рушницю. — А ви вважали їх доброзичливцями.
— Вважаю, — підправив я його.
— Доброзичливі багачі, яких замість собак охороняють пуми із золотими ланцюгами. Щось не дуже віриться у їхню доброту…
Я не сперечався з ним.
Ми пройшли зовсім небагато, і попереду крізь рідколісся заблищало озеро. Ховаючись за деревами, ми підійшли до самого берега.
Озеро було підковоподібне й досить велике. У найвужчому місці ширина його сягала не менше півкілометра. В нього впадала річечка. Вода в озері була навдивовижу синя. На протилежному березі ми побачили чепурні будиночки, схожі на котеджі міст-супутни-ків. Тільки викладені вони не з цегли, а з гранітних плит. Будинки вигнулися напівдугою довкола майдану. Неподалік виднілася дерев’яна пристань, біля якої снувало кілька човнів.
Від селища до нас долинали звуки дудок, протяжний спів. Потім з’явилася процесія. На чолі її виступало кілька жерців у яскравому вбранні із пташиного пір’я. За ними йшли воїни з ношами. Що на тих ношах — роздивитися було важко.
— Там золоті ідоли, — висловив я здогад. — Зараз їх кидатимуть у воду…
— А замість них з озера вийдуть воїни, — з неприхованою іронією відгукнувся Вілен.
— Може, й так, — цілком серйозно відповів я.
— Ще б пак! За вашою теорією все можливе.
Ми, певно, ще сперечалися б, та в цей час процесія вийшла до пристані. Тепер уже було добре видно, що на ношах — золоті ідоли. Обережно воїни опустили ноші в човни.
Я налічив вісімнадцять ідолів, по два в кожному човні. Веслярі взялися за весла. Човни попливли до середини озера й тут зупинилися. Припинився й спів. Один із жерців подав знак — і воїни скинули ідолів у воду.
— Дивіться! — вигукнув Вілен.
Над водою з’явилася одна голова, потім друга, третя… Рівно стільки ж, як ідолів, — вісімнадцять юнаків випірнуло з води й попливло до човнів.
Уперше я бачив Білена таким розгубленим і наляканим. Його погляд бігав, ніби прагнув уникнути видива, що суперечило здоровому глузду.
— Заспокойтеся, — сказав я. — Ми спробуємо знайти всьому цьому пояснення…
Але стан мого помічника погіршувався. Він приставив рушницю до дерева, руки його тремтіли.
— Вони вийшли з озера… Статуї перетворилися на людей… — бубонів Вілен.
Його чоло вкрилося краплями поту.
— Ну що ви, статуї не перетворюються на людей. Не поспішайте, ми ще дізнаємося про справжню суть цього дива…
Але він не слухав мене. Джунглі з душними випарами, пума з золотим ланцюгом, напружена нічна вахта, очікування небезпеки і — найголовніше — видовище вкрай збудили його уяву. Це було схоже, ніби земля роз-верзлася під ним, а схопитися не було за що. Я ж не міг йому допомогти, бо поки що не знав, як пояснити побачене.
Напружено дивився на озеро і намагався бодай за щось зачепитися, знайти логічну ланку, яка допомогла б розкрити істину.
— Дивіться, Білене! — майже закричав я. — Он в отого “новонародженого” у волоссі блищить золото! Дивіться ж!
Він глянув широко розплющеними очима, але вони не ставали осмисленішими. Вілен мимрив:
— Статуї перетворилися на людей…
— Так, перетворилися, але як? Хіба ви не бачите, що в їхньому волоссі золото? Не розумієте, що це означає?
Вілен не розумів. Заперечливо крутив головою й дивився удалину невидючими очима. Раптом схопив рушницю й вискочив з-за кущів. Я кинувся за ним, схопив за плечі, потяг назад. Він не чинив опору, але нас, очевидно, запримітили. Один із човнів повернув у наш бік. Вілен злякано дивився на нього.
У човні було двоє. Один сидів на веслах, другий стояв і вдивлявся з-під долоні вперед. Він був високий, стрункий, а його голову вінчав гребінь з пір’я фламінго. Сумніву не було — це Агіре!
Я покликав його, і він одразу ж помахав рукою у відповідь. Човен причалив до берега.
— Агіре радий бачити свого друга й друга свого друга, — з гідністю промовив туані, торкаючись грудей рукою. — Я чекав на вас учора й уже подумав, що ви не прийдете. Як ваше здоров’я?
Агіре вдавав, що не помічав стану мого супутника. Ми обмінялися вітаннями згідно з етикетом.
— Як поживає доктор Іван Олександрович?
Агіре добре знав, що Іван Олександрович не просто “доктор”, а “головний доктор”, проте ніколи не називав його так при інших лікарях, щоб не принизити їх.
— Іван Олександрович почуває себе добре. А твої рубці не болять?
Агіре замість відповіді розстебнув плаща. Тільки добре придивившись, я побачив бліді, майже невидимі рубці. Ця велична струнка людина анітрохи не схожа на того бідолаху, якого ми підібрали в джунглях, — понівеченого в сутичці з тигром-людоїдом. У нього тоді були потрощені ребра, ключиця. Його вилікували в нашому госпіталі, але на тілі лишилися великі рубці. Та зараз їх не було…
— Тебе після госпіталю лікували жерці? — спитав я.
Агіре зам’явся. Він побоювався, що ствердну відповідь я можу сприйняти як образу, але брехати не міг.
— Жерці завершили те, що почав ти. Агіре пам’ятає, хто його врятував.
Я змушений був визнати, що він уміє бути чемним.
Дружелюбна поведінка й слова туані подіяли на Білена цілюще. Він потроху приходив до тямку: м’язи його розслабилися, обличчя набувало спокійного виразу.
Агіре величним жестом запросив нас до човна. Я не без остраху ступив у вутле суденце, але воно виявилося досить стійким.
— Ми прибудемо на закінчення свята? — спитав я.
Агіре одразу ж зрозумів прихований зміст запитання.
— Не турбуйся. Зараз інші жерці готують нових золотих людей. Ти все побачиш, друже.
Я дуже зрадів і за себе, і за Білена. Отже, в мене буде змога спостерігати, як “виготовляють” золотих ідолів, перевірити свій здогад, а Вілен… Мабуть, те що ми побачимо, для нього буде ще кориснішим, ніж для мене.
Ледве наш човен причалив до пристані, як до нього підбігло кілька підлітків. Вони допомогли нам вийти. Наша поява ні в кого не викликала особливої цікавості, очевидно, Агіре попередив своїх про гостей, на яких він чекав.
Агіре щось спитав у літнього жерця, який був тут, на пристані, й звернувся до нас.
— Ходімо скоріше, поки приготування не закінчено.
Ми підійшли до будинку, складеного з гранітних плит. З вікон долинав розмірений шум, ніби там, за стінами, крутилися жорна. Виявилося, що це справді було так. Жорна перемелювали золото — розтирали золотий пісок і невеличкі самородки на порошок.
Варто мені було побачити це, і я переконався в правильності своїх здогадів.
На відполірованій кам’яній плиті лежав молодий воїн, а біля нього клопоталися четверо жерців. Один натирав його тіло мастилом, а троє інших з тростин обдували воїна золотим пилом. Юнак поступово перетворювався на “золотого ідола”.
Я зиркнув на Білена. Його лице пашіло багряним рум’янцем.
Особливо ретельно жерці змащували і наносили шар золотого пилу на ті місця, де у юнака
