Прихилившись спиною до гранітної стіни й обхопивши коліна руками, вже котру годину сидить Валентин на одному місці, ведучи ультразвукову розвідку надр однієї з недосліджених пірамід. В межах десяти квадратних метрів глухої невідомості треба вивчити всі тріщини й порожнечі, аби впевнитись: недбало замаскований каміням лаз, де з десяток метрів треба плазувати, доки вдасться випростатися, — несправжній і, попри оманливу доступність, веде в непроникне мовчання глухих кам’яних стін, де нема й натяку на внутрішні порожнини. В цьому був переконаний провідний спеціаліст міжнародної експедиції, однак більшість фахівців вважала, що ультразвукову зйомку необхідно повторити, аби ще раз розшифрувати заплутану мережу, яка лягає на папір. Що породжує аномальний резонанс — глибока кварцова жила, тріщина, приглушена вологою, що невідомо, як просочилася в мільйонолітні брили, чи це та нитка Аріадни, що веде до центрального поховання?
…Темрява, тиша, порожнеча.
Але в природі порожнечі не існує; порожнеча — це простір, заповнений ще не народженою масою — віртуальними частинками, вони можуть вибухнути, як бомба; мабуть, тому відчуття прихованої небезпеки висить у задушливо-густому повітрі. Всі пережиті в минулому кривди й образи, всі непевні настрої й зловісні сни мовби спресовуються коловертю потривожених тисячоліть у важку брилу, що нависає над головою й ладна зірватися навіть від необережного подиху. Не кожен витримає таке випробування…
Валентин підносить до обличчя гілочку полину, яку прихопив із собою разом з термосом кави та бутйрбро* дами, довго вдихає запах волі. «Ну потерпи, потерпи ще, — каже собі. — Скільки там залишилось тут сидіти, не треба піддаватися сумнівним настроям…»
Він має досвід. Найголовніше, не прихопити в цей кам’яний мішок лихі спогади: тільки світлі про все добре, що сталося з ним за двадцять два роки, й радісне передчуття того, що звершиться. Дружні побажання, вечірні бесіди з сестрою, усмішки симпатичних дівчат. Вірші.
«Гаразд, гаразд, шановні фараони, — бурмоче Валентин й одразу вмовкає: надто вже моторошно відлунює людський голос. А далі вже подумки: — Навіть слід живої людини важливіший за ваші саркофаги… А мені й золото ваше ні до чого, я просто виконую свої обов’язки. Те, що хочу взяти тут для маленького Тутмосика, навряд чи становить для вас цінність, та й для когось іншого теж. Окрім Тутті. Кому ще потрібні ваші віруси? Теж мені цінність! А виявляється, без них не обійтись. Хлопчик, хоч і дашого роду-племені, та народився серед нас. Щоправда… Народився серед нас, а залишився вашим: як його вийти з становища? Жити, як ми, він не може, а щоб міг, йому потрібні ваші мікроорганізми та віруси… Не знаю вже, що моя сестричка з ними робитиме. Та й як можу знати? Освіти — ніякої. Бив байдики в школі, такий-сякий…
Валентин змінює позу і, намацавши термос, робить кілька ковтків. Ху-у… І як воно так, що темно, а от до вуха ложку людина ніколи не понесе. Чудасія!
А тут цілком комфортно, як подумати. Спокійно, тепло і час є, щоб придивитись до самого себе — добродія на ймення Валентин. А що? Любить сміятися, залицятись до дівчат, морочити голову начальнику й ловити рибу. А чим він ще різниться від інших? «То все як шумовиння, а що ти є наспраді, хлопче, і ким станеш, проживши на світі десяток-другий років? І що вибиратимеш із залишеного тобі твоїми попередниками? Адже в цьому світі є й солодке й гірке, й тепле й холодне — на всі смаки.
От ще одна таємниця, яку нізащо не усвідомити: чому люди вибирають різні дороги? Чому поряд ростуть мак і подорожник? Ті ж самі соки в грунті, те саме сонце, ті ж бджілки навідуються в гості…
Моя розумниця-сестра. прочитала б на цю тему цілу лекцію, а для мене це все одно залишиться таємницею. Чому люди, живучи й працюючи поряд, такі різні! А й цікавий же світ — на кожному кроці є щось незбагненне. Добре!»
Валентин ледь повертає ручку на приладі, підсилюючи ультразвук, що проникає в гранітну товщу, мов безліч крихітних істот, котрі скрізь нишпорять і врешті приносять багату здобич — інформацію про те, як збудовані тисячолітні брили. Що в них і що за ними?
…Дивний шум наростає звідкілясь, тугий і ритмічний — так на морі лопотять вітрила. Зображення, що повільно плине на екрані, щезає, натомість з’являються гострі мигтючі лінії.
Що це? Порожнеча ніби й справді.вибухнула ненародженою матерією, вона кипить, вирує, щось м’яко б’ється в обличчя Валентина, дряпає по щоці; оператор інстинктивно хапає те «щось», і воно жалісно попискує в його руці. Кажани! їх сотні, тисячі; дряпають, обліплюють шию, виснуть на волоссі, перекочуються по плечах — ну, це вже не смішно, навіть не страшно, точніше небезпечно: заледве прохромивши долоню крізь теплу повстяну масу, Валентин повертає ручку в інший бік. Ху-х-х… Позбувся лиха! Із специфічним задушливим запахом, мовчазна й шумлива, бридка й приємна своїм живим теплом хвиля відкочується так само нагально, як і накотилася. Ще трохи чути віддалене лопотіння, а потім враз настає тиша.
— Який жах! — вигукує напарник.
Він іде навпомацки, бо вмикати ліхтар категорично заборонено технікою безпеки; там, де має бути людина, світиться екран, мов око хижої істоти. Світиться, а світло навколо себе не поширює, й темно так, що хочеться стукнути по чомусь твердому кулаком, аби, відчувши біль, упевнитись: ти ще живий.
