хлібосільника, яким видавався минулі дні. То хто ж із них двох — він чи сестра?
Горват-Гернот намагався перезирнутись із братом, але король новолунгський жваво гомонів із хитрим вельможем Войславом і навіть не дивився в бік брата свого.
Тільки Гатилів брат Волод інколи кидав погляд у бік нього та княгині, й Горват не міг уторопати, що знакують оті його зиркання. Тупа неприязнь ізбурювалася в Горватовій душі на Волода, й він не знав, як себе повести.
Захоплений болісними здогадами, Горват і незчувся, як за столами порідшало. Він обмацав пирувальників очима й так і не второпав, де зникло стільки люду, й коли, й хто то такі. Тепер найбільше здавалося новолунгів, і се трохи заспокоїло королевого брата. Що б то не сталось, але коли поряд свої, якось та буде. Сестра теж бавилася зі своїм Яренем. Горват-Гернот дивився на небожа й не міг угадати, в кого той удався: в сестру Гримільду чи таки в Гатила.
Малий Ярень побіг до вітця свого, зліз йому на коліна, посидів хвилю й пересів до старшого брата, княжича Юрка. В обох княжичів — і великого, й малого, були однакові чорні брови й довге, до пліч, теж чорне волосся. Брати, певно, посварилися, бо малий Яролюб гайнув до матері. Гримільда взяла його в пелену й почала щось шептати на вухо. Хлопчик слухав і зиркав на свого незнайомого дядька через стіл навскоси, й Горват-Гернот не міг позбутися набридливої думки, що Гримільда говорить малюкові саме про нього.
Княгиня й справді шептала княжичеві:
— Того мовчуна видиш?
— Виджу.
— Хто то є?
— Вуйко мій.
— А ти його любиш?
— Ні.
— Пощо?
— Бо сердитий.
— А страхаєшся його?
Шестирічний опецьок випнув груденята:
— Я нікого не страхаюся, бо мій отець найдужчий за всіх!
— Коли не страхаєшся, то піди й дай ляпаса тому мовчунові...
Малюк завагався. Вихваляння — одне, а дати ляпаса рідному вуйкові — зовсім інша річ.
— Таки страхаєшся, — глузливо докинула мати. Шестирічний княжич випорснув їй з рук, оббіг довгий стіл і став за материним братом.
— Ей, — сказав він йому. — Анум нахилися!
Горват-Гернот здивовано нахилився до небожа, малий замахнувсь і щосили вдарив його кулачиськом по носі. Якусь мить обоє дивились одне на одного, однаково розгублені й злякані. Горватові з роз'юшеного носа цибонула кров, заливаючи бороду й дорогу одіж. Він раптом схаменувся й ухопив малого небожа за довге волосся. Над столами повисла мертва тиша.
— Се вигадка твоєї матері, недоноску! — закричав Горват-Гернот, вихопив меч із піхов й одним ударом відтяв княжичеві голову — аж теліпнулась у його руці на довгому чорному волоссі. — В сьому домі вино дороге, платиться кров'ю! Плачу свою виру сестрі!
Він гойднув і кинув хлопчикову голову Гримільді через стіл навскіс, але не докинув. За столами знявся неймовірний ґвалт. Княгиня ж сиділа й широко розплющеними очима дивилася під ноги, де лежала, заплутавшись у довгому скривавленому волоссі, голова її сина.
Горват-Гернот, переделавши гамір, крикнув:
— Я-м відав, що нас приманили в пастку! Я-м казав!.. Новолунги!.. Виймайте мечі й щербіть їх об голови руські!
Новолунги похапалися, в кількох місцях спалахнули сутички. Русинів було мало, принаймні менше, й можі короля Гана-Гунтера посіли їх зусібіч. Дехто люто лаявся, кілька впало між столами, й новолунги насідали. Гатило, який у сей час був у хоромі, вискочив і взявся за голову. Гості, що їх він привітав у своєму вогнищі, повелися, мов останні таті. Він прогримів голосиськом:
— Поляни! Русичі!..
І в сю мить з-від будівель налетіли можі сотника Яреня. Якщо в кожного новолунга був меч, то Яреневі можі кинулися в бій повністю зоружені: в калантирях і кольчугах, у шоломах і при червлених щитах. І покотилися голови новолунгські, й повітря раз у раз протинали крики вмираючих.
