Фай Родіс не змогла побачити володаря до свого несподіваного переїзду у Сховище Історії. Він ухилився від прощальної аудієнції. Високий худий «Змієносець», який служив посередником між головою Ради Чотирьох і Родіс, оголосив, що Великий страшенно зайнятий державними справами. Те, що зайнятість збіглася з пригодами минулого тижня, потішило б Родіс, якби не тривога за друзів, які перебували в місті. Перед від’їздом з палацу Цоам все-таки встигла встановити мікродатчик координатів. Нове помешкання Фай Родіс, незважаючи на похмурість архітектури й занедбаність, видалось їй затишнішим, ніж палац садів Цоам. Воно не виправдовувало пишної назви Сховища Історії, бувши всього-на-всього старим храмом, колись зведеним на честь Всемогутнього Часу. Не божества, а радше символу, якому в давнину поклонялись нерелігійні тормансіани. Храм Часу утворювали шість довгих будівель з великої синьої цегли. Вони стояли паралельно, тулячись до відкритої галереї, що проходила на висоті двох метрів над землею, в обрамленні низької балюстради з переплетених змій. Фронтони кожної з шести будівель підтримували колони з грубого чавуну. Занедбаний сад з низькими колючими деревами й кущами розрісся між храмом і високою червоною стіною, по гребеню якої час від часу походжали «лілові» вартові зі своїми розтрубами на грудях. Суха земля, нагріта за день, вночі випромінювала тепло із запахом пилюки.
Всередині будівель не було нічого, крім зв’язок книжок. По центру кожної зали стояли високі плити сірого й червоного зернистого каменю, помережані чудернацькими візерунками стародавніх написів. Перед плитами виднілися кам’яні лотки для збору подаянь.
На верхніх поверхах бокові прибудови були заставлені шафами і стелажами, забитими книжками. У вільних простінках громадилися штабелі напівзотлілих рукописів, газет, репродукцій та естампів. Картина вже досить знайома Родіс: на планеті Ян-Ях не було спеціально збудованих сховищ, задовольнялися сяк-так пристосованими старовинними будовами, які стояли порожніми. Не було тут і музеїв з широко розгорнутою експозицією, спеціально створеними оптичними діорамами, особливим освітленням і захистом від пилюки і температурних змін.
На верхніх поверхах збереглися численні кімнати невідомого призначення, вузенькі коридори, хисткі балкони й антресолі.
Коли «Змієносець» повів Родіс вибирати житло, Таель, який незмінно супроводжував земну «володарку», встиг шепнути їй, щоб вона обрала собі п’ятий від воріт будинок. «Змієносець», чекаючи, що Родіс захоче поселитися ближче до воріт, зрадів, але через боягузливу обережність запитав, чому їй сподобався саме п’ятий храм.
— Він краще зберігся, — не задумуючись, відповіла Родіс. — І, крім того, там чудова змія на майданчику сходів.
— Справді, справді! — погодився «Змієносець».
Фай Родіс не кривила душею. Скульптура змії у п’ятому храмі помітно відрізнялася від двох типів статуй, поширених на всій планеті. Звичайно зображали змію, яка підводилась з широких кілець, у загрозливій позі земної кобри. Або ж змія стояла на кінчику хвоста розгорнутою вгору пружиною, з розкритою до неба пащею. Обидва типи змії виражали злобу й бойову готовність.
У п’ятому храмі невідомий скульптор зобразив величезну чавунну змію у позі відчаю: несиметричні, ніби в судорожному зламі, кільця, страдницьки відхилена назад верхня частина тіла, вузька паща, з якої рветься німий крик. Змія, подібно людям, відчувала свій полон і намагалась вирватися з нього. Митець, без сумніву, передбачив концепцію інферно.
Родіс відвели житло з двох нашвидкуруч прибраних, наскрізь пропахлих пилюкою і старими паперами кімнат у мезоніні п’ятого будинку. Занесли раніше привезені меблі. Родіс хотіла поселитися у двох відносно затишних кімнатах, з’єднаних з балконом, який виходив на обернений до гір бік храму. І знову Таель, вибравши момент, порадив їй влаштуватись у двох асиметричних комірчинах, близьких до торця круто вигнутого даху. «Змієносець» наказав «ліловим» розставити меблі (а все майно Родіс складалося, як відомо, з одного СДФ і сумки з запасними батареями), відкланявся, оголосивши, що час від часу навідуватиметься до володарки землян для перевірки зручності її житла й обслуговування.
