На східному березі Криму всеньке літо дув холодний вітер. Вранці я втискався в теплі від сонця скелі і, вгорнувши коліна плащем, слухав море. Під повстю туману гухав прибій, і на моє обличчя осідав водяний пил. Вітер приносив сюди пісок, дрібні камінці, а часом клаптики паперу чи пелюстки троянд. Тоді я знав: мати знов бере Міхая з собою. Він допомагатиме їй сортувати рибу й виконуватиме дрібні доручення членів бригади. А я чекатиму на нього до вечора.
Я полюбив, я дуже полюбив цього хлопчика. Можливо, тому що він єдиний у світі вірить у те, що останні роки становить сутність мого життя. Цю невеличку скриньку, схожу на вольтметр застарілої конструкції, він сприйняв так природно, ніби давно знав про її існування. Тепер шкала на ній має поділки, й час від часу ми позираємо на стрілку, що хитається біля них. Дивне відчуття! Ніби ти дивишся у дзеркало…
Коли я приїхав сюди, шкали на приладі не було. Я шукав для нього одиницю вимірювання, й то виявилося непросто, бо в мене не було критерію радості. Я приходив на святкування вдалого захисту дисертацій, весіль і днів народжень, я крутився поряд, коли купували дорогі, давно омріяні речі: машину, імпортні меблі, — я підстерігав людську радість, як мисливець птаха. Я чув захоплені вигуки й бачив блиск в очах, та стрілка далеко від нульової поділки не відходила. Що це — недосконалість мого приладу чи нещирість людської поведінки? Людина сама не помічає, як набуває звички робити вигляд, що тішиться усталеними, всім зрозумілими цінностями, насправді ж вони сподіваного щастя не дають.
Повірити у вартісність того, що узвичаєно цінувати, неважко. Важче, виходить, оманити себе.
Першого ж дня навколо мене зібралися хлопчаки — так завжди буває, коли в невеличкому селищі з’являється нова людина. Вони спостерігали, що я робитиму, чомусь вирішили, що я художник, то ж неодмінно витягну мольберт. Але я просто сидів собі й дивився на море, їм це набридло, й незабаром з-поміж них залишився один. Виявилось, що він також любить сидіти й дивитися на море.
— Як тебе звуть? — спитав я.
— Мі-хай, — сказав він, ледь запикуючись. — Михайло.
Раптом низько над нами пролопотіли крила, й рожевий птах опустився на сусідню скелю. Він здавався маленьким сонцем: сірі барви неба, землі й моря нараз ніби змішалися, і з миттєвого хаосу, із блиску пір’я й миготіння дзьоба світ навколо нас народився заново, й сірим він уже не був.
Схопившись, хлопчик обома руками затулив рота, аби не закричати з радощів, а очі його поширшали на півобличчя; я глянув за звичкою на свій прилад — стрілка оббігла неторкане поле шкали, діставшись межі. Нарешті! Ось як, виходить, мало треба для повноти людського щастя — щоб рожевий птах із довгими ногами повів свій танок на сірій скелі, мов заклинаючи якісь містичні сили. Але найбільше — треба душі, в якій здатне зродитися це відчуття.
— Птах із заповідника, — сказав я. — Він називається фламінго.
І, несподівано почервонівши, виправився: — Та ні ж бо, він прилетів із казки. Навмисне, щоб ми з тобою потоваришували. Еге ж?
Хлопчик поважно й радісно кивнув головою.
«Міхай, — подумав я. — Це звучить як одиниця виміру».
Тоді й з’явилися перші позначки — від нуля праворуч — на шкалі мого приладу. Вони вимірювали радість.
Я знаю, це порівняння не кожному імпонуватиме, але МІхай справді здавався мені схожим на павучка. Маленького срібного павучка, що передбачає негоду. Міхай чутливий до чужих емоцій, як павучок до вологості: для нього «дощ» іде тоді, коли для інших ще світить сонце. Щодня на цього хлопчика обрушуються «зливи з градом».