— Я-м рік учора Горватові! — крикнув до Гана-Гунтера Тодорік Бернський.
Король ошалів:
— Рік єси, та не дорік! Тепер я відаю, який з тебе друг. Охищайся!
Він витяг меч і схрестив його з Мечем Тодоріковим, який змушений був боронитися.
Горват-Гернот, вихопившись на стіл, просто між посудом побіг до Гатилового брата Волода, який ще не знав, битися йому чи закликати до розуму. Новолунгський же князь напосідав, мов шалений лев, і незабаром протнув Володові груди. Гейзо, молодий жупан з-за Райни, бився з Ратибором, князем Білгородським. Ратибор тиснув і заганяв супротивника між столи, та раптом наступив на чийсь труп, і нога звихнулася, й рука йому теж схибила.
Гейзо ж скористав з того й відтяв Ратиборові голову з відвалом.[44]
Та не встиг зрадіти своїй перемозі, як навстріч йому виступив старий кравчий, князь луганський Годой — простоволосий, із довгим сивим оселедцем на тім'ї. Й молодому жупанові довелося відступити. Годоїв меч дістав йому горлянки саме між столами, де лежав перетятий Ратибор.
Поляни тисли й тисли новолунгів, оточивши їх з трьох боків. Тепер січа велася далеко від весільних столів, закиданих трупами.
Тодорік Бернський поранив Гана-Гунтера в живіт і там і лишив лежати, сам же зчепився з Горватом- Гернотом.
— Казав єси, що-с ти наш друг! — між ударами меча гукав королевий брат.
— Казав єсмь, але не я-м почав, а ти! І тебе я також протну, як і твого брата, хоч ти й друг мені!
— Лише словом не паскудь! — лютився Горват-Гернот і рубав, і підрізав, і робив несподівані випади вперед, щоб дістати в'юнкого й дужого бернця кінчиком двосічного меча.
Обоє знали один одного, й оружжя один одного теж знали, й тому герцеві, здавалося, не буде ні краю ні впину.
Русичі тисли й тисли з усіх боків, новолунги йшли всп'ять. Та, підкоряючись голосові Горвата-Гернота, вони спромоглися продертись до воріт, і вибігли в окольний город, і тепер відступали назад, стримуючи полян. Одначе, коли збігли з гірки й почали задкувати головною вулицею до городської Полудневої брами, з Перунового пагорка їх ударили нові можі.
Новолунги, рятуючись, повернули назад до княжого двору й засіли в будівлі приворітній, і тільки окремі пари й досі змагалися серед просторого двору, й ніхто не втручався в сі поєдинки.
— Паліть будівлі! — кричав хтось, але ніхто не палив, і всі знову насідали в двері та вікна, й січа буяла й на ґанках, і всередині. Подвір'ям бігали нажахані молодиці й дівчата й кричали дужче за самих можів, які билися й помирали на їхніх очах. Котрась тонко голосила, тримаючи на колінах закривавлену голову, ще одна здерла з себе полоток і рвала волосся. Гатило ж стояв на ґанку з оголеним мечем і тільки дививсь. Й аж коли новолунгів загнали до будівлі, він мов прокинувся.
Князь і досі не знав, що ж викликало сю несподівану бійку. То мало бути справою рук його жони Гримільди, але княгиня стояла обіч і тільки в розпачі заламувала руки. Невже вона-таки?
Дворищем бігали, вигукуючи нестямні слова, можі з кривавими смолоскипами в руках, тут і там лежали поранені та вбиті, Гатило ж не знаходив у собі сили підняти меч. То було якимось насланням, і в голові йому маяли окремі слова, перекошені від болю та люті обличчя й невпинний ляскіт оружжя.
Тодорік Бернський нарешті здолав охопленого шалом і люттю Горвата-Гернота. Він ударив його під праве нижнє ребро, коли той спробував досягти його краєм меча й поточивсь уперед, не зустрівши супротивника, якому пощастило вхилитись од страшного випаду. Горват-Гернот став на одне коліно, тоді сперся на меч і спробував підвестись. Але була вражена печінка, й він знав, що то вже край. Узявшись
