— Що дала-с мені випити?
В горлі їй гіркотіло й пекло, але й гикавка, й тіпаниця враз урвались. Ойда мовчала.
— Що було в кварті, речу? — підвищила голос Гримільда.
Стара повільно, по складах проказала глухим і мовби не своїм голосом:
— Одворот-зілля й приворот-зілля, й будеш йому жоною.
Молода жінка, не кліпаючи, дивилася на неї.
— Пощо зробила-с таке?
Стара нахилилася над нею, чорна й лиховісна проти світла віконечок, і тільки розпатлане сиве волосся їй мовби сяяло навколо голови. Гримільді здалося, що в свекрушиних очах майнула зелена відьомська іскрина. Вона аж підвелася, щоб упевнитись, чи то правда, чи тільки привидилось, але так нічого й не побачила. Свекруха відповіла:
— Кров Сікура б'ється в моє серце. Але я-м стара, мої руки вже не годні ні до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато літ попереду.
То було справді страшне, те, що казала Ойда, й невістка дивилася на неї, мов приворожена, зовсім упритул, і не могла відвести погляду від її очей.
І коли трохи згодом рипнули двері й увійшов єпископ Ратарій, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фіалкову сутану й фіалкову шапчинку на голові, опасистий єпископ сказав:
— «Хто піде за Христом, той не має ні вітця, ні матері, ні братів, ні сестер», — так рече в посланні свому апостол Лука.
Гримільда ж думала своє. Хто сказав сі слова вустами Ратарія? Брат Гано? Чи свекруха? Вона почергово глянула на єпископа, тоді на стару Ойду й тремко зітхнула В голові їй усе переплуталося, й не могла нічого ні втямити, ні розібрати. Й на думку спало схоплене колись у божому хоромі, чому вона тоді не надала ніякого значення. «Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися...» Вона не знала, що то за Рахіль, не знала й городу такого, та се було з того ж таки Святого письма й стосувалося воно її, тільки її.
Гримільда, розтуливши вуста, гарячкове дивилася поперед себе й нікого не бачила.
Вранці вона дала себе взяти й везти до королевого хорому, де відбулося сватання за руським, та готським, та лужицьким звичаями, а коли над землею її дитинства впав перший сніг, вона була вже в стольному городі Кия. Вуста Гримільди, які стулилися того дня в далекому сільському теремці, й очі її, які висохли того ж дня, так і лишалися всю дорогу, й вона їхала, мов заціплена, й настирливі слова морозили їй схололе серце: «Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися...»
Таку й побачив її Великий князь київський Гатило. Перед ним стояла не Гримільда, а та, колишня, Ясновида-княжна, що на все життя запала йому в душу...
В літо 448-е
— Не мав Христос плоті, яко плоть людська, злилось-бо воєдино в ньому тілесне та божественне.
Так сказав Єутихій, архімандрит царгородського монастиря, й оголосився супротиву патріархові всії церкви християнської Флавіана, й мав друзів у лиці веліміжного Хрисафія-євнуха та самого імператора.
Й скликав патріарх Флавіан собор малолюдний, і нарекли Єутихія єретиком, але вбити не могли, прислав-бо Хрисафій на спомогу йому ратників. І став на бік Єутихія Діоскор, архієпископ олександрійський, і вбоявся засилля кліру єюпетського папа Лев, і потяг руку за патріархом Флавієм.
Була-бо то рать не за бога нашого Ісуса Христа, але змагання за волость: хто візьме гору — константинопольська чи ж єюпетська знать веліміжна.
В літо 449-е
Й знову писав ябеду Лев, папа римський, імператорові Теодосієві Другому, й паче ж Пульхерії всеміжній, знавши про її зненависть до євнуха Хрисафія. Й скликав імператор новий собор в Ефесі місяця серпня в 8 день, і прозвали люди собор той татським.
І зібрався в Ефесі ввесь клір верховий і всі єпископи — й грецькі, й латинські, й єюпетські, й кричали сторонці Діоскора та Єутихія:
— Навпіл рубайте тих, котрі речуть: «Христос має. два єства!»
Й удерлися мнихи числом тисяча, й вів їх чернець Варсума, й почали бити сторонців патріарших Флавіанових, і ховалися єпископи під столи, й витягали їх, і знову били, нотаріям же єпископським переламували пальці. Й повержений був Флавіан, і сам Діоскор топтав його черевіями своїми. На сторожі ж стояла рать Хрисафієва. Й зріклися всі єпископи слів своїх, і прокляли Флавіана й заслали його в країни дальні, й замучили там.
І сів на столі патріаршому паки єюптянин, ім'ям Анатолій, і сидів літ 9.
Пульхерія ж, убоявшись людності царгородської, яка надто запально змагалася в битвах божих, розпустила партії циркові. Й прикликала знову готів-аріан стерегти лад у Константиновому городі, бо чернь царгородська, раніш зоружена, стала небезпечною. Й здружилася Пульхерія з вождем готським Аспаром, мав-бо під рукою многих готів та инчих варварів, а такоже грецьких можів та воєвод.
В літо 450-е
Минула зима, минула й ще одна, й коли втретє над заборолами городу Києвого знову закружляли метелики першого снігу, перед очі всії Русі самодержця Богдана Гатила стало нове сольство. То були велії можі Гейза, що правив Іспанією й Африкою.
— Готи, Велій ксьондзе, — сказали сли, — стали купою з Римом і хочуть ковтнути нас.
Гатило довго розмовляв зі слами Гейза, довго обмірковував усі сторони справи. Ся справа останніми десятиріччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тільки відрубати.
Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевів, тобто славів, та галинів, знаних іноземцями як алани, жили обабіч Райни. Готи, прийшовши з полунічних Скандінавських земель, прогнали їх і частково підкорили. Ті, що не хотіли миритися, перейшли через Райну до своїх родичів галлів, раніше ще звойованих римлянами, а пізніш подались на той бік Піренеїв — до Іспанії. «Там, — писав про них готський історик Йордан, — згадували вони все те зло, яке їм заподіяв король Геберік, прогнавши з рідної землі. Так розповідали їм батьки їхні». Великим жупаном сих слов'янських народів був тоді Радогость. Римлянам пощастило за допомогою готів розбити Радогостя й узяти його в полон, але
