— Проте я говорив все це зовсім в іншому плані… так сказати, в особистому.
— А особисте завжди невіддільне від загального і навпаки, — тріумфуюче заявила Галя. — І я тоді ж таки зрозуміла, що коли б не офіціальна заборона взяти ще кого-небудь, то й ви б погодилися… може статися, навіть скоріше від інших, — додала вона, потупивши очі і ледве помітно всміхаючись.
— Прямо дивно! — тепер уже цілком щиро обурився Ван Лун. — Ви вважаєте, все діло в офіціальній забороні? Отак: заборонено, і все? А дозволю собі спитати, — продукти? Ваша, пробачте, вага? І де користь від вас, вибачте, в чому?
— Даремно ви сердитеся, товаришу Ван Лун, — простодушно відповіла дівчина. — Їсти я буду дуже мало, адже ж я вже говорила, що спеціально тренувалася, і не обтяжу вас. Вага у мене маленька-маленька, всього п’ятдесят шість кіло. І за час подорожі я навіть ще більше схудну, от побачите. І до подорожі я підготувалася. Можу, Миколо Петровичу, допомагати вам в роботі з приладами. Спеціально навчалася в обсерваторії.
— Що?
— Моя мама працює в Кримській астрономічній обсерваторії. І я завжди дуже цікавилася астрономією, допомагала їй і раніше. Потім, коли вирішила летіти, ще більше підучилася у мами. Ну, звичайно, я їй нічого не казала про свої плани. Бо мами — вони ще гірші від бюрократів-секретарів, їх ніколи ні в чому не можна переконати, вічно вважають тебе за дівчисько, наче ніколи не були самі молодими. От вам, Вадиме Сергійовичу, допомагатиму шукати на Венері ультразолото. Завжди дуже любила хімію і геологію. І можу також взяти на себе готування їжі на кораблі, адже це жіноча справа, — закінчила вона, скоса глянувши на Ван Луна. Помітивши, що він з цікавістю подивився на неї, Галя додала: — Ще вмію трохи стріляти. Мене хвалили в нашому гуртку. Звичайно, не те, щоб по-справжньому, як ви, товаришу Ван Лун, але трохи можу.
Ван Лун розшукав свою люльку, яка за цей час встигла перепливти до протилежної стінки, з трудом знову розпалив її. Метка дівчина, нічого не скажеш. Вона на все має відповідь. А щодо готування їжі, це, звісно, ідея, хм… дуже-дуже нудне заняття для чоловіка, що там не кажи…
Галя Рижко вже помітила роздум Ван Луна і поквапилася додати ще, ледь-ледь посміхаючись:
— І я не курю, значить, не буду витрачати на себе повітря. Бачите, все зовсім не так погано, як вам здалося.
— Та що це справді, Миколо Петровичу, — майже добродушним тоном поскаржився Ван Лун, відвертаючись од Галі, щоб вона не помітила усмішки, яка мимоволі з’явилася на його обличчі, — вона, зауважу, дозволяє собі вже жартувати зі мною.
— Та заждіть, Ван, — відповів Риндін, — все це надто серйозна справа. Адже її треба буде годувати, розумієте? Де ми візьмемо для неї їжу?
Але замість Ван Луна відповіла сама Галя:
— Астроплан летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск на Венеру потрібно буде, припустімо, ще кілька днів. Я пам’ятаю всі розрахунки і цифри в статтях і доповідях, особливо — ваших, Миколо Петровичу. Я їх чи не напам’ять заучувала. От взагалі це виходить близько ста шістдесяти днів. На зворотний шлях будемо рахувати стільки ж таки. Всього — триста двадцять. Перебування на Венері — ще майже п’ятсот днів. А продуктів взято набагато більше, крім того, є ще й резервний запас. Значить, вистачить і на мене, от!
Сокіл, який почував себе трохи незручно, — особливо тому, що він так несвоєчасно і зрадницьки почервонів (і чого б це, власне кажучи?), — вирішив, що час і йому подати голос. Він відкашлявся і сказав:
— Все це гаразд, Галю, припустімо. А от уявіть собі, що нам не доведеться поповнити наші запаси на Венері. Що буде тоді?
