невразливою до колоніального втручання. Ця стаття вказує на ще одну хибу імперської периферії, а саме: на неспроможність утримувати свої національні парки і на перевагу, нехай навіть у збереженні зубрів, колоніального центру. Однак насправді зубри у Біловезькій пущі живі й здорові — чудово почуваються їх цілі покоління: у 1980 році там було 593 зубри, а в 1994 році — 662 28.
Наведемо довідкову інформацію про цю історію. Біловезька національна пуща є одним із небагатьох залишків колись непрохідних європейських лісів. На відміну від лісів у Рязанській області, Біловезька пуща славилася своїми зубрами упродовж століть. Тому, успадкувавши її після Першої світової війни у дуже поганому стані, уряд Другої Речі Посполитої замінив втрачених зубрів тваринами із польських зоопарків, і з того часу зубри стали основною принадою Біловезької пущі. Місцеві лісники доглядають їх дбайливо і віддано 29. Стаття в «Огоньку» наводить на думку, що Біловезька пуща, на відміну від Рязанської області, не варта природоохоронних заходів. Як це часто спостерігається для імперій і їх периферійних територій, здатність імперського центру робити все краще, ніж периферія, тут зашифровано в статті, яка без поглибленого вивчення може сприйматися як оповідання для чистої розваги. Як вказує Девід Кеннедайн (David Cannadine), однією з поширених практик імперій було зашифровування імперської вищості у посланнях, які начебто не мають очевидного зв’язку з політичними питаннями і проводять думку про цю вищість у такий спосіб, щоб вона впливала на підсвідомість. Європейські імперії XIX ст. застосовували таку практику в дуже широких масштабах 30. У європейському колоніальному дискурсі цілям розбудови престижу імперії слугували не зубри, а прапори, паради, школи, мости, органи влади, філософія та соціальні структури. Значна частина переліченого відсутня в російській традиції, і потрібні були замінники, що могли б представляти Росію, розбудовуючи її репутацію як удома, так і за кордоном. Статтю про зубрів слід розглядати саме в такому контексті. Версія подій, що її подає «Огонек», належить до типових стабілізаційних методів, що мають підтримувати вищість росіян. Натяки й припущення такого роду, вкраплені в популярну культуру, повинні формувати відчуття, що Росія все робить ліпше, водночас прирікаючи сусідів Росії до цивілізаційної невидимості. Тривіальність питання про зубрів особливо яскраво висвічує механізм цієї процедури.
У постколоніальних наукових працях це називають
Західні держави ніколи не присвоювали Росії в такий спосіб. Спроби визначити місце Росії в західному дискурсі робилися в XV і XVI століттях, коли англійські мандрівники та посли в Московії писали про «неосвічене і варварське королівство» 31. Проте із посиленням Московії і перетворенням її в Російську імперію такі зусилля припинилися, і воєнні перемоги породили відповідну герменевтику. Захід ніколи не завойовував Росії в такий спосіб, як він завойовував більшу частину світу. Росія сама виявилася загарбником, спершу тихим і культурно невпевненим у своїх силах, а потім, у міру стрімкого зростання її території і армії, дедалі впевненішим у собі.
Отож виключна концентрація у рамках постколоніальної теорії на концепціях Орієнту та Оксиденту призвела до замовчування культурних просторів, котрих не зміг присвоїти Оксидент. Московія була на межі такого присвоєння, однак імперія Петра І та Катерини II вислизнула з власницьких визначень, які Захід давав решті світу. Росія наблизилася до Оксиденту після поглинання західних сусідів у 1795 р. Тоді настав час династичних та інших зв’язків і, врешті-решт, задоволення великих колоніальних прагнень, коли нецивілізована Московія перетворилася в сповнену власної гідності та таємничу Росію. Тоді як одруження родичів королеви Вікторії з кимсь з індійської чи африканської сім’ї було б абсолютно неймовірним, російська еліта була із цього погляду цілком прийнятною, оскільки мала білий колір шкіри. Катерина II була етнічною німкенею, народженою в німецькому князівстві, однак прийняла православ’я і навчилася говорити російською мовою (хоча й погано): така метаморфоза була б неможливою, якби колір шкіри був іншим. До кінця XVIII ст. Росія зайняла місце за європейським столом. Династичні зв’язки її правителів і публічні заходи, спрямовані на підвищення їхнього престижу, визначили новий вид їхніх відносин із Заходом. Крок за кроком Росія почала вписуватися у всесвітню історію не як країна третього світу чи частина далекого Сходу, щодо якого можна було напускати на себе зверхнє ставлення, а радше як велика й потужна держава з білим населенням, майже рівня західним імперіям; держава, яка володіла власним апаратом для визначення міри «Іншості» її азійських завоювань з небілим населенням. Російським завоюванням у Європі не присвоювався статус проблем. Їм не дозволялося заплямувати образ Росії, яким він сприймався письменниками Просвітництва, такими як Вольтер, або сама Катерина II. На зламі XVIII і XIX століть образ Росії, закріплений у пам’яті Заходу, був дуже далеким від того образу «темного та варварського королівства», який вважали очевидним британські мандрівники.
