Наступного ранку Максимін ще вдосвіта збудив свого ритора й послав до старого конюшого Вишата Огнянича вручити йому дари сла грецького та заодно й довідатися, на коли Великий князь київський призначив звіщання. Пріск умився біля колодязя — просто з корита. Після вчорашнього «обіду» в конюшого страшенно хотілося спати — аж очі щеміли, та заперечувати консулові не випадало, й мусив підкоритись. У просторому дворі не видно було ні душі, тільки по той бік колодязного журавля сумирно лежав здоровенний собака. Пріск хотів поманити його, та пес мовби й не до нього. В курнику за стайнями нетерпляче басив півень, бо незабаром мало зійти сонце. Небо вже вияснилось, і тільки сулиць на три над широкою заплавою сяяла ранкова зоря.
Пріск повернувся до полотки. Поруч із їхньою стояли ще дві — Ромула з Романом та Констанція з їхнім робом. Хлопець позіхнув і, подумки кленучи старого консула, що збудив його перед курми, влз під широке корзно великий пакунок із дарунками й потягся з великокняжого двору. Максимін узайве нагадав йому:
— Й ні з ким ні про що!..
— Добре, кіріє консуле, — мовив Пріск і пішов. З двірця варта випустила його, але коли дійшов до Вишатиного двору, там брама ще стояла зачинена. Пріск подумав, чи погрюкати в дубові обаполи воріт, а чи ні, й таки не наважився. Що робитиме там, коли його навіть і впустять? Так чи так, доведеться стовбичити під вікнами того мовчазного вельможа.
Й він вирішив поблукати ранковим городом. У деяких дворах уже грюкали об цямрини колодязні відра — невсипущі попрокидалися й, певно, напували худобу. Десь у протилежному кінці скавульнув собака, в іншому місці заляскав крильми й кукурікнув півень. Пріск ходив то в один бік вулиці, то в інший, не надто віддаляючись од Вишатиного двору, й роздивлявся на чепурні скіфські оселі, рівненько вишпарувані глиною, побілені й підведені в кого руденьким, у кого синім або ж зеленим. Стріхи були майже скрізь однакові — солом'яні, але траплялися й ґонтові, й навіть черепичні.
«Прогулюючись коло терема, — писав потім Пріск, — я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: «Хайре!» («Радуйся!») Се мовив чоловік, проходячи мимо. Дивлячись на одіж його, я-м узяв того можа за скіфа. Мене зчудувало, що скіфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з різноличних народів, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносінням з римлянами — й латинську мови. Грецька ж тут чується тільки між полоненцями, взятими у Фракії або ж на змор'ї Іллірії. Але їх зразу впізнаєш серед скіфів по рубищу й печальному виду. Той же, що мені вклонився, увидівсь мені скіфом, котрий жиє замож-но й розкішне. Він був одягнений у багату, ошатну одіж, його волосся було стрижене під кружечок. Очутилося ж, що то є грек, узятий полоном у Мізії, а тепер він живе тут...»
Се був Адаміс, який багато років тому врятував Гатила, коли той тонув у Дніпрі. Тепер він служив домажиричем у палатах цариці Русани. Адаміс щиро зрадів зустрічі з одноплемінцем, негайно повів його до свого дому, й добре пригостив, і все розпитував, як там на батьківщині, як живуть тепер люди й чим клопочуться.
— Вельми-м скучив за рідною домівкою, — визнав Адаміс, коли вони випили добрий дзбан розведеного, за грецьким звичаєм, водою вина. — Дуже-м скучив і за кревними, й за мовою своєю... Буває, як здушить серце — хоч плач або біжи пішки в Мізію...
— То пощо ж не біжиш? — спитав Пріск.
— Пощо... — повторив Адаміс. — Жону маю тут і п'ятеро дітей, і... добре тут жиється.
— Хіба то добре, коли серце купається в сльозах? Я не зміг би-м жити в чужій землі, Адамісе... Скільки-м пробув у сій Скіфії, а вже тягне додому.
Адаміс зітхнув, але заперечив:
— Я-м полюбив скіфський покон. Ми часто сполчаємось, то є так. Зате в мир насолоджуємося красним і велелюбим покоєм. І ніхто не тремтить, щоби в нього не відняли того, котре він має й шанує. В моїй старій вітчині, в Греції, волостять тирани, а малодушні роби не сміляться боронитись. Там немає правосуддя, ні рівності в податях. І сильні гнітять слабих...
— Ти любиш Скіфію дужче за рідну землю, — мовив Пріск, але в голосі його не було докору.
