— Був талем при князі Ярополкові…
— То ти Нехота? Єгиптянин кивнув:
— По-нашому просто Нехо, а тут рікли на мене так, як осе ти.
— А я був талем у Мемфісі,- сказав Боримисл, раптом уполонений спогадами.
— Відаю, жупане.
Коли тому тридесять і три літа перський цар Кір-Куруш почав стрімко просуватися на захід, цар Людії Крес, цар Вавілонії Набуна'їд і фараон єгипетський Абмосе уклали межи собою з'юз проти нового азійського вовка. Та вовк наступного літа проковтнув людійське ягня, а ще через вісім літ і вавілонського барана золоторогого. Абмосе почав шукати нових угод і прислав гінця до найсильнішого вільного царя — Ярополка. Великий руський князь погодився й одіслав у Мемфіс талем юного древлянського жупанича Боримисла, фараон убачив у тім образу й прислав до скіфського царя не сина свого Псамтіка, а теж далекого родича Нехо. Така безплідна й хитра спілка нічого не дала, та Боримисл просидів заложником фараона десять літ — аж до падіння Єгипту. Десь-то стільки ж пробув на Русі й сей Нехо, який зараз стояв перед Боримислом.
— Скільки ж маєш літ?
— Сорок і п'ять, — відповів єгиптянин. — Ти п'ятнадесятьма літами від мене молодший.
— А ти, виджу, в грецькому, — сказав Боримисл другому товаришеві Рядивоя. — Чи й ти такий самий грек, як і Нехота?
— Я лю-людин. Мені сказав сей кня-княжич, ніби т-ти не маєш хоті слати персові землю й воду…
Се був син колишнього царя Людії Мах, але Боримисл і не спитав його ймення. Вражений і речами сього заїкуватого чоловіка, й тим похмурим вогнем, що палав йому в очах, і тим іменом, яким той себе назвав, жупан подумав, що, зрештою, всі на світі — люди, й усім притаманно й помилятися, й страждати, й грішити, й подякував кумирам, що вони суть на небі й на землі, у скрутну годину просвітлюють нікчемний людський розум, утримуючи смертного від хиби.
Розділ 8
Сі недовгі гони від мосту, якого лишилися стерегти греки, до Данастрового лиману передові тисячі долали сім днів, хоча могли б здолати й за три дні. Й не безкінечні озера та їхні притоки вповільнювали ходу неперможної раті, а сповнений таємничої загадки степ. Сім днів ішла рать услід вивідній тисячі, й досі жива душа не трапилася на її шляху. Серед воїнства запанувало веселе пожвавлення, бо хоча скіфів' ніхто не боявся, та приємніше йти отак, топчучи нетолочені трави, ніж стикатися будь із ким, хай навіть із найлякливішим і нікчемним ворогом.
Вивідна тисяча прокладала стегу, й за нею теж тисячами, по чотири в лаву, йшли комонці чорносвитого полку безсмертних, прискаючи довкіл срібними блискавками лат, єгипетських шоломів і розчохлених списів.
По ліву руку тягся вже пожухлий од липневого сонця горбатий степ, а за постріл чи півтора щерилися проваллям темні яри, збігаючи до вкритого очеретами берега. Над сизим волоттям зблискувало широке плесо, то був Данастр, і людей смажила спрага, та вони мусили пити літепло з овечих міхів, бо тисяцькі суворо заповіли ратникам не те що пити воду, а й наближатися до берега. Маги справили требу, й кумири провістили перському воїнству не пити з сієї глибокої річки, а лише з малих. І вої суворо дотримувалися провісту, тим більше, що всі називали річку Тірою, по-арамейському се означало сеча, кожен же десятий у раті перського царя був арамеєць.
То здавалося дивним, щоб сеча бігла так осе між берегами широчезною річкою, проте земля була чужа, й кумири її теж, а надто люди, яких досі ніхто й краєм ока не бачив, зате начувся досхочу ще вдома, невидиме ж завжди термосить уяву.
Молодий комоник Оташ, який ще й бороди путньої не мав і їхав у четвірці крайнім, на гнідій кобилі, бо всі четверті мали під собою гнідих, треті сірих, другі вороних, а перші білих, аби решта ліпше бачила їх у січі,- сказав до товариша праворуч:
— А най величніший також п'є воду з міха?