— Великий і мудрий, — «Змієносець» звично зігнувся, — звелів переказати вам, щоб з огляду на велику небезпеку ви не залишали б Сховище Історії. Тут охорона, здатна відбити напад. На вулицях міста завжди є небезпека, а володар, — знову уклін, — певен, що ви відмовитесь від особистої охорони.
— Відмовлюсь!
— Великий Чойо Чагас усе передбачив! А тепер я піду. Для допомоги вам лишається інженер Хонтеело Толло Фраель.
«Змієносець» недбало кивнув у бік інженера й вийшов. Під важкою ходою зарипіла дерев’яна підлога у коридорі й на сходах. Тиша запала в старому храмі.
Таель, що досі стояв мовчки, з незворушним виглядом, ожив. Жестом закликаючи Родіс мовчати, він вихопив табличку для нотаток, накреслив кілька знаків і простяг Родіс. Та прочитала: «Чи може СДФ служити детектором електронних пристроїв і хімічних отруйних препаратів? — ствердно кивнула й оживила дев’ятиніжку. СДФ виставив мерехтливий зеленкуватий ліхтарик, промінь якого пробіг по кімнатах, але не змінив кольору. Зате чорна кулька з лімбом для відліку одразу заворушила вусиками, фіксуючи два напрямки в першій кімнаті й чотири в другій. Керуючи їхніми вказівками, Таель виявив у меблях, у шафі і в ніші вікна шість коробочок з темного дерева. Підкоряючись вказівкам інженера, Родіс пронизала кожну руйнівним ультразвуком. Операція тривала лише декілька хвилин. Таель з полегкістю зітхнув і попросив Родіс поставити захисне поле.
— Тепер можна говорити вільно, — сказав він, вмощуючись на дивані.
— Навіщо така пересторога? — усміхнулась Родіс. — Нехай би собі слухали й записували.
— Ні в якому разі! — переможно вигукнув інженер. — Зараз ви все зрозумієте! Чагас, обравши відлюдне місце, зробив першу велику помилку. В дуже старих храмах є лабіринти секретних приміщень, забуті з плином часу й невідомі володарям, тому що далекоглядні дослідники, історики й архітектори зуміли зберегти таємницю для нас, «джи». У двох подібних будовах — Дзеркальній Вежі, у хвостовій півкулі й Куполі Білих Сот, у столиці, зараз розмножують прилади — ДПА й ІКП… А цей Храм Часу досліджений недавно. Моєму другові, архітектору по відновленню старих будов, пощастило, та й то випадково, знайти старовинні плани. Ви тут абсолютно вільні. В будь-який момент під носом «лілових» ви можете покинути Сховище Історії або зустрітися тут з ким побажаєте.
— Друге набагато важливіше, — радісно сказала Родіс, — це гарантія безпеки для тих, хто до мене приходить. Вихід до міста мені зараз ні до чого. Стеження за мною обов’язково комусь нашкодить. А взагалі я можу завжди, коли захочу, пройти крізь охорону «лілових».
— Невже? — здивовано й шанобливо вигукнув Таель. — Яким чином?
— Побачите, — обіцяла Родіс, — але як би нам подивитися плани?
— Завтра я приведу архітектора, а зараз покажу підземний хід. І мені час іти, щоб не викликати підозри надто довгим перебуванням у вас без свідків… Отак, — інженер увійшов до задньої кімнати, що слугувала спальнею, опустився навколішки біля грубої стіни і, взявши ногу Родіс, поставив її носок проти непомітного заглиблення на підлозі. Легко вдаривши по п’яті, він примусив Родіс натиснути на приховану клямку. Потужні пружини потягли вбік вузьку й товсту плиту. З вертикальної щілини війнуло затхлістю підземелля. Інженер увійшов у чорну пітьму, поманив за собою Родіс. Там він засвітив ліхтарик і показав на іржавий важіль, поворотом якого прохід зачинявся.
— Сюди можна тільки увійти, а повертатися треба іншим шляхом. У ті часи не існувало автоматики, та вона й не вціліла б за багатьох століть, — пояснив Таель.
Вони спустилися вузькими кам’яними сходами у товщі стіни, двічі повернули й почали підніматися. На останньому східці із стіни стирчала серпоподібна рукоятка. Родіс натиснула її і мимоволі примружила очі від світла, опинившись у своїй спальні, тільки з іншого боку.
Таель підскочив, ухопився за кінець карниза за вікном і плавно опустився на ньому, засунувши стіну.
— Якщо хтось ненароком поверне рукоятку, стіна лишиться зачиненою. — Тормансіанин сяяв, як хлопчик, що знайшов скарб.
