Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

слова «русский» (що обговорювалося в першій главі цієї книжки). У цьому вірші білоруський селянин висловлює своє захоплення Червоною Армією і її дисциплінованим і строгим підходом до приватної власності в Західній Білорусії. Він звертається до Червоної Армії з такими словами: «Зі шляхтою ви на смерть воювали / а нам навіть не замутили води / Ні яблука ні разу не зірвали, / Не затоптали жодної грядки» 50. На жаль, ці слова виходять надто далеко за межі дозволеного поетичною фантазією. Повідомлення з містечок і сіл Західної Білорусії малюють зовсім іншу картину ⁵¹.

У вірші, опублікованому в «Правде» 10 жовтня 1939 p., Семен Кірсанов звинувачує, що в «панській Польщі… шляхтич, ксьондз і поліцейський змушували всіх працювати до повного виснаження». Подібні погляди Кірсанов опублікував також у «Правде» від 15 листопада 1939 р. Крім того, 23 липня 1940 р. у «Правде» було надруковано його вірша з описом того, як Латвія, Литва і Естонія добровільно приєдналися до Радянського Союзу — країни, яку поет порівняв з магнітом («страна-магнит»). А найсильнішим магнітом, каже Кірсанов, був сам Сталін — до нього нестримно тягне різні народи. «Старий світ стає трішечки меншим, тоді як ми приймаємо до себе радянські Естонію, Литву та Латвію», — запевнює Кірсанов. Ця фраза повторює слова В’ячеслава Молотова з уже згадуваної промови, в якій він хвалився, що старий світ має «трохи посунутися» («потесниться»), щоб уступити місця розширеному СРСР.

Олександр Твардовський, який у 1960-ті роки став однією з провідних фігур анти-сталінського табору, у роки дії пакту Сталіна — Гітлера писав зовсім інші речі. У «Правде» від 10 жовтня 1939 р. він опублікував вірша про напад Червоної Армії на Польщу: «Поляки тікають від солдатів Червоної Армії, від пісні вільних людей, від великої правди». 29 жовтня 1939 р. у «Правде» було надруковано ще одного вірша під назвою «Слово про землю» [ «Слово о земле»], в якій колективний оповідач висловлював свою ненависть до польських панів і називав польську владу «незаконною та проклятою» («неправая и проклятая власть»). Твардовський звинувачував, що «ми працювали на проклятих польських панів, / а тоді мусили просити в них про кусень хліба». Слово пан і похідні від нього вживаються в цьому короткому вірші сім разів, весь час як протиставлення «нам» або народові, який, неявно, складається з росіян, українців і білорусів. Використання у назві вірша слова «земля» (яке може означати ґрунт або територію) наштовхує на думку, що ця земля є виключно російською /білоруською /українською, хоча на цій багатоетнічній території жили і працювали також і поляки. Це слово має в російській мові різноманітні та позитивні конотації, отже, слова: «Ми зробили чесну справу… ми виступили за рідну землю» («На честное дело мы гили… Где видано, добрые люди / Своей чужаться земли») зміцнюють у читачів переконаність у тому, що росіяни чинили правильно, ведучи наступальну війну.

До переліку письменників, які прославляли радянське вторгнення у своїх статтях, віршах і заявах, належали М. Бронков («Литературная газета», 26 вересня 1939 p.), Олександр Корнійчук («Правда», 26 вересня 1939 р.), Янка Купала («Правда», 6 жовтня 1939 p.), Василь ЛебедєвКумач і П. Лідов («Правда», 8 жовтня 1939 р.), П. Пономаренко («Правда», 3 червня 1940 р.), К. Потапов («Правда», 2 жовтня 1939 p.), Олександр Прокоф’єв («Ленинградская правда», 22 вересня 1939 p.), Ілля Сельвінський («Правда», 18 вересня 1939 p.), А. Сітковський («Литературная газета», 17 вересня 1939 p.), Є. Степанов («Правда», 4 жовтня 1939 p.), Микола Тихонов («Правда», 29 листопада 1939 p.), Степан Тудор і Ванда Василевська («Правда», 27 жовтня і 7 листопада 1939 р.), Віктор Вінніков («Правда», 6 листопада 1939 р.) та Йосиф Уткін («Литературная газета», 15 жовтня 1939 p.). Така лавина антипольських статей у вересні — листопаді 1939 р. свідчить про організовану державою пропагандистську кампанію з поширення антипольських настроїв, метою якої було заручитись підтримкою підпорядкованих народів у період приєднання до Радянського Союзу нових територій. Вона вказує також на те, що колоніальні прагнення радянської Росії хоча й були продовженням давнього російського бажання приєднати землі, котрі лежать на захід від етнічно російських територій, та внаслідок поєднання з комуністичною ідеологією призвели до розпалювання міжетнічної ворожнечі у значно більших масштабах, ніж це було за часів царської імперії.