В сей спекотний день не було приємнішого, як думати про ковток холодної води з гірського джерела, й воїн на сірому різаку теж облизав губи, та, перш ніж відповісти, зиркнув на «вороного». Той розмовляв із чільником лави, вже сивим персом на білому інохідцеві, й «сірий» одказав:
— Дурний ще ти, Оташе. Володар усього возить за собою срібляні глеки засмолені, а в них… — він любив покепкувати з юнака, якого йому приставили крайнім, і зумисно помовчав. — А в них вода із священного Хоаспу!
Й лише того він не знав, що, певно, було таємницею й для чільника на білім інохідцеві, хоч той сидів у сій лаві ще за Куруша: третій цар Персії і всього світу возить за собою воду з Хоаспу тільки тому, що так чинив останній цар Вавілону Набуна'їд.
Чільник лави, скінчивши перемовляння з товаришем на вороному, шикнув, і в четвірці знову запала мовчанка. Попереду йшло ще сто двадцять п'ять таких лав, позаду теж, а на відстані шести чи семи стадій першій тисячі безсмертних прокладала дорогу тисяча вивідників, і дехто почав куняти, розпарений полудневим сонцем, і коні також майже спали на ходу, й лише чільники на білих жеребцях трималися, час від часу покрикуючи до підлеглих ліворуч, аби самим не заснути. Досі було легше, бо дорогу безсмертним раз у раз перетинали річечки, хоч маленькі, та все ж куняти не дозволяли. А тут був голий і сухий степ, і ніхто не знав, чи буде йому край, чи вся Скіфія така нудотна.
Й того, що сталося в годину найбільшої розмоги, ніхто ні передбачав, ні сподівався. 3-від берега, з ярів, що темніли на загальному тлі пожухлого степу соковитим шумовинням дерев, раптом почали вискакувати вершники. Не дотримуючись ні ладу, ні повель, вони кинулися на щільні шереги безсмертних і здалека пустили по дві й по три стріли. Безсмертні, що йшли до них «білим» боком, не встигши стямитись, розмішались, білі клуби та шиї чільних жеребців заяскріли червоними стрічками, почулися болісні крики нажаханих тварин, дехто впав після перших стріл, гніді, сірі та вороні коні змішалися, вершники, й самі заскочені, не могли дати ладу ні коням, ні собі. А скіфи вже порубали щільну вервечку лав на шматки, проскакували через них і, носячись понад дорогою, стріляли.
Дехто з безсмертних теж одстрілювався, та тільки «білі» й «гніді» мали луки, вся перша тисяча розмішалася й завирувала, ратники, мертві й поранені, падали під копита, живі товклися по них і дочавлювали, а звільнені від вершників коні дибились одне на одного й, озвірілі від духу гарячої крові, ставали страшніші й від скіфів.
Нападники тут і там устрявали в рукомашну січу, інші ж носилися понад геть розмішаними сотнями, й майже кожна стріла влучала то коня, то вершника. Гамір стояв такий, що не чути було ні чільницьких повель, ні навіть окремих криків, і безсмертних ставало дедалі менше. Всі погляди зверталися назад, але й друга, та, певно, й третя тисячі крутились у смертній веремії, а до четвертої було далеко, дуже далеко, й допомагатиме вона хіба ближчим, та й не знати, що твориться там.
— Ота-ше!
Молодий перс на гнідій кобилі обернувся. їх лишилося з четвірки двоє: він та «сірий», і тепер той горлав і крутився на місці. Скіфська стріла вп'ялась йому під праву лопатку, пристебнувши до спини сукняне корзно. Він крутився, силкуючись витягти стрілу, з-під якої не видно було й краплини крові.
— Ота!..
Хлопець прикрив себе щитом, підігнав ближче й, коли спробував витягти стрілу зі спини товариша, мало не сповз додолу сам. Стріла так міцно сиділа між ребрами, наче в дубовій корі.
— Ураз!.. Ураз тягни! — хрипів напарник, і коли Оташ обійняв кобилу ногами й щодуху рвонув стрілу на себе, той раптом зів'яв і зсунувся під ноги сірого коня. Оташ безтямно дививсь на стрілу з чорним воронячим оперінням і не знав, що з нею робити. Чиїсь коні штовхали його з лівої й правої руки, гніда шарпалася й огризалась, а хлопець уворожено дивився на закривавлену букову паличку й ніяк не міг її кинути. Й коли нарешті стямився, й пошпурив геть, і потяг за повід, був ще дужче вражений. Поряд гасали чужі вої, своїх
