Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

були мати» перекладачів для спілкування між собою або, що було більш бажаним для влади, прийняти російську мову як lingua franca» ²³.

У 1920-х роках Москва придушила тюркське відродження в Ташкенті та встановила контроль над культурним життям міста. Ришард Капусцінський (Ryszard Kapuscinski) у своїй книжці «Імперія» зауважує, що Жовтнева революція в Ташкенті полягала в оголошенні війни однією групою росіян іншій групі росіян. Для туркменів це означало, що російське правління триває ²⁴. За радянської влади арабську абетку було замінено на кирилицю, літературні пам’ятки були позбавлені антиросійських елементів і було введено новий культурний канон. «Система непрямого правління, колись винайдена Британією і застосована в Азії й Африці, була використана Москвою й дала змогу росіянам керувати, залишаючись фактично непідзвітними», — каже Капусцінський ²³. Публікувались брошури, які пристосовували історію Середньої Азії до російських потреб. У одній такій брошурі було намагання довести вищість узбеків над іншими етносами: «Оскільки автором цієї брошури був росіянин і поширювалася вона російською мовою, то це додавало їй більшої ідеологічної ваги», — зазначає Олворт ²⁶. Це намагання подібне до зусиль істориків Заходу переписати історію завойованих народів, включаючи деякі європейські народи ²⁷. Російські видавництва, університети й школи досягли монопольного панування над узбецько-казахськими школами та населенням, мова якого, що все ще була в процесі становлення як окрема тюркська мова чи мови, була позбавлена можливості створювати сучасний словник у сфері культури, техніки та науки. Російська мова прийшла надто пізно, щоб знищити ідентичність Середньої Азії, але вона істотно загальмувала і спотворила її розвиток. Російськомовні журнали, такі як «Литература и искусство Узбекистана» і «Правда Востока», пояснювали місцевому населенню, які в нього мистецтво та історія 28. Для того, щоб зробити хоч якусь кар’єру, необхідно було володіти російською мовою. Культурна русифікація тих, хто мав амбіції або впав у відчай, була майже неминучою. Оскільки двомовних шкіл було недостатньо й вони були гіршими від російських, знання російської набувалося коштом рідної мови ²⁹. Олворт підсумовує ці процеси так: «Радянська політична влада в Середній Азії в період між 1922 і 1941 роками перетворила узбецьку культурну спадщину в дуже дорогу та важкодоступну річ…. Цей маневр… різко обмежив доступність національної мистецької спадщини, замінив провідних інтелектуалів Середньої Азії догідливою культурною верхівкою і залякав народ. Це, здається, і було головною метою всіх цих заходів російської влади» ³⁰.

Придушення повстань підкорених народів західних регіонів Російської імперії зафіксоване в численних англомовних публікаціях, тоді як приборкання інших народів імперії (узбецьке повстання в 1920-х роках, чи, далі на схід, різанина половини населення в монгольській столиці Урга генералом Р. Унґерном фон Штернбергом, прозваним «кривавим бароном»), відображені значно гірше. Перенавчання чи ліквідація еліт у Середній Азії в 1920-х роках Гарантували, що ці території будуть упродовж тривалого часу російськими азійськими колоніями й не матимуть власного голосу, чутного для інших. Пам’ять про узбецьке повстання була настільки неприємною для московських ідеологів, що слово «муджахед», або «воїн за віру», вилучили з узбецьких словників, опублікованих у Радянському Союзі, хоча попередні словники його подавали ³¹.

Ці масові акції не змусили узбеків відмовитися від своєї ідентичності. Ще 1979 р. 98, 82 % узбеків у республіці визнали узбецьку мову рідною 32. Протягом одного року після розпаду Радянського Союзу місто Ташкент позбулося радянських назв своїх вулиць і районів, замінюючи російських і соціалістичних діячів іменами місцевих чи мусульманських постатей. Оскільки світська узбецька еліта тривалий час вважала Туреччину взірцем для наслідування, вулиця Кірова стала вулицею Ататюрка; вулиця Лихачева змінилась на вулицю Байкаро, а Жовтнева стала Шайхан-тахурською. Фрідріх Енгельс поступився місцем Аміру Темуру, Хмельницький — Кушбегі, Куйбишев — Мірзо-Улугбекському. Загалом, було змінено фактично всі пов’язані з Росією назви ³³. Деякі демографи кажуть, що до 2105 р. узбеки стануть найчисельнішими з усіх колишніх радянських національностей, перевершивши навіть росіян ³⁴.

