вузькі корогви на довгих списах, що в вечірньому мареві здавались кривавими. То були готи, й старий конюший добре се бачив.
На якусь мить галас бою ввірвався, та згодом вибухнув з новою силою. Римська залога мовби набула нової сили й люто виштовхувала з пробоїни тих можів, які вже були всередині. Належало кинути туди свіжі сотні воїв, щоб до приходу римлян і готів здобути фортецю. Та Вишата зорив і зорив на захід, звідки повільно наближалася підмога неприятелеві.
Махнувши до молодого можа, який стояв оддалік і пильно дивився на свого зверхника, він крикнув:
— Гуди!
Отрок одразу зрозумів, чого від нього вимагає Вишата, й повітря розтяв мідний згук труби. Звідусюди прибігли сотники й тисяцькі, й Вишата наказав:
— У сп'ять!
Можі почали відриватись од латинян, які насідали, збуджені появою своїх легіонів, і незабаром пролунала воля Вишати, повторена багатьма вустами:
— Пали!
Зайнявся спершу один, а потім усі тарани й вежі, руська рать відходила за всхідню стіну Генабума. Й доки настала темрява й до городу підійшли перші центурії римлян і готські комонники, русичі були вже за добрих п'ятдесят гонь од так і не взятої тверді. Можі похмуро мовчали, мовчав і Вишата, їдучи позаду на волохатому жеребці, й думав про те, що скаже Гатилові й що відповість йому той.
Так невдало закінчилась облога Генабума місяця червця в чотирнадцяте.
За два дні Вишата, відірвавшись од римлян і готів, які переслідували його, був у раніше захопленій фортеці Мелені, та тут на нього чекав нарочитий від Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стіни городу, пішов далі на полунічний всхід у напрямку Скалонума на річці Марні. Великий князь київський був уже там, і, коли по двох днях прибув зі своїм воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан і Божівой зі своїми, Гатило наказав іти в тому напрямку, звідки повернеться допіру конюший Вишата Огнянич.
Вишаті він тоді не сказав і слова, й той полегшено відітхнув — сподівався на гірше.
Городу Скалона Богдан Гатило чіпати не велів.
— Потрощимо заборола — а як згодяться й нам?
Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нічого не став. За сей час, відколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й почорнів. Але то було не од вітру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана — з дитячих літ, коли разом бавилися на дні Хрещатого Яру в гилки й гупаря.
Гатило поспішав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на горах між її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там і вибрати зручне місце для зустрічі з ворогом.
Коли останні сотні Божівоєвих полків ще тільки виходили з брам городу Скалона, Гатило на чолі передових комонних сотень уже стояв на довгому пагорі, під яким в'юнилася мілка притока Марни. Попереду здіймався ще один пагір, менший і круглястий, і Гатило наказав розіп'яти полотку саме тут. Можі й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь, гукнувши боляр, тисяцьких і сотницьких, зійшов до річки.
— А дай-но броду, — сказав він до свого старшого сина, косатого князя Данка, й той, приостроживши гнідого коня, забрів у річку.
Вода сягнула коневі черева, далі ж було міліш і міліш. Данко повернувся й спішивсь. Гнідий форкав і тупав передніми ногами, збиваючи воду, що лоскотала йому черево. Десь там, на залуччі притоки та другої річечки, що лишилася позаду за горбами, сідало сонце, велике й криваве. Гатило довго дивився, поки воно сіло за невидимою звідси Марною, потому наказав вислати вперед стежів і дозірців комонних.
Вишата метнувся виконати княжу волю. Гатило ж потяг коня за лівий повід і заходився підніматись на пагорб, де вже стояла його велика повстяна полотка, крита зверху червленим шовком.
Молодий жеребець, що його Богдан об'їздив не так давно сам, теж був сірий і яблукатий, як і всі коні Великого князя київського. Піднявшись на горб, не дуже стрімкий, але досить високий, сажнів сорок або й п'ятдесят увишки, Гатило віддав коня отрокові й увійшов до полотки. Посередині на величезному перському килимі стояв незмінний князів дерев'яний стілець. Гатило стомлено сів. Потому зняв гостроверху шапку з чорного ягнячого смушку, провів рукою по вже колючому, з позавчора неголеному тім'ї й, накрутивши темно-сивого оселедця на кулак, утупився поглядом у білу квітку килима й застиг.
Усі, хто ввійшов до княжої полотки, боялися ворухнутись, бо Гатило думав нелегку думу. Тишу порушив перший між землі Руської Вишата Огнянич.
— Вивідники, — сказав він, і Гатило мовби прокинувся.
— Речи, хай ідуть сюди.
Вишата привів двох можів, у брудних зеленкуватих корзнах.
— Речи, — кивнув до старішого з них Великий князь.
Між, якого звали Лоськом, ступив крок уперед і торкнувся рукою м'якого килима:
— Римляни йдуть сюди, княже. Завтра будуть підвечір або ж пообіді.
— Скільки їх є?
— - Рать Еція, рать Літорія й рать Ромула, княже.
— Значить, усі укупилися, — мовив Гатило байдужим голосом, бо в тому не було нічого дивного й нового. Та раптом аж схопився. Між Лосько сказав:
— Із ними готи Теодорікові.
— Хто?!
Лосько незворушно повторив:
— Готи західні, княже.
— То лжа є! — гукнув князь. Тоді глянув на Вишату й розлютовано кивнув йому в вічі: — Кого послав єси на вивіди? Теодорік мені клявся, що внизує меч у піхва.
Вишата розгублено мовив одне слово:
— Готи.
Він, бувши окремо від Гатила, не знав про його переговори з Теодоріком і не сказав князеві, повернувшись з облоги Генабума, що разом із римлянами бачив там готів. А се виявилося несподіванкою для князя.
Гатило страшенно розлютився. Він повиганяв надвір усіх вельможів своїх і ходив по полотці, мов у нього заболіли зуби. Вельможі стояли, стирлувавшись оддалік Гатилового намету, й пошепки обговорювали новину. Всі спідлоба позинали на Велімира, Тодомира й Видимира й на володаря численної дружини гепідів Ардаріка. Хоч вони були східними готами й досі вірно служили Гатилові, та готи в уси часи лишалися готами, й Теодорікова зрада була яскравим свідченням того. Ще не відомо, як поведуться вони, змушені воювати проти своїх кревних родичів візіготів.
Остроготські князі теж переживали, особливо ж Велімир й Ардарік, Гатилові улюбленці, до яких руські князі та боляри ревнували свого володаря. Велімира Гатило любив за його вірність, Ардаріка ж за відданість і живий розум…
Цілу ніч прибувало на гору ополчення руського князя, й тільки на світанку до Гатилової полотки ввійшов Божівой.
— Усі смо, Великий княже, — сказав чернегівський князь.
Богдан Гатило, який цілу ніч не спав і лише вдосвіта стулив повіки, втомлено потер обличчя й нічого не відповів.
Зі сходом сонця Вишата наказав укріплювати табір. Усі вози та мажари обозу було розіставлено величезним колом на горі й позчіплювано ланцюгами за колеса. Внизу ж, у підошві довкола гори, можі заходилися рити суцільний глибокий окіп. Робота тривала цілий день, і коли надвечір прибули дозірці й повідомили, що римляни та візіготи наближаються, табір ополчення руського був схожий на неприступну твердь.
Гатило стояв коло своєї полотки з трикутним голубим прапорцем і ведмедем на ньому, що сяяв і тріпотів у відблисках великого вогнища збоку, й дивився на той бік річечки. Він уже знав, що римляни звуть її
