стало килимів. Пушкін припускає, що цю шкоду зробили, втікаючи, самі турки. Жінки з гарему хвалять поводження росіян, діставши наказ зустрітися з ними особисто. Цей пасторальний образ псується новинами, що в Арзрумі з’явилася чума.
На своєму зворотному шляху до власне Росії Пушкін зустрів друзів, які використовували місцеві гарячі джерела для лікування ран, отриманих під час кампанії; вони мають із собою деякі російські журнали з недолугими статтями про поезію Пушкіна. Останньою подією, описаною в «Подорожі», є вибух сміху з цих убогих зразків літературної критики. У цьому закінченні опису подорожі Пушкіна є основні елементи колоніальної зверхності: висока грамотність, огида при погляді на примітивних людей, чиї звички є гіршими, здатність використовувати ресурси завойованих територій для добрих цілей (лікування хвороб, будівництво нових осель і парків), спроможність творити тексти, що збережуть пам’ять про Арзрумську кампанію для нащадків тих, хто завоював його, та, зрештою, здатність до відчуття радості життя, як і личить молодим російським офіцерам у відпустці.
Переважання точки зору імперського спостерігача — це загальна стратегія текстуального імперіалізму: перо переможця описує звичаї та манери мовчазних підкорених тубільців. Навіть коли представник народу-завойовника стає бранцем «примітивів», ситуація не змінюється. У «Кавказькому бранці» безіменний росіянин, названий тут «європейцем», став полоненим, що його захопили черкеси. Він «спостерігає за їх віруваннями та звичаями» дуже ретельно, як це міг би робити орієнталіст, зайнятий справою поповнення багажу знань Заходу 28. Йому подобаються їхня простота, гостинність і спритні рухи, навіть їхня схильність до сварок і психологічна сила. Його увагу привабить їхній яскравий одяг. Черкеси «народжені для війни» і під час схожих на війну розваг вони часто відтинають голови бранцям, на превелику радість черкеських немовлят [!]. Росіянин дивиться на ці заняття з гідністю вищої людини — позиція, що викликає сповнене страху захоплення його тюремників.
Характерною особливістю російської колоніальної літератури є підкреслення справжніх чи приписуваних жорстокостей, колись виявлених щодо росіян. Опис колишніх кривд вельми поширений у літературних та інших текстах, які дають змогу виправдати подібну поведінку росіян. «Кавказький бранець» Пушкіна нагадує читачеві, що непокірні народи Кавказу становили серйозну небезпеку для імперії і що багато росіян гинуло від їхніх нападів на територію імперії. У вересні 1998 p., через три роки після закінчення війни, яка зрівняла із землею малу республіку Чечню та знищила десятки тисяч чеченців, російська президентська комісія щодо військовополонених опублікувала в пресі повідомлення, що 794 росіян, які брали участь у цій війні, були все ще у становищі зниклих безвісти; вона вимагала звіту від спустошеної республіки. Невдовзі після цього російське Міністерство закордонних справ заявило, що Росія ніколи не дозволить Чечні від’єднатися від Російської Федерації 29.
Пушкінські вузько сфокусовані та повні осуду твори докорінно відрізняються від поліфонічних описів чорної Африки у Джозефа Конрада і послідовної критики колоніальних завоювань у творах Джейн Остін 30. На відміну від британців, Пушкін не має жодних сумнівів. Він говорить від імені імперії, яка перебуває у процесі становлення, покладаючись на козацькі шаблі, а не на текстуальну перевагу; імперії, яка все ще боїться бути частиною дискурсу Іншого. За часів Пушкіна ще не було напевно відомо, що Росія успішно подолає західний оцінювальний погляд. Впливові голоси, як-от Жюля Мішле (Jules Michelet), були все ще готові трактувати Росію у спосіб, що не дуже відрізнявся від застосованого Пушкіним щодо Кавказу. Така небезпека була реальною: через багато років після смерті Пушкіна Іван Тургенєв не міг уникнути зверхнього тону братів Ґонкурів, які згадали про нього у своєму «Щоденнику» як про екзотичного і старомодного слов’янина. Акцентування нижчого становища Кавказу в «Подорожі до Арзрума», різкі декларування переваги російських козаків і приниження «турків» як таких, що відступають без боротьби за найменшого виклику, було способом Пушкіна реагувати на зверхність, із якою в ті часи ставилися до росіян окремі європейські інтелектуали.
