ПОНЕВОЛЕННЯ ПОЛЬЩІ У ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
На відміну від Кавказьких походів, надбання Росією території Польсько-Литовської держави в 1772, 1793 і 1795 pp. не породило видатних творів художньої літератури. Для цього були свої підстави. Війни з Польщею відбувались тоді, коли ще тільки починалася трансформація російської літератури. В Росії XVIII століття не було примітних періодичних видань і геніальних письменників. Цензура Катерини II була примхливою і мало нагадувала терор колишньої Московії, спрямований проти писань, які вважалися шкідливими для держави; незважаючи на це, вона була достатньо всепроникна, щоб відбивати охоту до будь-якої самобутності, як це відчув, на свій превеликий жаль, Олександр Радіщев. Іншою причиною була сама природа набуття західних територій. Роман Шпорлюк твердив, що з українського погляду на частині території Польсько-Литовської держави один імперіаліст, Польща, змінювався іншим, Росією. Українськими, литовськими та білоруськими територіями володіли польські землевласники, єврейські підприємці та «корінні» селяни. Однак з погляду Росії ці території були законною власністю Росії, оскільки селяни, які проживали тут, були східними слов’янами, які використовували кириличну абетку й дотримувались візантійського обряду (балтійські області були винятком). Після анексії Росією так звані католики східного обряду (переважно русини (тобто українці)), котрі приєдналися До католицької церкви 1596 p., але зберігали візантійську літургію та інші релігійні звичаї, мали бути навернені до православ’я переконанням чи примусом. Тому здобуття українських і білоруських земель не розглядалось як завоювання, а просто як повернення давно втрачених земель. З такої точки зору було б недоречно розглядати білоруських селян так само, як Лермонтов і Пушкін розглядали мешканців Кавказу. До речі, необхідно підкреслити, що Україна та Білорусія ніколи не були частиною старої Московії, а тому не могли бути повернені до Російської держави. Східнослов’янські землі на захід від Московії були відібрані у монголів литовцями і стали частиною Польсько-Литовської держави, коли литовський князь Ягайло (Ягелло) одружився з польською королевою Ядвігою. За польського правління Литва, Західна Білорусія і Західна Україна втратили свої вищі верстви через полонізацію, і в цьому розумінні їхня національна ідентичність була послаблена; разом із тим, вони отримали шанс зберегти свою ідентичність, відмінну від росіян.
400-річний зв’язок цих земель із Польщею був наслідком польського колоніалізму, проте він водночас підживлював свідомість, що Україна не була ні польською, ні російською. Отже, арґумент, висунутий державними мужами Катерини II, що поділ Польщі був не завоюванням, а просто династичним перевпорядкуванням, був слабкий 55. Через хисткість цього офіційного пояснення держава не мала достатнього ентузіазму, щоб гучно святкувати це перепідпорядкування; так само влада розуміла, що не варто було голосно говорити про позбавлення майна польських землевласників і примусовий перехід до російського православ’я 56. Це й було причиною того, що для відзначення поділу Польсько- Литовської держави не було написано практично жодного літературного твору (за винятком деяких поезій з приводу капітуляції польських міст).
Лише коли зникнення Польщі з карти Європи закріпилось у загальноприйнятній політичній реальності, почала з’являтися антипольська література, здебільшого як наслідок польських повстань чи інших проявів польської ідентичності. Повстання у листопаді 1830 р. породило хвилю симпатій у Європі, і тому йому мали бути протиставлені російські голоси, які заявляли б про незаконність повстання і правоту імперії. Найкращі представники російської літератури гнівно реагували на польські прагнення незалежності, а також на висловлену такими польськими письменниками як Адам Міцкевич і Ципріян Каміль Норвід думку, що Росія мала більше спільного зі своїми колишніми монгольськими поневолювачами, ніж з європейськими партнерами по імперських загарбаннях. Отже, польські повстання зміцнили російську імперську свідомість і дали російським письменникам можливість удосконалювати своє полемічне вміння. У 1830-х pp. з’явились літературні твори, що поєднували високу художню якість із імперською пихою, яка в інших колоніальних суспільствах проявляла себе менш демонстративно, роздумами про «тягар, покладений на білу людину». У Росії це було переважно як «noli me tangere» — «не зачіпай мене».