Таким є контекст повісті Солженіцина — масові завоювання XIX століття, радянські чистки, стратегічна політика, спрямована на знищення туркестанської ідентичності, поява, як грибів після дощу, пам’ятників на відзнаку туркестанських поразок. Цими пам’ятниками переповнений Ташкент і «тубільці» дивляться на них з такою гіркотою, яку росіяни відчувають, пригадуючи руйнування Ленінграда під час нацистської облоги. Однак у повісті немає навіть найменшої згадки про туркестанські біди. Національне тло розповіді приховане так майстерно, що багато читачів сприймають «Раковий корпус» як повість, дія якої відбувається в Росії — десь у віддаленому азійському закутку цієї величезної країни, — але все-таки в Росії. Стрижнем для сюжетної лінії повісті та роздумів про життя і смерть, якими Солженіцин присмачує свою оповідь, є авторитет російського спостерігача. Головні герої демонструють виключно російську самосвідомість. У них не з’явилося доброзичливості до землі, що забезпечила їм чи їхнім батькам захист від війни та нужди. У цьому лікарі Донцова та Ґанґарт подібні до Печоріна й Максима Максимовича, які також не виявляли доброзичливості до Кавказу. У «Раковому корпусі» немає жодної ознаки конфлікту двох спільнот, і це нагадує ретушовані фотографії радянської ери, з яких усували зганьблених членів партії: замість облич — основні лозунги, замість розповідей — мовчанка. Скрупульозність, із якою Солженіцин виконав ці підчищення, та його звичний дидактизм у питаннях моралі псують невинність його мовчання щодо туркменів. Костоглотов і багато інших росіян заглушують голоси справжнього Ташкента надто спритно, а тим часом оповідач наполягає, що росіяни зробили багато доброго для місцевого населення. «Леді протестує надто сильно» («The lady doth protest too much»).

У шпиталі зверхність росіян показано через розмови й повороти сюжету. Гомі Бгабга стверджує, що всякий такий колоніальний дискурс розривають ізсередини суперечності і страхи, які витворює уявна вищість колонізаторів, однак у Солженіцина чогось такого дуже мало. Росіяни демонструють самовпевненість і не дають іншим і слова сказати, а татари простодушні й готові виконувати вказівки. Шараф Сібгатов, «татарин», просить Костоглотова проінструктувати його щодо правильного лікування раку: «Розкажи, Олеже, про березове! Що ти почав, — просив Сібгатов. «Але, прошу тебе, розкажи все по черзі, Олеже!». Костоглотов ласкаво погодився. «Якщо розповідати з самого початку, Шарафе, то ось як це було. Той попередній хворий розповів мені про лікаря Масленникова, старого сільського лікаря Александрівського повіту біля Москви» ³⁵. Інший «татарин», Ахмаджан, запитує Вадима Зацирка, росіянина, про місцевих жителів Єнісейського регіону, яких Зацирко зустрічав під час своїх частих подорожей: «Розкажи мені, як ті евенки одягаються?» 36. Подібно до Костоглотова, Вадим виявляє ласку: місцевих потрібно навчати у найкращих колоніальних традиціях. Ніде в цій повісті нема такого, щоб росіяни навчились бодай чогось від узбеків. Лікарю Донцовій наказали їхати з Москви до Баку в пошуках ліків від раку. Це шляхетне завдання вказує на нездатність місцевого населення їхати будь-куди, а особливо до Москви. Москва може прийти до них із своєю цивілізаційною місією, але вони не можуть приїхати туди — звичайна схема поведінки за колоніальних умов. Особливістю російського колоніалізму є подвійний бар’єр, що перешкоджає місцевому населенню їхати до метрополії й зупинятись там. Одна перешкода — це брак фінансових засобів і паспорта для подорожі; друга — це відсутність прописки, тобто дозволу жити в метрополії без місця праці, а не маючи прописки, ніхто не може отримати роботи. Після розпаду Радянського Союзу було прийнято закон про скасування прописки, але його не було введено в дію. У Москві 1990-х років особи із зовнішністю, характерною для жителів Середньої Азії чи Кавказу, все ще переслідувались міліцією, а іноді їх били звичайні громадяни ³⁷.

Кожна розмова у шпиталі є свідченням влади Росії над місцевими мешканцями. Разом узяті, ці бесіди інформують нас, що ця частина світу перебуває під законним російським контролем. Солженіцин втілює в життя сценарій, що його Сабірджан Бадретдінов аналізував у інших російських повістях: місцеве населення наївне та простодушне, а росіяни співчутливі та терплячі ³⁸. За допомогою такої літератури Середню Азію робили російською, так само, як раніше (і упродовж тривалого часу) робили російським Сибір, заселяючи його, щоправда, негусто, російськими генералами й солдатами, в’язнями та засланцями, геологами та етнографами і, врешті, російськими літературними персонажами, які приносили російські проблеми на неросійську територію, привласнюючи її в такий спосіб для імперії. Авторитет письменників, державних установ і органів влади суттєво змінював той первісний вигляд колоній, коли їх представляли завойовники, і справляв враження престижності й непохитності. Таку майстерність і вплив нелегко подолати ³⁹.