— Ніяк не можу уявити собі такого, — рішуче відповіла дівчина, продовжуючи невинно дивитися на Миколу Петровича, немовби це він поставив їй запитання, а не Сокіл. — Ніяк не можу! Вадим Сергійович стільки розповідав мені про різних дивовижних тварин, яких нам доведеться зустріти на Венері. І говорив, що коли б я полетіла, то він переконав би товариша Ван Луна спеціально підстрелити там молоденького ігуанодона і почастувати мене Запевняв, що це буде схоже на телячу відбивну, тільки ще ніжніше. Він дуже красиво тоді розповідав. І я завжди вірила йому, Миколо Петровичу.
Сокіл бурхливо розкашлявся — певна річ, зовсім не для того, щоб замаскувати цим своє збентеження і зрадницький рум’янець, який знову розливався по його обличчю. Потім довелося протирати окуляри, тим більше, що Риндін розсміявся і навіть Ван Лун широко посміхнувся.
— Ні, таки й справді її нічим не проймеш, цю дівчину, — сказав нарешті Риндін. — Вперта, і за словом в кишеню не лазить. Товариші, у мене є пропозиція.
— Яка?
— За її словами, вона знає досить багато. Але це тільки за її словами. Давайте перевіримо, з ким ми маємо справу в дійсності. Хай кожен з нас поставить їй кілька запитань по своїй спеціальності, а вона відповість на них. Чи доведе наша нова знайома свою підготованість до подорожі? Я навіть можу почати.
Йому не заперечував ніхто. Микола Петрович задумливо кашлянув, зібрав у жменю свою борідку, подивився скоса на Галю Рижко і спитав:
— Ви згодні, дівчино?
— Згодна, Миколо Петровичу, — не замислюючись ані на мить відповіла Галя.
— Так. Е… скажіть нам, будь ласка, яка відстань від Землі до Венери?
— Під час так званої сполуки, себто коли відстань між цими планетами найкоротша, — тридцять дев’ять мільйонів кілометрів, — одним духом випалила Галя.
— Гм… а вірно, знаєте, так-так!
Микола Петрович перевів погляд на Ван Луна, немов демонструючи йому своє здивування з приводу такої точної відповіді. Потім знову подивився на Галю: вона впевнено і незалежно підвела голову, короткий її носик виглядав ще задерикуватіше.
— Так-так, — повторив Риндін. — Тепер скажіть, що таке альбедо?
— Це — кількість відбитого планетою світла!
— Чому дорівнюється альбедо Венери?
— П’ятдесят дев’ять процентів.
— А Місяця?
— Сім і три десятих процента.
— Який висновок з цього ви зробите?
— На Місяці немає атмосфери, а на Венері є, і вона дуже щільна, бо відбиває багато світла!
Запитання і відповіді слідували без найменшої затримки, наче постріли з скорострільної гармати. Риндін розвів руками:
— Гм… так-так, — кивнув він схвально головою. — Вона мене, знаєте, переконала, друзі мої. Ану перевірте, Вадиме, тепер ви. І, знаєте, без усяких знижок на знайомство, гм!
Вадим Сокіл ображено знизав плечима. З незалежним виглядом він енергійно поправив окуляри, які і без того цілком правильно сиділи на носі.
— Ну от, ви згадали про атмосферу Венери. Що ви ще пам’ятаєте про це? Хоча б у загальних рисах, якщо не зовсім точно.
— А точних відомостей про атмосферу Венери взагалі ще немає, як ви самі мені сказали. — Галя Рижко цього разу дивилася прямо у вічі Соколу. Це був не іронічний погляд, але здавалося, що десь у глибині її очей ледве помітно спалахують і зразу ж таки згасають насмішкуваті вогники. — За неповними даними, які нам доведеться перевірити, атмосфера Венери значно щільніша від земної.
Риндін посміхнувся. Просто молодець ця дівчина! Звідки в неї стільки сміливості і незалежності? Тим часом Сокіл продовжував запитувати, чомусь дивлячись убік:
— Яка атомна вага радію?
— Двісті двадцять шість цілих і п’ять десятих. Навіть дивлячись у книгу, не можна було відповісти швидше!
— Який геологічний період ви знаєте між тріасовим і крейдяним?
— Юрський геологічний період, — випалила Галя.
