переговорів. Леон махнув назад рукою, крайній консул, речений Константус Гракхус, передав його знак ще далі, й небавом з-поза полоток виринула група робів і латників. Кожен ніс поперед себе золоту або срібну вазу, чи скоряний, помережений золотою прошвою, міх, чи важкий лар. Їх було душ із двадцятеро, вони один за одним ставили дари перед Великим князем київським, що сидів на своєму дубовому сідлищі в простому ратному вбранні. Навколо юрмилися князі, боляри, воєводи земель та тисяцькі від руських і неруських городів. Роби й латники низько вклонялися Гатилові й, так само нахилені, відступали задки вбік, даючи путь іншим.
Гатило й не дивився на ті дари. Коли перед ним виросла сяйна купа золотих, і срібних, і скоряних містилищ із коштовностями, папа Лев Перший проказав:
— Імператор, твій римський брат Валентиніан Третій сле сі дари на знак своєї дружби й любові до великого цісаря гунського Аттіли, що речеться Флагеллум Деї.
Богдан лише тепер засміявсь — весело й щиро, й звернувся до папи римського:
— Не питаю тебе, хто повідав тобі слова такі. Але чи має брат мій Валентиніан римський силу вийти насупротиву мені?
Лев Перший мовчав.
— Повідь мені, чи не тому сле мені твій господар такі щедрі дари, щоб одворотити мене всп'ять од Рима?
Папа знову нічого не відповів. Усі на світі слова й докази не зможуть одвернути бича божого, якщо він має впасти на голову стольниці світу... Він стояв і вперто дивився собі в ноги, наставивши на Гатила триярусову золоту тіару.
— Мовчиш? А спитаймо тоді осих можів моїх — що повідають вони? — Гатило глянув ліворуч, де стояли князі та велії боляри. — Войславе!
Болярин виступив уперед.
— Речи мені, Войславе: скільки разів одкуплявся цар-город Константинополь, коли смо бряжчали оружжям під стінами його?
Войслав гордовито відповів:
— Числа немає!
— Чув єси? — спитав Гатило папу римського.
Папський тлумач пошепки перекладав кожне Гатилове слово. Папа ж слухав, але з його вуст не зронилося жодне слово. Гатило всміхнувсь і знову повернув очі до Войслава.
— Й скілько разів ходили нам роті[31] не прати слова свого?
— Усі рази, Великий княже.
— Чув єси, сле Валентиніанів? Усі рази! Грецький імператор, низький роб мій Теодосій, хотів отруїти мене. Та за мною держать руку кумири вітців і правітців землі моєї! — Гатило знову глянув на Войслава. — Чи так речу, велій болярине?
— Так! Теодосій та його сестра Пульхерія хтіли отруїти тебе, княже.
— То чи ж вірити нині клятві західнього імператора?
Сі слова були вже звернені до Лева, й папа римський нарешті проказав те, що мав казати в крайньому випадку:
— Візьми, цісарю гунський, дань з Рима, скільки хоті маєш, а город пожалій. У городі тому суть многі хороми давні, й многа мудрість зібрана книжна в хоромах, і многі пам'яті безцінні з давніх-давен, од Цесаря Юлія й давніші... Не зорюй з землею священний город сей, бо мати-ймеш гріх великий на душу... Змилосердься, Бичу Божий Аттіло, й господь бог наш Христос воздасть тобі.
— Я не маю хреста в пазусі! — відповів Гатило.
Папа Леон і далі молив грізного царя:
— Сі дарунки — то є лише привітниця від імператора й патриціїв Рима. О Аттіло, зміни гнів свій на любов, зм'якши серце своє до римлян, і вони дадуть тобі стільки золота, й срібла, й каміння базцінного, скільки ти й не бачив єси!..
Гатило, вдаючи, ніби вагається, спитав знову болярина турицького:
— Що повідаєш на се, Войславе?
Турицький богатир у білому вбранні випнувся вперед. Його вельми втішала князева увага.
— Покажи, Великий княже, мечем своїм, у якому боці світу стоїть той город Рим, — і ми візьмемо його сулицею харалужною!
— А що ректи-ймуть лугарі-косаки? — спитав Богдан.
Уперед виступив його старший син і, спираючись на довгий меч, пробасив:
— Кивни, отче-княже, й косацька Волинь піде по тобі!
— А ти, хане кутругурський Круме?
Вождь булгарського племені кутругурів, скинувши волохатий клобук, блиснув проти сонця голеним тім'ям і гупнув клобуком об землю, що виказувало найбільшу рішучість:
— Великий Тангра, небесний отець наш возвеличить тебе, руський Ювігі-хане, якщо ти дозволиш нам пощербити шаблі свої об шоломи римські. Й кутругури, й оно-гундури, й усі племена булгарські не діждуться того дня, коли ти вкажеш їм путь на Рим!
Гатило тихо проказав Левові:
— Й се єси чув. І почуєш від кожного князя, й од кожного можа старого й дітського. Погляньї — Він широким рухом обвів рівне поле Ломбардії, мов грибами, всіяне чорними, й білими, й жовтими, й синіми полотками, оповите димом тисяч вогнів, витолочене людьми й кіньми. — Видиш осю рать?
Папа мовчки вклонився.
— Тепер поглянь отуди!
Гатило вказав рукою на полудень. Лев і собі подивився в той бік і здивовано звів брови.
— Що видиш там, соле?
— Нічого не виджу, цісарю.
— Я такоже, — погодився Гатило. — Виджу тільки путь рівну, що веде прямо до Рима. Й ніхто не спинить мене, бо римські легіони зосталися там, у Галлії Полунічній, і сюди вже не прийдуть. Рим лежить у ногах моїх, і я маю ключ од його воріт. Ось він є! — Гатило помахав своїм довгим і важким мечем. — Якщо літ тому сорок і їдне готи суть здобували вже Рим ваш, то я здобуду його й поготів, бо я-м господар готам, а вони роби мої. Так і перекажи імператорові.
Гатило глянув на геть розгубленого Лева Першого. Папа не здобувся й на слові, щоб відповісти бодай що-небудь, лише дивився на нього страдницькими очима. Тоді Богдан устав, і погляд його зустрівся з поглядом Юсти-Грати Гонорії. Повіки в неї майже не блимали, вуста напіврозтулились, наче вона збиралася щось повідати Гатилові, та раптом забула, що саме. Гатило встав і рішучим кроком подався до своєї полотки, слідуваний усіма князями та вельможами. Годой уже в полотці спитав:
— Що діяти з ними, княже? Прогнати, чи хай сидять?
— А нічого, — відповів Гатило. — Сподобають у стані моєму — хай сидять, а ні — дорога їм проста.
Годой пішов до папи римського, який і досі стояв, не знавши, куди йти й що діяти.
Войслав питався Гатила про інше:
— Не повідав єси, що чинити з отимо, — він кивну крізь стіну полотки, мавши на оці римські дарунки. Гатило сказав:
— Хай забирають yсn'ять.
— Що?!
— Те, що-с чув.
Повернення імператорових дарунків зовсім осмутило папу Лева Першого. Се могло означати тільки те, що воно й означало, й сол Валентинівна втратив рештки надії. Аттіла вирішив добити Рим, і тут уже ніяка сила неспроможна була спинити грізного цісаря гунів, проти якого навіть Александр Македонський видавався зеленим отроком.
Гатило знав, що зараз діється в душах латинських, і не робив жодної спроби, щоб не те що втішити, а бодай якимись лукавими словесами розважити їх. І його не дуже здивувало, коли Войслав з'явився в його полотці з новиною:
— Придибав той Лев...
