— Пощо ти їх? — запитав Людота, відсапуючись.
Той лише стенув плечима.
Вони продерлися крізь різучі й дзвінкі очерети й лягли між верболозом спочити. Тут грало сонце, було тепло й затишно, хлопці ж од холодної води та напруження аж колотились. Лосько витяг качки з-за пояса, розсупонивсь і поскидав одіж — плоскінну, мокру як хлющ сорочку й такі самі ногавиці й, стрибаючи й клацаючи зубами, заходився викручувати. Людота подумав-подумав, та й собі зробив те саме, сором'язливо відвертаючись од товариша.
Потім, ледве понатягавши на себе неслухняну одіж, вони лягли проти сонця відпочити. Полотнянки сохли швидко, мов коло вогнища, й хлопці непомітно поснули. Першим прокинувся Людота й торкнув товариша:
— Пізно вже вельми.
Вони вийшли й заглибилися в гай, що біг неширокою смугою понад берегом. Неквапно перетнувши гайок, вибрались на левади. То були землі їхнього села, їхньої вири, хоч саме село й сховалося в балці діброви. Зате видно було на дальшому пагорбі гострокіл болярського Білгорода. Людота часом замислювався над тією назвою й не міг дати собі раду, хто й за що назвав той город Білим, коли гострокіл його давно почорнів, ґонтові дахи терема та хатів теж, мов змащені смолою.
— Дідо лаятимуться, — сказав Лосько, й Людота мимоволі наддав ходу, бо випросився ж на часинку. Єдине виправдання перед дідом буде гарний здобуток: чотири крижні, три чирки та ще двоє каченят. Тоді подумалося, що за ті Лоськові каченята можуть мати ще й прочуханку від діда. Людота вже хотів сказати про се товаришеві, та Лосько раптом скрикнув несамовитим голосом:
— А-а!..
Людота шаснув у той бік, куди показував хлопець. Там, підібгавши одну руку під себе, а другу випручавши вбік, лежала людина, нав. Що то таки нав, Людота пересвідчився дуже швидко. На потилиці в забитого виднілася глибока рубана рана, яка геть обкипіла чорною кров'ю й засохла. Людота обійшов докруж нава, та обличчя не було видно, воно воралося носом у соковиту траву. Перестрашившись, хлопець обережно, за скривавлену сорочку перекинув нава горілиць.
То був незнайомий чоловік, одягнений у подерту сорочку й латані ногавиці. Поробошні давно протерлися, й з них виглядали брудні репані п'яти. Навколо дзижчали великі зелені мухи й сідали навові на непокрите тіло.
Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись підійти.
— Хто його? — прошепотів він. Людота випростався й пошкріб кружка підстрижену потилицю.
— Не відаю...
Тоді зозирнувся й почав оглядати сліди навколо забитого.
— Трава вже встала, — проказав Людота. — Мабуть, зночі його... або вчора.
Потім він таки знайшов те, що шукав, підвівся й пішов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слідом.
— Ступали двоє в поробошнях.
Він показав спершу один слід, потім, на сажень чи трохи менше праворуч — другий. Се були сліди різного взуття, проте кожне мало посередині скоряний ремінчик, якими прив'язують остроги комонники.
— А де ж коні?
Людота зітхнув і випростався.
— Десь мають бути... хіба там, у гаю.
Вони пішли слідом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кінську підкову. Людота, тричі плюнувши на всхід, підняв її й майже крикнув:
— Наша!
— Та ні! — недовірливо заглянув йому в руки Лосько.
— Таки наша! — підтвердив старший. — Терпугом обшкрібає кузнь лише коваль Стоян. І шипи його.
Сховавши підкову за пазуху, Людота подався в бік лісу. Тут сліди копит було видно добре. В одному вибалку коні тупцювалися, можливо, саме в сьому місці вбитники підняли жертву на сідло. Далі сліди йшли в берег і зникали в очеретах.
— Принесли його з-за Яропіні, — зробив висновок Людота.
— Й що робити-ймемо?
— Не відаю.
Хлопці повернулися до нава, глянули на нього скоса й бігцем побрались у бік Городища.
Ворота, як завше вдень, були широко розчинені, й хлопці проскочили їх, та біля кузні під самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян:
— Коней треба кувати.
— Скільки?
— Трьох.
Людота кивнув головою й побіг далі, товариш захекано кинувся вслід йому. Проминувши кілька хатів, вони спинилися коло старцевої хижі.
— Діду! Діду, чуєте?
Вийшла старцева невістка, підтикана й із позакасуваними рукавами вишиванки.
— Чого волаєш? — спитала молодиця. Руки в неї були в тягучому тісті.
— Хіба дідо не є?
— Є, — відповіла невістка. — На вгородці. Огородець був за хатою, й хлопці подалися туди. Старець походжав між вуликами-колодками, ввесь білий і сорочка до колін, із мережаним подолом, і ріденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудрості й влади над своїм родом.
— Діду! Там нав лежить... — притишеним голосом повідав Людота.
Старець прикрив довбанку солом'яною стрішкою й підійшов ближче.
— Де?
— Там, — показав рукою ковальчук і витяг з-за пазухи підкову. — Знайшов єсмь коло нава.
Дід покрутив підкову з усіх боків.
— Виділи сте, хто?
— Не виділи смо, — відповів юнак. — Лише підкова наша.
— Дай сюди — насіпався дід і сховав підкову за пазуху. — Речеш, на нашій леваді?
— На нашій, діду.
— Може, на білогородській?
— Таки на нашій племінщині.
Старець помацав підкову й зітхнув:
— Чия?
— Дайте, я спитаю коваля Стояна.
— Цить! — раптом засичав старець, й очі його стали колючі, мов голки. — Щоби сте не прохопилися нікому! Зуміли сте?
— Зуміли смо, — відповів Людота, й Лосько теж підтакнув.
Старий знову поторкав підкову й наказав Людоті:
— Піди поклич Юрія. Він за вигоном у балці косе. А ти сиди тут, зумів єси?
— Зумів єсмь, діду, — страхочинно прошепотів Лосько.
Людота, минаючи можів двір, заглянув через засіку. Між Гліб сидів на ґанку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присів і попід засікою чкурнув далі. Юрій і справді косив траву в балці, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечірнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранці знайшли вбитого.
Юрій мав літ із тридцять, був похваткий і дужий орач і, як і всі смерди, носив волосся, стрижене кружка, під макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритністю. Вони взяли нава за негнучкі руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густій траві на білогородській леваді. Та потім на них раптом напосілося душ із п'ять. У темряві було годі розпізнати, хто то є, але не малося жодного сумніву, що напасники — з Білого городу. Побиті й ледь живі Людота з Юрієм приповзли до старцевої хати десь опівночі й розповіли все. Вранці ж мрець лежав на тому місці, де його