— Так є, — відповів Адаміс. — Ся земля є моєю другою вітчиною.
— І бороду голиш...
— Се велить покон скіфів.
— І волосся кружечком... Як ви се чините, що в усіх однакове!
— Вельми просто. Вдягаєш на голову судину таку, горнець великий, іже зветься тут макотер, бо в ньому труть мак, і відтинаєш усе, що виглядає з макотера.
Але розмова перейшла на веселе, бо від зустрічі й випитого вина, хай і розведеного на воді, обоє вельми звеселилися. В такому стані й повів Адаміс свого молодого гостя й одноплемінця до поважного болярина. Вишата вже встиг устати й поснідати, його жона боляриня Радмила, запнувшись для годиться прозірним полотком, пригощала юного ритора смачними стравами й добрим вином. Вишата запросив Максиміна разом із Пріском, а також слів од західного римського імператора, до себе на вечерю.
А наступного дня Вишата сам супроводив обидва сольства до цариці.
Жона Великого князя київського Русана мешкала в окремому хоромі. Пріск із непослабною цікавістю роздивлявся й усе запам'ятовував, щоб увечері записати свої враження.
«На двірці були многі тереми та кліті. Одні красно зістроєні з гладеньких колод, пов'язаних межи себе як вінки, й здіймаються на добру вись. Тут жила жона Аттіли. Зустрінутий у дверях варварами, я ввійшов до хорому й застав її на м'якому ложу. Підлога була встелена килимами, многі жони стояли окіл цариці. А діви сиділи навпроти неї долі й узорили різноличними нитками корзна, кої вдягають тут зверх одіжі. Вклонившись цариці, я підніс їй дари й вийшов...»
Повиходили й інші дяки та кляузники, лишились тільки обидва сли та ще римський воєначальник Роман, бо жона Великого князя київського — то таки цариця й простим людям не личить мулятися перед нею.
Пріск мав намір оглянути й інші будівлі великокняжого двору, та юрма, що тирлувалася коло ґанку головного хорому, заступила йому дорогу, й він не зміг проникнути всередину. Смерди, й можі, й різне болярство дрібного кшталту чекало виходу Гатила. Нарешті Великий князь київський з'явився на ґанку в супроводі мовчазного вельможа Вишати. Й кожен, хто мав до князя прохання, підходив по черзі, й Гатило творив свій суд.
«Не тільки гуни, а й инчі народи, їм підволосні, любили сього дивного можа за його велії цноти й за правосуддя. Многі греки й римляни добровільно служили йому...»
Скінчивши суд, Великий князь київський повернувся до хорому, де на нього вже з трепетом чекали сли від різних країн і народів.
Але ні римських, ні грецьких послів Гатило так і не прийняв ні того дня, ні наступного. Вишата ж, коли його про се питали, тільки всміхався й калічив грецьку мову:
— Гуляйте. Аттіла знає, коли...
Й сли обох імператорів, і їхні люди з учти цілі вечори просиджували за дошками табули[16], щоб якось та згаяти час. І щоразу розмовляли про Гатила, бо він був уже не тільки в сій варварській країні, а й у цілому світі. Й Пріск, уважно дослухаючись розмов, старанно відтворював їх на тонкій заячій скорі пергамену.
«Ромул, між, бувалий у многих сольствах, маючи мудрість у тому, рече, що щастя й могуття Аттіли такі велії, що він, пещений ними, вже не терпить нікоторого перечення, хоч яке справедливе воно. «Ніхто з дотеперішніх царів Скіфії, та й инчих земель, — рече далі Ромул, — не вчинив стількох великих діл, та ще за такі короткі літа, як Аттіла. Його волость простирається за острови на океані, й не тілько народи Скіфії, але й римляни та греки суть його данниками. Не доводячись і тим, він хоче розширити свою державу звоюванням Персії. Мідія[17] ж не далеко від Скіфії. Гуни вже відають дорогу туди: ходили тією дорогою, коли в них шалів голод. І Західня, й Всхідня імперії не змогли суть стати супротиву йому, бо полчилися в инчих землях. Тоді Божко з Красоєм, котрі є з роду царів скіфських, сполчили велії полки й проникли в Мідію. Се ті самі, котрі пізніш були слами в Римі для укладання ладу з нами. Вони самі речуть, що, минувши в той похід степи й переправившись через озеро Меотіду, подолали гори Кавказькі й за п'ятнадцять днів досягли Мідії. Й тільки велії полки персів примучили їх вернутись у свою землю — инчою