— Міхай!
Тугий, владний голос падає в тишу, як у воду, й від нього колами розходиться луна.
— Мі-хай! Додому!
Це мати. З першого погляду вона незлюбила мене, їй не до вподоби, що хлопчик годинами сидить на скелі.
Міхай хапає мене за руку, пильно дивиться в очі, потім починає мовчки дертися нагору, Я знаю, що цієї хвилини стрілка робить різкий стрибок ліворуч.
Тим часом Міхай дуже любить свою матір й старається в усьому її слухатись.
Цього разу жінка довго й обережно спускається до мене. Я мовчу, й вона також стоїть мовчки, стояти їй незручно, бо з-під ніг осипаються дрібні камінці, й зрештою вона сідає поряд зі мною.
— Навіщо ви морочите хлопцеві голову?
— Чим? — запитую я й собі.
Чим саме, вона гаразд не знає, і це ще більше її злостить. Вона мовчки дихає, потім запитує:
— Що ви з ним робите?
— Гуляю. Часом розповідаю йому що-небудь. Про риб або ж про рослин.
— Навіщо він вам потрібний? Він же хлоп’як. Чужий хлоп’як. Що між вами спільного?
— Міхай не по літах розумний і розвинений.
То вже вона чула — й не раз, але ці слова скоріш лякають, аніж тішать її. Так, вона хоче, щоб її син був розумний і розвинений, але ще більше вона хоче дивитися в його душу й завжди бачити в ній себе. Свої уподобання, свої думки, свої мрії.
— Але насамперед він — мій син.
То, безперечно, мовлене з любов’ю, але чому стрілка на шкалі робить стрибок ліворуч?
Доки жінка мовчить, я думаю, що з часом належало б створити прилад, який би вимірював любов, а точніше, відділяв любов безкорисливу від любові задля себе, любові до себе, любові себе в Іншому.
Міхай — єдина втіха цієї жінки. Колись вона палко й сліпо кохала капітана сейнера, та він її покинув. Стара, як світ, історія… Тепер на мого маленького Міхая покладено велику місію: компенсувати матері всі її розчарування, стати для неї джерелом щасливих надій і радості. Авжеж, насамперед він мусить бути її сином.
— Але ж у нього є й своє життя, — вихоплюється в мене, і я зразу відчуваю, що припустився непоправної помилки. Жінка зводиться і, тримаючись за каміння, каже:
— Я забороню йому сюди приходити.
— Чому? Адже я вчитель. Я все життя навчав дітей і не можу їм робити зле.
Вже поставивши ногу на виступ, вона обкидає мене недовірливим поглядом. Учитель в її очах повинен мати свої атрибути, як індійське божество — свої: класний журнал, лінійку, глобус… Це мені знайоме. Експерти, які займаються моїми винаходами, також вважають, що людина не може зробити відкриття, не маючи певних атрибутів: диплома про науковий ступінь, посади в дослідному інституті, друкованих праць… Яке безглуздя! Так до науки причетні всі, в кого в голові зринає якась думка! Експертів насторожує простота моєї апаратури, але ж переважна більшість видатних відкриттів потребувала простих пристроїв. Вони не вірять в Існування природного поля, що супроводжує емоції, та хто в житті не відчував його? Хто не переконувався, що для радості чи гніву не потрібно слів…
Я знайшов кристал п’єзокварцу з природним дефектом, що став потужним підсилювачем електромагнітних коливань. Виявилось, що вони, як І все в природі, існують у двох геометричних конфігураціях, що дзеркально відбивають одна одну. А ось і наслідок цього пошуку: скринька, де стрілка на шкалі кидається то праворуч, то ліворуч — радість і горе ведуть її, кожне у свій бік. Існує вже й одиниця виміру радості — один міхай.
Одначе мені час подбати й про поділки ліворуч, визначивши максимум людського горя. Я не кваплюся це робити. Погодьтеся, не таке вже й веселе заняття — порпатись у чужих душевних ранах. Анатомувати радість легше.
