але якесь коричневе, жорстке, майже безброве, з безбарвними губами. Чумак виглядав набагато старішим, як на свої роки.
Капітан привітався з командою і пройшов у супроводі Вадима до капітанської каюти. Скинув кашкета. Сивина білою пеленою вкрила його чуба. “Так, посріблила тебе хвороба”, — подумав Вадим.
— З вас і розпочнемо знайомство з командою “Пошуку”. Розповідайте про себе, — запропонував Михайло Чумак.
Вадим розгубився. Давній приятель не впізнав його. Невже хвороба відібрала в Чумака пам’ять?
Помічник капітана опустив очі, побоюючись виказати свої почуття. Він вирішив обережно нагадати капітанові про минуле. Може, все-таки згадає? Запитав:
— Ви закінчили Одеське училище?
— Так, — байдуже відповів капітан, не дивлячись на Вадима.
І той зрозумів, що Михайло забув його. Третину життя хвороба викреслила з свідомості. Але тоді вона перекреслила й досвід? Як же поведе Михайло судно в такий небезпечний рейс? Як могли призначити його в такому стані на “Пошук”?
Помічник звів на свого начальника погляд і, зрозумівши, що той чекає розповіді, почав:
— Народився я тисяча дев’ятсот тридцятого року поблизу Вінниці, в селі. Батько — колгоспник. У дитинстві мріяв про море. Мріяв гаряче, будував плоти, не раз топився на озері. Після середньої школи поїхав до дядька в Крим. Там працював на риболовецькій флотилії. Потім учився в морехідному…
— Яке закінчили?
— Одеське…
Капітанове обличчя напружилося.
— У якому році?
— У тому, що й ви…
Чумак пильно подивився на Вадима.
— Ви мене знали?
— Так. Багато чув про вас. Я в паралельній групі вчився. Але тільки на останньому курсі, — збрехав Вадим. — Я до Одеси з Ленінграда перевівся. А останній рік — більше на практиці. Отож ви й не пам’ятаєте мене…
Вадимові здалося, що Чумак полегшено зітхнув.
“Пошук” вирушив у небезпечний рейс до бухти “Мовчання”. На ньому була наукова експедиція гідробіологів та біохіміків. У підводних печерах бухти Мовчання ростуть цікаві види синіх водоростей, яких немає більше ніде. Шлях до бухти пролягав через вузькі проходи поміж скель та гострих рифів. Тільки досвідчений капітан міг провести судно таким шляхом.
Перед відплиттям начальник пароплавства викликав Вадима Торканюка. Вадим пов’язував цей виклик з призначенням на їхній корабель Чумака і не помилився.
— Ви знаєте, що товариш Чумак переніс тяжку хворобу? — спитав начальник, пароплавства і, діставши ствердну відповідь, вів далі: — Ви повинні бути завжди поруч з ним. Якщо його вказівки викличуть у вас сумнів, перевірте їх. Але капітан не повинен нічого помічати. Зрозуміло? Ми не могли відмовити товаришеві Чумаку в його проханні повернутися на море. Але обережність тут не зашкодить…
— Я не розумію, як можна було призначати капітаном на “Пошук” хвору людину, — висловив своє зауваження і водночас невдоволення Вадим.
Начальник пароплавства нічого не відповів. Зате в свою чергу запитав:
— Здається, ви знали товариша Чумака?
— Ми разом кінчали морехідне училище.
— І як він тепер вам здався?
— Він втратив пам’ять і дуже постарів.
— Он як? Постарів, кажете? — якось непевно, навіть загадково мовив начальник…
Незабаром помічник капітана переконався, що хоча Чумак і забув своїх давніх товаришів, та все, що стосувалося морського фаху, знав чудово. Особливо Вадима дивували Чумакові знання морської історії. А про 1905 рік, про панцерник “Потёмкин” Михайло розповідав так жваво, що здавалося, ніби сам був очевидцем тих подій.
“Дід йому розповідав”, — здогадався Вадим. Пригадалися перекази про Василя Чумака, в яких правда переплелася з легендою. Михайлів дід, Василь Чумак, пішов у море тринадцятилітнім юнгою, плавав на героїчному “Потёмкине”, сидів у в’язниці. У громадянську воював з біляками. Якось його, пораненого, схопили вороги й повели розстрілювати на берег моря. Набігали хвилі, злизували з каміння кров, і Василь Чумак із зв’язаними руками, не чекаючи пострілу, стрибнув у море. Як не зачепили кулі, важко навіть повірити. Хвилі винесли й поклали його на пісок кілометрів за два від місця страти. А незабаром Василь з’явився під Миколаєвом на чолі партизанського загону. Через півроку його схопили в Одесі французькі окупанти. І знову розстріл, і знову ласкаві хвилі винесли на круги життя.
Після громадянської закінчив морську школу і став командиром міноносця “Стрімкий”…
Перед Великою Вітчизняною війною йому виповнилося шістдесят один. Та не залишив свого міноносця. Так і провоював на ньому до дня Перемоги. Вже по війні, десь через два роки, хвороба старості прикувала Василя до ліжка. Кілька років пролежав він, а коли одужав, лікарі заборонили йому працювати. Одесити часто бачили на Приморському бульварі сивоголового моряка. Він ледве ступав. Іноді поруч із старим ішов юнак у морській формі. То був Михайло Чумак, курсант морехідного училища…
Дідова слава нелегко обходилася Михайлові. Успіхів не помічали — онук потьомкінця бути іншим не може! — а за кожну похибку стягували вдвічі. І Михайло завжди був першим. Таким він лишався і коли закінчив училище. Та враз навалилась хвороба…
…“Пошук” уже давно йшов у відкрите море, маючи на борту, крім — команди, двох докторів та трьох кандидатів наук, водолазів і лаборантів з невеликою похідною лабораторією. До капітанського містка часто долинала палка суперечка науковців. Іноді така мудра, що матроси тільки переморгувалися.
— Часом нам здається, що тверда земля— це щось реальніше, ніж море, яке вічно рухається і вічно змінюється, — говорив один учений. — А насправді море, а не земля, — сутність світу. Та й земля тільки здається нам застиглою, але ж і вона схожа на море, тільки її хвилі стійкіші у часі…
Капітан слухав ученого й дивився на море. Воно зітхало, повільно напружуючи м’язи-хвилі. І від того голосу моря капітан випрямлявся, начебто аж зморшки сходили з його лиця, в очах спалахували іскорки, на щоках займався рум’янець. Він знову відчував свіжий вітер, гострі крила чайок і п’янкий запах морської води. На думку приходили читані колись у книжках слова, які тепер чомусь здавалися своїми, власними, вихлюпнуті самим серцем:
“Здрастуй, море!
Зелено-сіре, з очима Сфінкса. З іскрами сонячних променів та блакитною чашею неба, схованою на дні твоєму.
Я твій, море!
Я твій, бо ніколи не спиняться твої хвилі і ніколи не вгамуються мої бажання, мої почуття — ласкавий прибій бурхливої любові, тихі брижі смутку і роздумів…
І весь вируючий світ природних сил замкнений у недовговічному тілі. Людина старіє, слабшають її м’язи, холонуть руки й ноги, а море все ще вирує в ній. І людина переливає це море у свої дивні справи, які. житимуть довго після її смерті і в яких шумітиме й хвилюватиметься море, як прибій у морській черепашці…”
На третю добу плавання стався дивний випадок. О першій годині ночі вахтовому треба було розбудити капітана. Він постукав у двері каюти, і тієї ж миті з-за дверей чужий, старечий голос