У газеті «Правда» від 18 вересня 1939 р. був опублікований виступ міністра закордонних справ СРСР Молотова по радіо, який заявив, що «розвиток подій показав, що польська держава неспроможна уберегти себе від розвалу». Далі ця газета процитувала ноту, надіслану польському послу в Москві радянським урядом, у якій оголошувалося, що Радянський Союз прийняв рішення «взяти під своє крило Західну Україну та Західну Білорусію». Отже, приєднання території, яка зрештою стала колонією радянської Росії, ставало таким чином начебто прийнятним відповідно до міжнародного права. У своєму виступі перед Верховною Радою СРСР, присвяченому зовнішній політиці Радянського Союзу (текст цього виступу було повністю опубліковано в журналі «Советское государство и право»), Молотов заявив, що населення приєднаних територій тепло вітало Червону Армію і що воно було готове скинути «панське ярмо» 52.

У «Правде» від 19 вересня 1939 р. Є. Ярославський засудив польський уряд як нелюдський і деспотичний. Цього самого дня в «Правде» з’явилися також статті під такими заголовками: «Свято в селах Західної Білорусії», «Наші брати тепер житимуть з нами в одній великій сім’ї», «Червона Армія — наш найкращий захисник» та «Радянський народ і його доблесна Червона Армія з честю виконують свій священний обов’язок». У «Правде» від 25 вересня 1939 р. написано, що українці, білоруси й навіть поляки у Сполучених Штатах Америки дуже зраділи, коли почули про успіхи Червоної Армії у східній Польщі. (Джерелом цієї інформації, як повідомила «Правда», була газета «Daily Worker».) У «Правде» від 15 жовтня 1939 р. А. Козлов у статті «Сільське господарство в Західній Україні» написав, що «прихід Червоної Армії поклав край національному гнобленню та насильницьким діям поліції; він ознаменував початок нового життя, в якому буде земля, свобода, матеріальний добробут і процвітання культури». 26 вересня Борис Пономарьов заявив у «Правде» про «кривавий терор, запроваджений польською шляхтою». У тій самій газеті за 10 жовтня каштан А. Рєзвих описав, як він та його товариші збили польський літак і отримали перемогу над «рештками польської армії». Користаючись цією масованою кампанією для формування відповідних традицій, радянські історики протягом близько половини століття описували агресію Радянського Союзу проти Польщі як «визволення Західної України та Західної Білорусії від польського ярма» 53. Протягом пострадянського періоду до цієї імперської інтерпретації було внесено лише мінімальні зміни (або й не було внесено жодних).

Аналогічно про війну з Фінляндією було сказано, що її спричинили фінські «провокатори», а анексія Бессарабії та північної Буковини описувалася як «повернення» цих територій до Радянського Союзу 54. Генерал Петро Григоренко у своїх «Спогадах» показує, що ці погляди не ставили під сумнів навіть так звані дисиденти. Григоренко присвячує одну сторінку із своєї 500-сторінкової книжки радянсько-фінській війні та анексії фінської території, але не згадує про агресію Радянського Союзу проти балтійських країн і Румунії 55. Популярна французька праця з російської історії, написана наприкінці XIX століття, — книжка Альфреда Рамбо (Alfred Rambaud) «Експансія Росії: Проблеми Сходу та проблеми Далекого Сходу» — ґрунтувалася переважно на творах російських імперських історіографів, які мали тенденцію до применшення суперників Росії 56; так само деякі західні історики у XX столітті користуються здебільшого російськими джерелами, практично повністю іґноруючи праці істориків з Варшави, Кракова, Вільнюса, Києва, Таллінна та Риги. Це класичний «орієнталістський» підхід, згідно з яким потужна імперська держава змушує світ прийняти власну інтерпретацію щодо ЇЇ колоніальних завоювань.

У вересні та жовтні 1939 р. «Правда» та інші газети друкували численні повідомлення про начебто спонтанні мітинги трудящих в Україні та Білорусії, на яких лунали заклики до «звільнення наших братів від утисків польських поміщиків» і висловлювалася підтримка «мудрого рішення радянського уряду» вдертися в Польщу. «Велика радість панує у визволених містах і селах», — писала 18 вересня 1939 р. газета «Правда». «Финансовая газета» від 30 вересня 1939 р. повідомила, що під час такого святкування в місті Білостоці «двадцятирічний маляр Ґольдкор, який відбував покарання в концентраційних таборах польських панів… запропонував надіслати телеграму з подякою товаришу Сталіну». «Правда» від 20 вересня 1939 р. описала «збори інтелігенції» в місті Слонімі, розташованому у Західній Білорусії. У цьому місті з населенням менше 20 тисяч чоловік на ці збори, згідно з газетою, прийшли 750 представників місцевої інтелігенції, зокрема «доктори Вейсс і Коварський», які виступили з антипольськими промовами. У статті в «Правде» від 13 жовтня Г. Рихлін висміяв Томаша Капітулко, колишнього голову профспілок у Білостоці, тільки за те, що Капітулко був поляком. У номері «Правды» від 20 жовтня А. Еріх писав про «західну Білорусію, яку мучили поляки». «Правда» від 29 вересня 1939 р. опублікувала свідчення пана