Декількома поколіннями пізніше «Хаджі-Мурат» (1904) Льва Толстого, написаний за ситуації, коли Російська держава почувалася значно безпечнішою, руйнував імперську романтичну пропаганду. Толстой вперше критично оцінив політику, яка була підґрунтям успіхів Єрмолова та Паскевича. Хоча «Хаджі-Мурат» написаний тоді, коли Кавказ був уже міцно прив’язаний до імперії, твір Толстого опублікували лише посмертно. Толстой був надто антиколоніальним письменником, щоб не становити небезпеки для російських правлячих кіл. Його ставлення до царя Миколи І, за правління якого завоювання Кавказу було завершене, настільки викривальне, що його не можна порівняти із жодним іншим твором російської літератури, написаним до чи після нього. Повість «Хаджі-Мурат» містить жахливі сцени завойовницької війни. Оповідач так описує знищення чеченського села:
«Садо знайшов свою саклю в руїнах — покрівля провалена, двері та стовпи для підтримання надбудови спалені, внутрішня частина брудна…. Дві скирти сіна згоріли, абрикосові та вишневі дерева, які він посадив та вирощував, поламані й обгорілі, й на додачу всі вулики та бджоли спалені… Фонтан забруднений, очевидно, навмисно, так що воду не можна використовувати. Мечеть також осквернена» 31.
Перекладач Толстого, Ейлмер Мод (Aylmer Maude), описав дії Єрмолова такими словами: «Кампанія «умиротворення» Чечні і Дагестану… полягала у руйнуванні сіл, викраденні худоби та майна, цілковитому вирубуванні лісів і переселенні людей» 32. Такі оцінки дуже контрастують із безтурботним тоном «Подорожі до Арзрума» і навіть із сумнішими розповідями Михайла Лермонтова. Пушкін, звичайно, знав справжній стан справ упродовж своєї арзрумської подорожі. «Черкеси нас ненавидять», — визнавав він, «Ми примусили їх залишити їхні широкі пасовища; їхні аули в руїнах, цілі племена винищені» 33. Однак, на відміну від Толстого, він не співчував черкесам, а радше застерігав росіян від черкеської небезпеки. Подібно до дуже багатьох колоніалістів, Пушкін ставився до Іншого, як до чужого роду, чиї потреби і права суттєво відрізнялись від тих, що належать племені-завойовнику.
Найголовнішим із методів підкорення і «обтесування» є створення дихотомії між грубою та незагнузданою дикістю Кавказу перед його завоюванням і поліпшеним соціальним і матеріальним становищем після нього. Пушкін намалював рожеву картину вигід, якими російська цивілізація наділила Кавказ за якихось кілька років. Порівнюючи гарячі джерела біля Георгіївська з тим, що він бачив кількома роками раніше, Пушкін відзначив вражаючі зміни на краще:
«За моїх часів купальнями були будь-як побудовані халупи… Тепер споруджені розкішні купальні й будівлі. Бульвар, засаджений у лінію молодими липами, простягається вздовж схилу гори Машук. Всюди акуратно доглянуті стежки, зелені лавки, прямокутні клумби, малі місточки, павільйони. Джерела очищені й викладені камінням; до стін купалень прикріплені аркуші з інструкціями від поліції; все впорядковане, охайне, прикрашене» 34.
«Турки» не здатні забезпечити людські вигоди; це росіяни їх облаштували. «Азійська бідність», відповідно, стала усталеним виразом, зазначає Пушкін 35. У Михайла Лермонтова, молодшого від Пушкіна на 15 років, який був знавцем Кавказу, російські характери у «Герої нашого часу» (1840), називають «азіатів» «бестіями», «надзвичайно дурними», «жалюгідними», «шахраями» і створіннями, які не здатні піклуватися про себе 36. Вони також віроломні та скупі: брат Бели зраджує її заради коня (якого Печорін викрав у Казбича — вчинок, зображений як такий, що непокоїть, але водночас свідчить про мужність і відвагу Печоріна). Бідність місцевого населення описана в такий спосіб, що навіює думку про неспроможність тубільців коли-небудь підняти свій життєвий рівень вище від рівня виживання: вони полюють, трохи займаються землеробством, сваряться між собою і викрадають коней. Характерно, що Максим Максимович, який сам не є великим інтелектуалом, особливо різко висловлюється про розумову обмеженість «тубільців».
Місцеве населення у Пушкіна та Лермонтова розсіяне навколо подібно до надокучливих мавп серед ландшафту, що навіює жах. Вони там перебувають для того, щоб дати російським солдатам заняття і
