Усі перси висловилися за те, щоб міст після переправи спалити.
— Аби не кортіло ні своїм, ні тим паче чужим, — підсумував Гаубарува, Дар'явауш схвально кивнув Окові царському й глянув на чільника грецьких ладь.
— Мислю, — сказав сухоребрий і чорний, мов зав'ялений тунець, Гестіей, певно, наймиршавіший серед усіх присутніх, — що так буде найліпше. Але, володарю всього, дай сказати слово й моїм товаришам, що привели до твоїх ніг ласкавих свої трієри й дієри. Може, вони мислять не так?
Дар'явауш осягнув усіх примруженими очима й лунко хиркнув носом:
— Добре. Хай скаже… — він ще раз обвів усіх поглядом і спинився на Мільтіадові: — Хай скаже сей велетень!
Мільтіад заблимав од несподіваної ласки царя царів, нарешті стямився й схилив голову:
— Якщо питаєш мого слова, найвищий, я повідаю таке… — Він підозріливо глянув на Гістіея, та той пас очима чорну Дар'яваушеву бороду, в якій заплуталася довгаста кісточка фінікійської ягоди. — Повідаю таке, як повідали й інші!
Дар'явауша сі речі не знати чому здивували, й він довго й сердито дивився на Мільтіада, й кісточка в бороді йому дрібненько тряслась. Мільтіад бачив тепер тільки ту руду цятку в розчесаному хмаровинні царевої бороди. Поряд із друнгарієм стояв, спираючись на білу палицю, Кой, син Ерксандра-лесбіянина, й Мільтіад намагався знайти зв'язок між ним і тим дзвінкоголосим юнаком, що так несподівано вдерся до їхнього короба й забив моряка. Все було просто, зовсім просто, бо Кой доводився небожем Гістіеєві, мав під рукою майже сто лодь трирядних і дворядних і сидів на всіх булах. Але і його чорні кущуваті брови, й гак довгого носа, й невловний погляд синіх очей викликали в Мільтіадовій душі неясну тривогу, й він зиркав то на Коя, то на його дядька Гістіея й чогось чекав.
Сьогодні Дар'явауш побажав почути Мільтіадову думку, хоча досі ніколи й не помічав його, й се теж непокоїло, Мільтіад і цареву ласку тулив до тієї купи, й відповів зовсім не те, що думав і про що мріяв, убачивши в царевому запитанні пастку.
Мільтіад чи не в десяте поглянув на Коя, й сю мить Дар'явауш запитав:
— А що мислить чільник лесбійських трієр?
Кой був не менш розгублений, ніж Мільтіад, і голос його затремтів, коли довелося відповідати цареві.
— Я мислю… — він зиркнув на свого кощавого можновладного родака, тоді на Мільтіада, й Мільтіад був певен, що все, вимовлене по сій хвилі, стосуватиметься його. — Мислю, що тобі, володарю всього, не слід руйнувати мосту.
В світлиці царського намету запала тиша, й виразно почувся гомін раті, яка йшла й ішла берегом на полуніч. Вої перегукувалися нікому тут не зрозумілою мовою, й над тим гамориськом лунав тягучий клекіт коршуна: «О-лі-лі-лі-лі…»
Дар'явауш спитав лесбіянина:
— Чому?
Кой ніяково кліпав, шукаючи підтримки в дядька, та Гістіей був не менше від нього розгублений. Але думка в Коя, певно, випрозоріла, й він, хоч не зовсім отямившись, відповів:
— Тому, що не можна палити по собі мосту. Ми, елліни, царю царів, живемо серед річок і гір і маємо вельми многі мости. Коли б ми палили свої мости, їдучи жати ячмінь, то не мали б як вернутися додому із снопами.
Мільтіад не вірив своїм вухам. Те, чого він і його друзі домагалися з такими муками, несподівано прийшло само. Дар'явауш, мабуть, теж схилився до сієї думки, бо ласкаво глянув на Коя й Гістіея. Лише щось хотів він завважити грецьким чільникам і вже й носом хропнув, але в сей час до намету вхопився Багабухша:
— Великий!
