міцно поцілувала в засльозені вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. діва пояснила княгині:
— Се діло його рук.
Княгиня Рада, зітхнувши, поспитала:
— Звідкуду єсте прийшли, княжно Ясновидо?
— З городу стольного, з Витичева.
— Я-м тебе зразу впізнала.
— І я тебе, княгине.
— Така була твоя мати молодою. Така саміська. Ти ж зовсім маленька тоді...
— Я вже-м невіста, княгине, — сказала Ясновида й відступилася трохи вбік, неначе се зізнання завдало їй прикрощів.
— Чия ж єси невіста?
Ясновида перше поправила на собі полоття, відвернулась убік і проказала:
— Тура, князя косарів луганських.
— Джурджа... — промовила Рада. — Лугарі кажуть Джурдже на нього. По-їхньому так буде. Й хочеш за князя Тура?
Діва не відповіла, й Рада подивилася на неї довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспокоївся й наставляв до їхньої розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зітхнула, погладила його по розпатланому волоссі й підійшла до свого коня, якого тримав за повід челядник.
— Підсади ж! — невідомо чому гримнула Рада, й челядник узяв її за гомілку. Вона звісила ноги на один бік і силувано всміхнулася до Ясновиди.
— Будь гостею в нашому вогнищі, княжно.
— Спаси Біг, — відповіла та. — Тепер мені й так нема куди їхати. Маю лиш одного оружного можа.
Вона пішла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав їх потім. Услід пленталися Ясновидиці робині й між із мечем через плече, а позад усіх виступав на захваченому коні тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика.
— Кинь оту погань! — гримнула княгиня Рада.
Та Малко не зважав.
— Маю поставити сю голову на сулиці над ворітьми, — сказав він. — Хай лякається гайвороння.
Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про інше:
— Отих... побитих... спалити треба.
— Спалю, княгине. Щоб не смерділо падлом у Києвому городі. Віддам у пожертву Цурові й Пекеві.
Ще вдосвіта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пішов до стайні. В Києвому городі всі спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: «Йди сам», — і знову влігся в порожніх яслах, коні теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тільки Малків кудлач, низько звісивши голову, дослухався болю в пораненому вусі. Богдан поляскав його по волохатому крупі. Кінь навіть не зрушився. Тоді юнак одв'язав сірого в яблуках жеребчика, лише торік об'їждженого, підняв його на ноги й вивів.
Борислав із Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися біля стайні.
— Ти бери гнідого, а ти рябу, — сказав княжич і, пустивши свого жеребчика вільно, пішов по сідло.
— Студено, — позіхнув Борислав, але не сказав княжичеві й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалі ніколи не сперечався.
Коли троє юних комонників виїздили з Полудневої брами, було так само темно й холодно, тільки на всході за Почайною і Дніпром палахкотіла ранкова зоря, мов нова срібляна ногата. До сідла в княжича була припасована широка тула з луком і стрілами, в лівій руці він тримав коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богданові товариші були озброєні так само.
В Хрещатому Яру стояла ще густіша темрява, та коні дорогу знали й незабаром, перебрівши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях і попростували Берестовим лісом у бік Звіринця. В лісі дорога була ще по-весняному м'яка, й коні ступали майже нечутно. Прокидалися птахи.
Десь у невидимій глибині біг Дніпро, й звідти тягло холодом.
— Куди? — спитав лаконічно Вишата, коли перед очима розступилися дерева й почалась галява.
— До джерела, — так само коротко відповів Богдан, перейнявши в трохи старшого друга його небалакучість, і знову запала тиша, тільки чути було легеньку ходу та обережне пофоркування коней.
До джерела підійшли в ту часину, коли природа немов затамовує подих, чекаючи всходу сонця. Богдан показав Бориславові за глинясту кручу:
— Туди.
А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрілою.
Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий ліщинник і немов розтанув у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два постріли нижче й собі зайшов у кущі. Тут сіріло невелике озеречко, до якого перед світанком приходять попити води козулі, дики, олені й інша звірина. Там далі, де поміж крутих жовтих берегів звивалася Либідь, було надто відкрито, й мисливці знали сю звичку тварин.
Богдан не зводив очей з ледь помітної стежки, де мусила з'явитися дичина. Лук був уже наготовлений важкою короткою стрілою, й кінь, пройнявшись настроєм свого вершника, стояв мов неживий. Але хлопцеві чи то від нетерпіння, чи таки з холоду тремтіли пальці, дарма що був одягнений у цупкий сіряк, а насподі — ще й у гарну ягнячу гуню.
Перший дик з'явився на стежці тільки тоді, коли за Дніпром устало сонце. Богдан пропустив його вільно. Се був молоденький ще дикунець і, певно, самітник, бо стада за ним не виявилось. Богдан провів його поглядом. Нехай дибає. Десь там угорі на нього чекають Вишата з Бориславом, і, за ловчим правилом, перший удар належить їм.
Кінь теж уздрів іклатого кабана й неспокійно запряв вухами. Богдан тихенько поплескав жеребчика по холці, й той угамувався. Дикун пішов обережно, не рохкаючи, й нюшив повітря довгим писком, але ловчі стояли за вітром, і кінський та людський дух до нього не доходив. Тварина поминула кущі, де сховався Вишата, й пішла далі, й Богдан удоволено всміхнувся: Вишата теж пропустив, оддавши дика Бориславові.
В сю мить на стежку вихопився інший дикун, великий і кострубатий. Став, тихо рохнув і пішов далі. З гущавини з'явилося півтора десятка тварин — свиней і підсвинків. Богдан знову торкнув гарячковитого жеребчика за холку й почекав, поки стадо віддалиться, бо сей удар належав не йому, а Вишаті. Й коли свинячий ватажок наближався до того місця, де причаївсь Вишата, на стежку виступив стрункий буруватий олень. Поклав роги на спину й утяг ніздрями повітря. Його не турбувало стадо вепрів попереду. Олень остерігався страшнішого. Та в повітрі не було ніяких бентежних запахів, крім неприємного свинячого, й олень пішов далі. Слідом за ним чотири олениці.
Богдан, погладивши свого сірого жеребчика й заспокоївши його, повільно підняв лук і заходився натягати тятиву. Поряд із матерями вибрикувало четвірко плямистих теляток. Отрок раптом розгубився. Тятива вже бриніла, напнута до тріску, а він не знав, кого полювати. Блимнувши в бік Вишати, побачив, що стадо чорних диків уже було майже навпроти його схованки; зараз бринне Вишатина тятива, й пущена стріла сполохає не тільки свиней, а й сторожких оленів.
І в сю мить на стежці з'явився ще один рогань. То був молодий, надзвичайно гарний і великий оленчук, він ішов сам, тримаючись на поважній відстані од стада, яке проминало Богдана, й хлопець, не вагаючись, повернув стрілу в його бік. Що буде, те й буде — він полюватиме сього самітника, якого, певно, прогнав зі свого стада старий олень.
Стадо пішло підтюпцем, молодий олень теж наддав ходи, граційно несучи свої ще не дуже розгалужені роги. Богданові перехопило дух. Пускати стрілу зараз було ризиковане — могла не долетіти. Він у душі молився всім лісовим духам, щоб Вишата з Бориславом передчасно не сполохали дичину. Рука від напруження почала терпнути. Ще хоч двадцять кроків. Хоч десять... Лісовий душе Чугайстре, притримай руку Вишаті!..
Олень ступав і ступав, і в ту мить, коли Богдан цілився йому під ліву лопатку, пролунав жахливий крик.
