мисливському селищi Еймон, де живуть мисливцi, рибалки i заготiвельники лiсу. А одразу за селищем знаходиться лiсокомбiнат, з якого до Нордана привозять дошки, балки, вiконнi рами i взагалi всю, як каже батько, 'столярку'. А ще я дiзнався вiд Чингiса, що Еймон - одне з найбiльших поселень у цих горах. У ньому вiддавна живуть нанайцi, якути й евени. I що там, за скелею, неподалiк рiчки, стоїть хатина Аяна Куруна, дiда Чингiса, Вiчного Мисливця. Вiн-бо й справдi найстарiший з усiх мисливцiв, якi полюють по навколишнiй тайзi.
Згадавши про дiда Чингiса, я скоса зиркаю на Романа, а потiм врештi-решт наважуюся:
- Пам'ятаєш, - кажу, - ти обiцяв, що поїдемо до Вiчного Мисливця, щоб розповiв про Шаманську печеру?
- Я все пам'ятаю.
- I попросимо, щоб повiв до неї.
- I таки попросимо, - киває Роман.
Сьогоднi вiн настроєний жартiвливо i це менi не подобається. До таємницi Шаманської печери я ставлюся серйозно. I хочу, щоб так само ставився до неї Роман.
- I коли ж ми пiдемо? Може, завтра? Саме недiля.
- Завтра - нi. Наступної недiлi - це вже реально.
- Чому не завтра? - наполягаю на своєму. I раптом дивлюся й очам своїм не вiрю: до школи наближається Чингiс i якийсь приземкуватий лiтнiй чоловiк з рушницею за плечем.
Я штовхаю лiктем Романа. Вiн глянув у той бiк, куди я показую, i пiдхопився.
- Здається, ти хотiв познайомитися з Вiчним Мисливцем, - стиха проказав вiн, киваючи у бiк старого. - Вiн перед тобою.
- Валерко! - ще здалека гукнув Чингiс. - Ми до тебе. Познайомся, дiду, це - Валерка. А це мiй дiд Аян! Ми гостювали у тiтки, i вiн погодився розшукати вас, щоб познайомитися! Шкода тiльки, що обмаль часу, - додав Чингiс, уже пiдiйшовши до нас. - Треба повертатися в Еймон.
- Кажуть, що ви оживляєте дерево? - мовив дiд Аян до Романа. Вiн трiшечки вiдстав вiд онука, але все одно йшов досить швидко, i щось не помiтно було, щоб вiн стомився.
- Та де там оживляємо?! - знiтився Роман. - Так, намагаємося вирiзьблювати якiсь-там скульптурки. Можете подивитися, он вони, на подвiр'ї дитячого садка.
Поки Вiчний Мисливець оглядав Романовi витвори, я уважно стежив за ним. Одначе обличчя старого було так порiзане зморшками, що важко збагнути, якi почуття вiдбиваються на ньому. I тiльки по тому, як обережно вiн торкався статуеток i щоразу прицмокував язиком та похитував головою, можна було зрозумiти, що Романовою (та вже й моєю) роботою вiн таки задоволений. Вiчний Мисливець справдi був досить старий, i менi навiть не вiрилося, що в такому вiцi ще можна ходити в тайгу на полювання.
- Ну от, я все побачив, - мовив тим часом Вiчний Мисливець, закiнчивши свiй огляд. - У кожного дерева - своя мудрiсть, i ти, хлопче, забув твоє iм'я... - А коли Чорногора назвався, продовжував: - I ти, Романе, вiднаходиш цю мудрiсть, показуєш її людям...
Вiчний Мисливець говорив з сильним акцентом, але я не зрозумiв його не через це. Просто не одразу збагнув, що вiн має на увазi, кажучи про 'мудрiсть' дерева.
- Ти знаходиш у ньому риси тварин i людей, якi колись давно жили на цiй землi, - продовжував дiд Аян. - I яких запам'ятали дерева. А вони все пам'ятають. Придивися до свiжого пня, спробуй 'прочитати' його i ти дiзнаєшся про засушливi лiта i про лiта дощовi та снiжнi, про вiк дерева, його хвороби, i про грунт, що дiстався йому. I, чим досвiдченiша людина, тим бiльше вiдкривається їй у 'книзi життя' дерева. Так, кожна модрина, кожен кедр у цiй тайзi має свою пам'ять...
Ми з Романом здивовано переглянулися. I я вiдчув, що й вiн теж вражений поясненням. От тiльки дiд Курун чи не помiчав цього чи просто не зважав на наш подив.
- Внук розповiдав менi про своїх друзiв з України - Романа й Валерку, i про всiлякi дива, якi вони вирiзьблюють з дерева. Тепер я побачив це на власнi очi. Дякую. Пiшли, Чингiсе. Час...
- Я навiдаюся до тебе завтра, - радiсно пообiцяв Чингiс, пiдскоком iдучи за дiдом. - I про печеру не забув. Так що не сумуй!