Багато брамінів Індії могли відчувати неприязнь чи навіть ненависть до британців, однак вони не зневажали їх; російські колонізатори, навпаки, потрапляли у незвичайну ситуацію, оскільки в деяких частинах імперії до них було зверхнє ставлення. Звичайно, частково це пояснювалося почуттям ненависті переможених, але масштаб і розповсюдженість такого явища вказує, що там було щось більше, ніж психологічна компенсація 57. Усвідомлення цих дивних відносин між колонізаторами і колонізованими було сильним у XIX столітті; такі письменники, як Пушкін і Достоєвський, вважали своїм обов’язком таврувати тих, хто не виявляв достатньої пошани до російської імперії. Цей гнів і пиху відчули на Заході, однак їх головні причини тлумачилися здебільшого помилково. Коментар Ернеста Сіммонса до поеми «Наклепникам Росії» [ «Клеветникам России»] задав тон наступним двом поколінням інтерпретаторів. Сіммонс побачив у пушкінському гніві як «реакційні тенденції», так і «гарячий патріотизм» 58. Зазначимо цілковите відвернення уваги від можливого комплексу неповноцінності.
Тоді як зверхнє ставлення до росіян, що його виявляли балтійська та польська еліти, пройшло повз увагу Заходу, оскільки здавалося надто абсурдним, щоб сприймати його серйозно (чи, можливо, тому, що цей феномен був надто чужий для західного сприйняття), росіяни звернули на нього увагу й застосували особливо суворі заходи проти переможених, але зухвалих підлеглих. Для колонізаторів мусило бути емоційним випробуванням — терпіти прояви презирства з боку окупованої Росією Варшави, де найвідоміші польські сім’ї уникали суспільних контактів, не кажучи вже про одруження, із росіянами. Коли Пушкін докоряв «наклепникам Росії» за висловлення сумнівів щодо цивілізаційної місії імперії, він виявив імперську зверхність, яку трохи послаблювала нездатність нувориша спокійно ставитися до критики.
Гнівний тон Пушкіна у таких віршах, як «Наклепникам Росії», «Бородінська річниця» та в поемі «Мідний вершник» був, отже, спричинений низкою обставин, які не мають аналогій у західному колоніалізмі. Там не спостерігалась у великому масштабі критика імперської влади з позицій культурної переваги переможених. У XIX столітті Захід усвідомлював свій культурний і технологічний потенціал і був впевнений у ньому. Практично неможливо було уявити напрямки, звідки могли б постати загрози для досягнень західних імперій. У Росії склалася інша ситуація, коли, незважаючи на безпрецедентну військову силу та дипломатичні й культурні успіхи, образ імперії був усе ще вразливим і хистким.
Таким було тло. На передньому ж плані демонструвалися гордість і впевненість у своїх силах, а також надихаюче красномовство, часто зумовлене цими почуттями. У своїх «колоніалістських» віршах розгніваний Пушкін твердив, що Росії призначено долею панувати над слабшими народами і племенами. Він добре розумів, що, зокрема, поляки дістали користь від підтримки Заходу після повстання 1830 p., і його чутливий імперський нерв відреаґував спалахом творчості. Його антипольські вірші вперше з’явились у брошурі під назвою «На взяття Варшави», опублікованій у вересні 1831 p., одразу після того, як Варшава впала перед армією фельдмаршала Паскевича. Це був той самий Паскевич, який став наступником Єрмолова на Кавказі.
Завданням вірша «Наклепникам Росії» було — дати відповідь західним прихильникам польського відродження, таким, як популярний французький поет Казимир Делавінь (Casimir Delavigne) і автори «Polenlieder» у Німеччині 59. Їм зверхньо повідомляється, що змагання між двома народами закінчилося і що Литва програла (відзначимо небажання поета згадувати Польщу). Ті, які намагалися змінити вердикт історії, повинні бути зметені геть. Тоном, що нагадує передмову до «Мідного вершника», Пушкін відроджує в уяві імперську велич. Він повідомляє читачам, що росіяни «здобули власною кров’ю свободу, честь і мир Європі» («Чи треба нам знову сперечатися з Європою? Чи росіянин відвик від перемог? Чи, можливо, нас надто мало?… Чи від холодних фінських скель до полум’яної Колхіди, від враженого Кремля до стін недвижного Китаю не встане російська земля, виблискуючи сталевою зброєю?»). Заслуговує на увагу плутанина між етнічною Росією і її колоніями: Пушкін у вірші погрожує Заходові в тій манері, що нагадує «Скіфів» Олександра Блока, написаних майже сторіччям пізніше. Порівняно з такими віршами самовпевнена поезія Кіплінґа здається взірцем стриманості. Пушкін глузливо закликає Європу напасти на Росію, і її армії можуть знайти свою загибель на східних просторах, як загинули вояки Наполеона («серед не чужих їм гробів»). Російська література зазнавала царського гніву раніше, починаючи із «Листів» Івана Грозного до князя Курбського (їхня автентичність, однак, сумнівна), й улесливі звертання до Росії та її царів і цариць з’явились у творах Дениса Фонвізіна, Гаврила Державіна та інших письменників XVIII століття. Однак тон