Усі погляди звернулись у його бік. В одній руці чільника перських комонників була золота миса, в другій — такий самий глек.
— Гети се дарують тобі! — врочисто мовив Багабухша і поставив принесене цареві під ноги.
— Земля й вода? — спитав Дар'явауш.
— Земля й вода, — відповів той.
Мільтіадові все похололо всередині. Цілий і невшкоджений міст, який лишиться стояти через сю велику річку, втрачав тепер усяку вагу. Гети впокорені, й усе знову полетіло сторч. Удруге й, певно, сього разу вже остаточно.
Дар'явауш зняв із себе широкого золотого пояса й на знак вдяки подав Багабухші. Перший чільник царського війська підійшов і чемно поцілував його в плече. Тоді цар царів звернувся до нього:
— Ти упокорив диких фракіян, і я, цар усього на світі, дарую тобі їхню землю й їхню воду.
Багабухша не зразу збагнув, що се мало означати, коли ж дотямив, що цар у найхитріший спосіб одбирає в нього владу над військом і садовить сатрапом на сю дику землю, зблід. Але Дар'явауш його заспокоїв:
— Попереду лишається останній не впокорений нами народ — принеси мені й від нього землю й воду!
Багабухша всміхнувся, й Дар'явауш простяг руку:
— А тепер дай мені лише свій бич.
Вельміж одстебнув бича з пояса й подав цареві. Дар'явауш одрізав найдовший кінець і під здивованими поглядами присутніх заходився в'язати на ньому вузлики. Се тривало довго, й усі мовчки стежили за вправними пальцями володаря всіх країн і всіх людей. А коли він закінчив, вельможі й дихати перестали.
— А се тобі,- сказав Дар'явауш, простягаючи ремінець Гістіеєві. Кощавий грек уклякнув перед царем. — На ремені шістдесят вузликів. Розв'язуй по одному щодня й стережи міст. А коли розв'яжеш останній і мене не буде, се значить, я лишився в Скіфії, своїй новій землі, на зиму. Тоді пали міст і вертайся додому.
Наступного ранку, випереджаючи задні полки, Дар'явауш чотирикінною колісницею в супроводі тисячі безсмертних подався на полуніч. Ратники, білі, жовті й чорні, сахаючись царських крикунів, захоплено дивилися вслід володареві всіх земель, річок і гір світу.
Й коли курява за ним уляглась, узбіччям тієї самої дороги рушив син колишнього царя Людії Мах. До сідла в нього був припнутий ще один кінь, запасний, бо ніхто не знав, де стоять скіфи й скільки до них їхати…
Розділ 7
На чотири дні від гирла вгору, там, де в широкоплинний Бог упадала маленька стрімка річечка з гіркою водою й не менш дивною назвою Мертвовід, стояло кілька великих наметів із князівськими знаками при верхах. Найвища, вся червлена, з білим мереживом на подолі й чорним конячим хвостом угорі, належала Великому князеві полянському Ярополкові, який уже двадесять і восьме літо тримав Меч Юра Побідника й сидів над князями та племенами всіх сколотських земель: і Полянської, й Древлянської, й Севери.
Поряд із Ярополковим наметом стояв ще один, такий самий, лише без великокняжого знаку на верху. Там сів княжич Рядивой, син Ярополка. Навпроти ж них ішли підковою намети князів, підручних Великому руському князеві: Боримисла, жупана древлян, Люта Пугачича, князя землі Сіверської, Калева, везера Чуді, Вячка, бана кривичів і словін, Мачика, господаря жиличів, Базара, баша бродників, Вулька, ксенжа лютичів, Таза, феєделема курян чорноризих, Переяслава, князя туричів східних, і Патяя, вождя самояді.
Князі й вожді сиділи на галявці перед Ярополковим наметом кругом великої попони з питвом і наїдками, сиділи, хто на сідлах, а хто просто на свіжій траві в цілковитій тиші, тільки за півпоприща позаду, де лука розходилася між берегами Богу та Мертвоводу широким зеленим клином, никали групками боляри, пани,