- Чекатиму! - вiдповiв я. Й одразу ж запитав Романа, чому вiн не поговорив з Вiчним Мисливцем про подорож до печери. Адже така нагода, така нагода!..
- Ти ж бачиш, що старий не має часу. А з людиною, яка поспiшає, такi важливi справи краще не обговорювати. Бо й вiдповiсть вона, поспiшаючи.
- Та скiльки потрiбно часу, щоб домовитися про таке?! - бiдкався я. - Кращої нагоди вмовити старого нам уже не трапиться.
- ...Так любить казати мiй батько, який не вмiє поспiшати. Нi в чому. - Нiби й не чув моїх слiв Чорногора. - А щодо Вiчного Мисливця, то головне, що наше знайомство вiдбулося. Не журись. Навiдаємося до нього в Еймон i про все домовимось.
9.
Два наступнi днi ми знову мудрували над скульптурами. I кожного дня батько приходив до нас, придивлявся, як я працюю, та про щось стиха перемовлявся з Романом. А про що саме - Чорногора мовчав. Я навiть обурювався з приводу такої секретностi, одначе це не допомагало. На всi запитання щодо їхнього перешiптування Роман тiльки зосереджено чухав потилицю i казав одне i те ж: 'Ну чого ти хвилюєшся? Задоволений твiй батько. Роботою нашою задоволений. Усе гаразд'.
- То хiба про це треба говорити пошепки? - дивувався я.
- Це в нього педагогiка така: щоб ти не зазнався, - усмiхався Роман. - Отож давай, твори...
Сьогоднi батько затримався бiля нас трохи довше, нiж завжди, взяв у мене стамеску, трохи пiдправив пащу крокодила, якого ми з Романом тiльки-но почали витесувати, прискiпливо оглянув незавершеного гномика...
Я уважно стежив за батьком i менi чомусь здавалося, що йому зовсiм не хочеться йти вiд нас. Якби не справи, напевне, з задоволенням лишився б тут i працював з нами.
- Ну що, подобається бути скульптором? - запитав вiн, уже занепокоєно поглядаючи на годинник.
- Хiба така робота може не подобатися? Я навiть не здогадувався, що це так цiкаво.
- А ранiше, ну, до приїзду сюди i зустрiчi з Романом, у тебе з'являлося коли-небудь бажання щось витесувати, вирiзати?
- Ранiше? Здається, нi.
- Отже, не хотiлося... - задумливо кивнув головою батько. - Та й справдi, нiяких рiзьбярських поривань я за тобою не помiчав. А знаєш, чому запитую? - мовив уже за воротами, де Роман не мiг почути нас. Та, зрештою, вiн i не прислухався, бо вже взявся за свого незавершеного гномика.
- Просто нiколи не бачив, як це робиться. Хотiв запитати. Навiдуючись сюди, ти завжди шепочешся про щось iз Романом.
- Невже говоримо пошепки? - щиро здивувався батько. - Не ображайся, жодних таємниць. Цiкавився, як у тебе посуваються справи - тiльки й усього. Це добре, що ти захопився скульптурою. Та й Роман говорить, що в цiй справi в тебе вже проявляються певнi здiбностi.
- Вiн сказав так?
- Повторюю його слова. Тiльки домовимось: не задаватися.
- Не бiйся, поки що нема чим. Але менi Роман чомусь нiчого не сказав. Ну, про здiбностi... Огляне мою роботу, почухає бороду i каже: 'О, це вже щось, це вже щось... Але ось тут, чоловiче, ти все ж таки трiшечки накавардачив...'
- Нiчого дивного, у кожного своя манера хвалити. Так от, я не доказав. Твоїми успiхами я цiкавлюся ще й тому, що колись у дитинствi, сам мрiяв стати скульптором. Нi-нi, це була серйозна мрiя, а не так собi... Навiть пробував виготовити кiлька скульптурок. З дерева, з глини. Але досить швидко виявив, що взявся не за свою справу i нiчого в нiй не досягну. Я вiдчував це. Та й скульптор, справжнiй скульптор, якому я показав свої спроби, тiльки розчаровано хмикнув i спiвчутливо поплескав мене по плечу. Одне слово, подумав я, зважив усi 'за' i 'проти' й подався до будiвельного iнституту.
- Навiщо? - вражено запитав я. - Якщо ти мрiяв стати скульптором, то й треба було вчитися на нього. Це в тебе спочатку не виходило, а потiм вийшло б. - I тут я ледве стримався, щоб не додати: 'Он, як у мене...' - Бути скульптором - все ж таки цiкавiше, нiж будувати звичайнiсiнькi будинки.
- Ти так вважаєш? - сумовито всмiхнувся батько. - Побачимо, як обиратимеш свiй життєвий шлях ти сам. А з професiєю менi пощастило, я задоволений. Принаймнi бачиш свою працю. Он вiн, п'ятиповерховий
