них не варто особливо засмучуватися, але від Солженіцина можна було б сподіватися чогось іншого.
Більш чи менш свідомо керований рух за об’єднання етнічно російських земель і «білих колоній» Росії та її національних меншин був невід’ємною рисою російської літератури в пізній радянський період. Російські письменники, які сприймають Сибір так, неначе це комора із запасами для центральної Росії, пишуть у класичному імперському стилі, створеному західними письменниками, котрі свого часу дивилися на Африку й Азію як на сіни і комору англійської та французької держав. Література усуває корінні народи Сибіру з мальованої нею картини, причому не тільки сучасної, а й історичної, тоді як російськомовним поселенцям відмовляють в уяві та хоробрості, необхідних для того, щоб домогтися самостійності. На євреїв продовжують дивитися через імперські окуляри. Пізня радянська й рання пострадянська російська література демонструє свою неспроможність визнати, не кажучи вже про обговорення, проблем, які перебували на інтелектуальному порядку денному Заходу протягом півстоліття.
Відмова російських письменників порушувати проблеми імперії тісно пов’язана й зі збідненням російської мови в концептуальному плані протягом часів комунізму. Якщо ми подивимось на примітивну дидактику «сільських письменників», то побачимо, що використовувані ними метафори, які стосуються села, знецінилися через їх надмірне застосовування в XIX столітті. «Сільські письменники» звертаються до російських читачів, які не знають іншої лояльності, крім біологічної й родової, і прагнуть зміцнити ці почуття замість того, щоб відкривати нові горизонти. Той вид націоналізму, розвиткові якого сприяють ці письменники, вигідний не росіянам як індивідуумам, а російській державі.
Риторика влади, яка постійно використовувалось у російській літературі, супроводжується риторикою доброчинності стосовно завойованих земель. Від захоплення Росією територій страждають не корінні жителі цих територій, а росіяни, — такий висновок можна зробити з опису Валентином Распутіним російських поселень у Сибіру. Це простодушне зображення імперіалізму, якому бракує усвідомлення власних злочинів. Якщо негри та жителі Сходу в творах Джозефа Конрада мовчали, то принаймні з інтонації оповідача можна було зробити висновок про те, що вони мають що розповісти. Натомість у Распутіна, Рибакова, Астаф’єва та Солженіцина немає навіть тіні такої думки. Що стосується російських імперських володінь, то сьогодні російський читач стикається з лінґвістичною й літературною ситуацією, коли переважає монолог сили, яка сама себе не усвідомлює. Російська мова нині перебуває на такій стадії, що виключає — немовби органічно відкидає — концепції та ідеї, несумісні з повним прийняттям Росії як «Імперії». Вважається, що всі важливі події та життя в межах Російської Федерації відбуваються в Росії і що національні меншини вдячні їй за ті блага, які вона дала їхнім культурам. Для письменників пізньої радянської доби незмінність і непорушність цієї найголовнішої концепції — Росії — є абсолютно очевидною. Ці письменники кажуть нам, що Росія — це магніт, який притягує до себе членів інших етносів. Як міг би сказати Гомі Бгабга, вже сама настирливість цієї арґументації є ознакою тріщини в будівлі імперської безпеки. Десь поза голосними заявами про єдність ховається усвідомлення того, що така величезна й неоднорідна територія не може за умов демократії й загальної письменності утримуватись тривалий час як унітарна держава. Можливо, це болісне усвідомлення і лежить в основі прагнення за будь-яку ціну захистити цю єдність і писати твори, що мають на меті запобігти або затримати її руйнування.
ПРИМІТКИ
1. Е. М. Thompson,
2. Victor Mote,
3. Там само, 6.
4. George Kennan,
5. В. С. Новиков,
6.
7. Валентин Распутин,
8. Mote, 59.
9. Kennan, vol. 1, 280.
10. Распутин,
11. Распутин, т. 3, 37.
12. Kennan, vol. 1, 82.
13. Распутин, т. 3, 23.
14. Kathleen Hughes,
15. «Он слышит, как приближается к нему стрела с черными перьями. Он не щадит себя в темном — рукопашном — бою». Распутин,
16. Там само, 15.
17. Mote, 59.
18. Распутин, т. 3, 18.
19. Там само, 21.
20. Там само.
21. Там само, 29, 19.
22. Mote, 174–175.
23. Mote, 179.
24. Распутин, т. 3, 282.
25. W. John Cieslewicz, «A History of the Russian Gold Mining,»
26. У 1963 p. в
27. Рибаков пише про «тунгуський, монгольський (!) оскал на обличчі Лукешки, місцевої дівчини з села, в якому жив Саша Панкратов.
28. Rybakov,
29. Там само, 340, 354, 356, 452 та Рыбаков,
30. Rybakov,
31. Рыбаков,
32. Распутин, т. 3, 222.
33. Mote, 58.
34. Аналіз повісті
