Циба Михаил
'Акванавти', або 'Золота жила' (на украинском языке)
Михайло ЦИБА
'АКВАНАВТИ',
АБО 'ЗОЛОТА ЖИЛА'
Повiсть
Циба Михайло Євгенович народився в 1928 роцi на Луганщинi. Пiсля закiнчення школи працював у колгоспi причiплювачем, трактористом, облiковцем тракторної бригади. З 1948 року перебував у лавах Радянської Армiї. Закiнчивши Ленiнградське вiйськове училище зв'язку, тривалий час служив офiцером повiтряно-десантних вiйськ. Цивiльну освiту здобував у Всесоюзному державному Iнститутi кiнематографiї. Працював сценаристом на Ялтинськiй та Одеськiй кiностудiях. Автор романiв 'На зламi', 'Марко Хорунжий', 'Солдатки', 'По той бiк екрана', а також збiрок 'Бесстыжая', 'Обратный путь дороже', 'Син приїздив'... За мотивами романiв М.Є.Циби знято художнi фiльми 'Солдатки' i 'Колесо iсторiї'. Вiн - член Спiлки письменникiв СРСР. ______________________________________________________________________
ЗМIСТ
1. ЯКЕ МIСТО, ТАКИЙ I ЛIТАК
2. 'ЧЕРВОНЕ I ЧОРНЕ'
3. СЕКРЕТ ДIДА ЗАХАРIЯ
4. БЕЗ ПОМIЧНИКIВ НЕ ОБIЙТИСЬ
5. ЗАНУРЕННЯ
6. ПОПЕРЕДУ МОРЕ
7. ОЧЕВИДЕЦЬ
8. ФIНАНСОВИЙ IНСПЕКТОР КОМАРОВСЬКИЙ ______________________________________________________________________
1. ЯКЕ МIСТО, ТАКИЙ I ЛIТАК
За всiма законами художнього письма розповiдь належить розпочинати з найголовнiшої дiйової особи - головного героя. Ми ж розпочнемо з особи другорядного плану, яка майже не впливає на сюжет, але дуже симпатична. Цiєю особою є Василько, людина майже доросла, бо вже наступного року iде в школу. Чи й не вiк, скаже якийсь скептик з п'ятого чи шостого класу. Погодимося, вiк, може, й не вельми переконливий, але... Василько мало прожив, та чимало бачив. Вже одне те, що вiн побував у славетному, оспiваному в сотнях пiсень i розмальованому в десятках художнiх творiв мiстi з незабутньою назвою Одеса, дає йому право дерти кирпатого носа не лише перед ровесниками. Можете уявити, що то за мiсто, якщо росiйською мовою має двi лiтери 'С'! Нiчого дивного? Та Москва, столиця всiєї держави й та з одним 'С', а Одеса... Чому? Шофер таксi, в якому Василько їхав з бабусею, пояснив це тим, що Одеса ближче до Європи.
Iще, незважаючи на свiй дещо скромний вiк, Василько знав майже усi марки автомобiлiв, що бiгають по вулицi, i всi лiтаки, якi тiльки показують по телеку. Сюди, в гостi до тiтки Валентини, вони з бабусею приїхали поїздом, але ж назад Василько настояв на своєму, полетять лiтаком. Яким саме? А це вже вiн вибере. Найновiшого аеробуса, мабуть, тут ще нема, а срiблястокрилий 'ТУ', з будь-яким номером, пiдiйде.
Таксi зупинилося бiля одноповерхового примiщення, на дасi якого скляна будка. Тут сiдають кукурудзяники. Чого вони сюди приїхали? Це ж не той аеропорт. По телевiзору показували зовсiм iнший. Бабуся розраховується, отже, приїхали. Але ж тут нема таких лiтакiв, на яких погодився б летiти Василько. Шофер, взявши грошi з бабусi i молодика, що сидiв попереду, навiть не дiждавшись, коли пасажири залишать машину, вийшов i попрямував до натовпу бiля примiщення аеропорту, покручуючи ключi вiд машини на пальцi i весело виспiвуючи:
- Ка-аму в мiсто-герой, ка-му в мiсто-герой?
А тут божа благодать. Нi метушнi, нi шарпанини, хоча лiтнiй сезон вже розпочався.
Сонце свiтить справно. Хмари, висушенi суховiями, зробилися легенькi, як гусяче пiр'я, й летiли кудись за обрiй. Погода льотна настiльки, що далi вже нiкуди.
Прилiтають i вiдлiтають тихоходи-лiтаки. А коли машини працюють добре, то людям i робити нiчого. Нiякого тобi клопоту, нiяких непорозумiнь чи сварок.
Нудьгує довiдкове бюро.