Це була дуже серйозна зміна. Коли Росія ввійшла до західного дискурсу як майже рівна, її статус як колоніальної держави ще більше випав з уваги. Перетворення Росії із відсталого «Іншого» в «майже одного з нас» слабо зачепило західну свідомість, зайняту тоді питаннями промислового зростання та власною колоніальною експансією. Однак важливість цієї зміни розуміла російська еліта, яка переживала, що сприйняття Росії в Європі не було стійким і балансувало між старим образом, повертаючись до часів, коли московитів відносили до однієї категорії з варварами, та новим образом, який обіцяв (і частково забезпечував) повну рівність із найкращими і найсвітлішими. Вищі кола в Росії отримували освіту, яка поверхово наслідувала європейську модель, і, хоча кількісно еліта становила менш ніж 1 % від усього населення Росії, вона мала вирішальний голос. Як казав Олександр Пушкін, усі вчилися потроху, читали Адама Сміта і вивчили латинську абетку достатньою мірою, щоб могти написати
Звичайно, були і винятки. Спогади згаданого вище маркіза де Кюстіна про його подорожі Росією, опубліковані в 1839 p., мали на меті спрямувати на Росію уважний погляд мислячого Заходу. Однак, хоча його книжка і здобула славу свого часу, і робилися спроби знову привернути до неї увагу, їй все-таки не вдалося серйозно вплинути на західний дискурс щодо Росії 32. Отож, на відміну від імперій Заходу, Росія не виробила критичного ставлення до створеної нею інтертекстуальності (intertextuality).
Ведучи розмову про російську культуру, російські інтелектуали йшли звичним шляхом колонізаторів. Вони прирікали на мовчання культури, які були в якомусь сенсі суперниками Росії — її колонізованих сусідів — водночас успішно опираючись зажерливому апетитові Заходу, який хотів би підпорядкувати решту світу власній культурній мові. Росія зберегла певний ступінь незалежності, формуючи свій власний образ на Заході, — привілей, у якому іншим культурам світу було здебільшого відмовлено. Відома ремарка Черчілля про загадкову Росію свідчить про капітуляцію перед культурним текстом, якого Захід не зміг розшифрувати, і є визнанням того, що виявилося неможливим зрозуміти ту дивну абетку, яка приховує історію Росії. Тому Росії було дозволено існувати у сфері, яку «освічений» західний дискурс описує як загадкову. Таке визнання ще раз підтверджує Росії, що Захід не буде втручатися у визначений нею самою культурний простір. Це ознака капітуляції. В абсолютно неімперський спосіб Черчілль віддав Іншому право вирішувати, ким цей Інший має бути. Звичайно, в цьому разі Інший був радше імперією, ніж об’єктом колонізації. Таке добровільне зречення права інтерпретації дало Росії вільну руку для формування власного образу так, як їй це було вигідно. Захід був настільки заляканий таємничою Іншістю Росії, що не насмілився підійти до російської версії її історії з такими самими запитаннями, які він ставив сам собі: якими способами російська імперія утримувала у своєму володінні Інших? Як ця імперія приховувала свої дії щодо Інших? Що в російській історії є насправді історією Інших?
Протягом двох останніх століть російська інтелектуальна еліта допомагала правлячому класові
