згадаю цi днi, згадаю, як працювали вдвох iз Чорногорою...
Замрiявшись, я не одразу й помiтив, що бiля огорожi зупинилася якась дiвчина, отож навiть не знаю, чи довго вона спостерiгала за мною. Випадково пiдводжу голову i бачу: стоїть просто передi мною. Майже мого зросту, смаглява, з величезними, фiолетовими якимись, очима... А дивиться на мене так, нiби я щойно вийшов з 'лiтаючої тарiлки'. Та й одягнена, нiби ми не в тайзi, а на телевiзiйному блакитному вогнику: зеленi брюки, модна зелена куртка з каптуром i безлiччю непотрiбних блискавок, чобiтки... Може, через одяг, та ще через фiолетовi, наче двi чорнильнi плями, - очi - ця 'зiрка естради' й не сподобалась менi.
- Зоопарк зачиняється, - насмiшкувато окидую її поглядом. - У гiпопотама обiдня перерва. Раджу вiдiйти вiд клiтки.
- Ой, як смi-шно-о... - зашарiлася дiвчина. Проте вiд паркана не вiдiйшла.
- Смiшливих полюбляє макака, через двi клiтки налiво. I за тi ж грошi. Бачиш же: людина дiлом зайнята. А все одно стоїш i заважаєш, заважаєш...
- Не знаю тiльки, хто кому, - враз спалахнуло дiвча. - Щодо мене, то я стою тут щодня. I Чорногора мене не проганяє. А тебе тут нiколи й близько не було.
Я вiдклав молоток i замислено почухав потилицю. Якщо це справдi так, i дiвчина буває тут щодня, то проганяти її не маю права. I взагалi, якщо її послухати, виходить, що зайвий нiбито я, бо невiдомо звiдки взявся.
- Ну, якщо ти прийшла подивитися, як працює Роман...
- Не на тебе ж, - в'їдливо вiдповiла дiвчина i вiдiйшла попiд огорожею трохи далi. Щоб побачити гномика, але не бачити мене.
Менi, звичайно, теж хотiлося працювати, не звертаючи на неї уваги, але досить швидко вiдчув, що не вдасться. Через це дiвчисько я зiпсую скульптуру.
- А Чорногори нема, - кажу я навiщось. Нiби дiвча саме не бачить цього. - I взагалi, вiднинi ми витесуватимемо всi фiгури удвох.
- Ха-ха!.. - трiпнуло дiвча розпущеним та довгим, мало не до пояса, волоссям. I знову вiдвернулося.
- Що тут такого? - стенаю плечима. - Я теж буду рiзьбярем. I скульптором. Як Роман. Трiшечки пiдучуся i все.
- А Роман i не збирається бути рiзьбярем чи скульптором.
- Чому це ти так вирiшила, що не збирається? Можна подумати, що вiн дiлиться з тобою всiма своїми мрiями.
- Та це вже всiм давно вiдомо, - досить примирливо вiдповiло дiвча. - Увесь Нордан, окрiм тебе, звичайно, знає, що Чорногора буде каскадером.
- Ким-ким?!
- Та звичайнiсiньким каскадером. А що це таке - теж усi знають. Крiм тебе. - Можливо, дiвча вже й не сердиться на мене, але все ще потихеньку помщається. Мабуть, за звичкою. - Вiн дублюватиме акторiв кiно, що тут незрозумiлого? Наприклад, героєвi якогось фiльму треба вискакувати з палаючого будинку, або дертися на скелю, чи кидатися з мосту у гiрську рiчку. Так от: за нього це робить каскадер. Хiба ти не знаєш, що Роман уже знiмався у справжньому художньому фiльмi?
Менi важко повiрити, що дiвчина говорить усе це серйозно, тому я бурмочу щось невиразне i при цьому заповзято хитаю головою, нiбито чутки цi доходили й до мене. Насправдi ж менi аж подих перехопило вiд такої новини. Я ж був упевнений, що Роман всього-на-всього тесля. А виявляється, вiн ще й каскадер, знiмався у якихось-там фiльмах! Якби не дiвчисько, я, напевне, так i поїхав би звiдси, не дiзнавшись про це.
- Вiн i зараз готується до зйомок, - вирiшує остаточно доконати мене дiвча.
- Хто це тобi сказав?
- А це нiяка не таємниця, студенти з його загону розповiли. Всi знають, що Чорногора чекає виклику з кiностудiї. Здається, київської. Там збираються знiмати якийсь пригодницький фiльм. Про вiйну.
- Оце життя! - замислено кажу я. - Звiдки ж менi було знати, що Роман Чорногора - це ваш норданiвський Гойко Митич?
- Ну що ти... - вже цiлком по-дружньому каже дiвчина. - На екранi ти його навiть не впiзнаєш, адже каскадери завжди грають за когось. До речi, вiн приїхав сюди з Одеси, вчиться там в iнститутi. Хоча родом звiдкись з Карпат. Цi Карпати, що, справдi дуже красивi? Адже ти теж з України?
- Кажуть, що найкрасивiшi в свiтi. Але сам я нiколи не бував там. Як i в усiх iнших горах. А ти звiдки?
- З Москви. Але влiтку ми всiєю сiм'єю живемо тут, у Норданi, тiльки на осiнь я повертаюся до бабусi.
- Батько, напевне, будує комбiнат?
- Бульдозерист вiн, - кивнула дiвчина. - А мама радистка. До речi, ти не проти того, щоб хлопцевi i дiвчинi знайомитися ось так, одразу?
- Усi люди на свiтi тiльки так, одразу, i знайомляться.