Не чути ?валту бiля кас. Дрiмає черговий диспетчер, а книгою скарг зацiкавилася жирна муха, що потрапила сюди транзитом. За скляною загородкою усмiхається чергова, поправляючи обпаленi сонцем коси. Спiвучим голосом повiдомляє про те, що давно усiм вiдомо:
- ...Кiмната матерi й дитини знаходиться у лiвому крилi...
Василько звернув увагу на молодика, що їхав з ними. У джинсах iз слоником на шкiрянiй латцi ззаду, хода розмашиста, мабуть, спортсмен. У торбi з багатьма кишеньками - ласти. Куди ж вiн їде? Вiд моря? А може, вiн приїжджав на море? Помiтивши, що бабуся його кудись настирно тягне, Василько запротестував.
- Нам ще годину чекати, - мовила бабуся, очима вказавши на вивiску вгорi: 'Кiмната матерi й дитини'.
- Нас сюди не пустять, - пробурчав Василько, прочитавши вивiску над дверима. - Написано 'матерi' й 'дитини'! А ви - бабуся. I я вже не дитина.
Погодившись на аргументи онука, бабуся повела його до альтанки-буфету. Доки вона щось купувала, Василько спостерiгав за опасистим чоловiком, що уплiтав товстi сардельки, запиваючи їх пiнястим пивом. Бабуся, поставивши тарiлку з сардельками на стiл бiля цього чоловiка i, щоб заохотити до їжi онука, подала йому виделку й мовила розсудливо:
- Ото їж гарненько, як ось дядя, i будеш сильний!
- Вiн не сильний, - вiдказав Василько, зиркнувши на 'колобка' з-пiд лоба, - вiн надутий.
'Колобок' закашляв, давлячись сарделькою, тодi посварився товстелезним, як сарделька, пальцем на Василька й додав жiночим дискантом:
- Поговори менi, вундеркiнд!
Нi, тут все несерйозне, починаючи з алей та примiщення й кiнчаючи самими лiтаками. Та й льотчики не кращi, мабуть, ще вчора з школи. Таких Василько в себе вдома називав на 'ти', як приятелiв. Тiльки й назви що льотчики, та ще й з планшетами - соколи! А пасажири!.. Окрiм Василька з бабусею, публiка несерйозна... Баба з двома плетеними кошиками, певне, привозила харчi синочковi чи доньцi, мiлiцiонер такий же молодий, як i льотчики, дiдусь з костуром, загнутим вгорi. Сам у довгополому пiджацi в той час, коли в тенiсцi потом обливаєшся. Понапихав чогось у боковi кишенi i став товщий за тiтку з кошиками. Та ще молодик, що їхав з ними в одному таксi.
Льотчики самi повели пасажирiв до свого агрегату що, соромлячись власного вигляду, стояв на розчепiрених лапах-шасi. Один з льотчикiв витяг з-пiд колiс колодки й почав звiльняти машину вiд мотузкiв, якими вона була прив'язана до забитих у землю паколiв.
- Це для чого, щоб вiтром не здуло? - зловтiшно мовив Василько, коли повз нього проходив один з льотчикiв. А сам вiдвернувся, щоб i очi не бачили це чудо технiки.
- Чого набурмосився, - смикала за руку бабуся. - Вже лiтак йому не такий! Прямо сил моїх нема! Щоб я хоч раз куди поїхала з тобою!..
Несерйозною драбиною з металевих прутикiв льотчик пiднявся на три вершки вiд землi, вiдкинув легенькi i дзвiнкi дверцята з алюмiнiю й вигукнув так урочисто, нiби запрошував до космiчного корабля:
- Прошу!
Нiчого iншого не залишалося, як проковтнути образу й пiдкоритися долi. Може, й ще б повагався, так мiлiцiонер над головою. На випадок непорозумiння вiн же обов'язково втрутиться i буде на боцi бабусi.
Неохоче пiднявся в лiтак, сiв на вузеньку лаву пiд стiною - теж якесь хистке й ненадiйне, бо з дюралi, вiдкидне, тимчасове. Почав оглядати лiтак з середини. Металевi ребра стiн, квадратики потьмянiлих заклепок, уздовж стiни поза спиною з десяток сталевих тросикiв тягнуться вiд хвоста до кабiни.
Як же льотчики пробиратимуться до себе в кабiну, коли все тут завалене майже до стелi ящиками? Виходить, просто. Один з них подерся вгору й рачки пролiз пiд стелею. Другий, оглянувши пасажирiв, що всiлися на лавах попiд стiнами, дiстав звiдкiлясь сiрi пакети з грубого паперу й почав роздавати. Василькова бабуся запитала, для яких це потреб?
- Для всяченських, - вiдказав дiд. Вiн повiсив свого костура гогулиною за один з тросiв на стiнi й почав розкладати в пакунок яблука, дiстаючи з кишень пiджака.
