мирне, безконфліктне життя — було неквапним, чітко функціональним. І одяг, і будинки, і машини мали стандартизовані, найраціональніші форми; ніхто не прагнув бодай щось змінити у своїй фаховій долі — вона передавалася з базовою пам’яттю кожному наступному поколінню. Безмежно давно зародилося життя в зоряних системах галактичного ядра. Цілком можливо, і в нього був період бездумного дитинства та буйної, агресивної юності, коли Вищий Розум намагався утвердитися коштом жорстокої боротьби індивідуумів. Тепер у цивілізаціях Системи панує зосереджена, серйозна зрілість. Зрілість, яка може дозволити собі навіть знищення хижаків-мутантів заради того, щоб вічно існував ідеальний світ справедливості.
І Координаторові знову стало чомусь не по собі. З глибини базової пам’яті проступило тривожне, підступне питання: «А може, для цивілізацій Системи настала не зрілість, а СТАРІСТЬ? Може, це ДРЯХЛІСТЬ бореться за своє існування, знищуючи всі інші форми життя? Може, саме оцим мутантам належить МАЙБУТНЄ? Адже всього тільки за одну галактичну хвилину вони перестрибнули з епохи неоліту до стадії вищої технічної цивілізації. А що буде далі?»
Він уже давно покинув свою печерку і тепер простував автострадою вниз, до міста на березі моря. Люди, які проїжджали повз нього автомашинами, зовні були майже такі, як і їхні далекі пращури — тільки й того, що рослинність на головах мали охайнішу, а замість звірячих шкур одягали красиве вбрання. А от внутрішня зміна була разючою. Кожен з них випромінював такі потужні і так складно промодульовані гравіграми, що вони подеколи приглушували свідомість Координатора. І які несподівані, які парадоксальні то були гравіграми! Радість і біль, невимовне щастя і нестерпне горе, задоволення й зненависть… Багато чого Координатор не міг навіть розшифрувати, бо ніколи не відчував відповідних вражень. Але його дедалі дужче огортало почуття полохливої заздрості до цих безмежно багатих на емоції істот, до дерзновенної цивілізації мутантів, якій він мусив, за своїм фаховим обов’язком, передати незбагненну мудрість Вищого Розуму найдосконалішої в природі Системи, а та мудрість, здається, тут не потрібна нікому…
Та й він сам не був потрібний. Тільки вряди-годи хтось з автомобілістів звертав на нього увагу. І щоразу Координатор перехоплював гравіграми здивування: «Що за чудний робот?!», «Навіщо йому прилаштували третє око?», «Ой, яка застаріла конструкція!», «Звідки тут взявся робот високотемпературної серії?»
«Робот»… Он за кого вважають його ці мутанти… Йому робилося дедалі тоскніше, дедалі тривожніше. Мабуть, кінчається енергозапас кваркових батарей. Та й фоторецептори вимагають докорінної перебудови. А втім, ні. Це просто настає усвідомлення, що вперше за час свого осмисленого існування Координатор не зможе виконати фахового обов’язку… бо розповісти представникам іншої цивілізації йому нічого.
Аж перед самим містом Координатор помітив групку істот, які ремонтували автостраду. Спочатку хотів обминути їх. але враз помітив, що то не люди, а роботи. СПРАВЖНІ роботи. Підійшов ближче, зробив вітальний рух кінцівкою. Один з роботів йому відповів. Потім запитав:
— Ти — з високотемпературної серії?
Координатор видав невиразний звук.
— Тебе також послали на перемонтаж?.. А чому власним ходом?.. Так, вигляд у тебе страшний… На Меркурії був, га?
Координатор не відповідав. Він притулився до гарячого корпусу випромінювача, дивився на життєдайний потік розплавленого базальту, що лягав на бровку автостради, і в його поступово згасаючій свідомості снувалося тільки одне: «Тож за ким МАЙБУТНЄ?!»
Володимир Уткін
Людина без минулого
Я лежав, згадував — і нічого не пам’ятав. Відчував, що забув дуже важливе, і думка ця не давала мені спокою.
Білі стіни, запах ліків. Багряно-жовте листя за вікном. Бліде, високочоле обличчя наді мною…
«Опритомнів, — подумав я. — Слід було б подзвонити професору».
Якому професору? Навіщо дзвонити?
— Ну як, лікарю? — почув я старечий голос. — Ніби поворухнувся.
— Та де там…
«Два місяці, — міркував я. — А ми так і не знаємо, що з ним».
«З ким — з ним?»
Я дивився на жінку в білому халаті, яка схилилась наді мною, і думав: «Дивно. Підібрали в лісі… Ніяких пошкоджень… І два місяці без свідомості».
Кого підібрали?
Я розгледівся. Невелика кімната. Тумбочка з квітами. Жінка в білій шапочці тримає пальці на зап’ясті моєї руки.
«Зовсім юний, — подумав я. — Змарнів. Он як очі позападали… Пульс слабкий, але нічого небезпечного».
— Як ви себе почуваєте? — голосно спитала жінка.
«Погано реагує, — відзначив я. — Але зрушення все-таки є. Треба подзвонити професору. Випадок і справді цікавий. І дивний. Мені не зустрічалося нічого подібного… Бідний хлопчина. Боюсь, ми нічим не зможемо йому допомогти».
Жінка пішла до дверей.
«Це не я думаю, — якось мляво здогадався я. — Це вона думає. Я чую чужі думки. Так і має бути».
Чому? Цього я не знаю. Але знаю, що це так.
Я знову лежав і згадував. Довго-довго. А коли стомився від химерних спогадів, у пам’яті виплив довгий вузький ящик. На його стінках мерехтіли холодні вогники, що спліталися в складні візерунки.
«Копіювальник», — вирішив я. Чому я так вирішив?
Я згадав, що в ящику було зручно і м’яко, а повітря свіже-свіже, як після грози. Здається, коли я лежав у ящику, я щось бачив.
Ага, згадав! Весняне синє небо. Зелені луки і яскраві червоні маки. Ми з мамою збирали квіти, і мені здавалося, що в руках у неї величезний сніп живого вогню, яким грається вітер.
Що це було? І чи було взагалі? Я намагався пригадати, але не міг. Знову лежав, байдуже дивлячись на білу стелю, чекаючи, коли промайне розпливчастий спогад.
Прийшли люди в білих халатах, і моя голова заповнилася роєм плутаних, незрозумілих, а головне, чужих мені думок; це було дуже неприємно. Мені здавалося, що я божеволію, і я ждав, коли вони підуть. Мені конче треба було згадати щось важливе.
І воно приходило, і я знову й знову бачив дивне, нерухоме, ніби застигле обличчя незнайомця.
— Звідки ви? — здається, спитав я його.
— Здалеку, — відповів він. — Моя планета дуже далеко від вашої.
— Ваша планета?
— Так. Я інопланетянин.
І я не здивувався. Я сприйняв це так, ніби кожного дня зустрічався з інопланетянами.
— Чого ви тут? — спитав я його.
— Ви мені потрібні. Я, як це у вас називається, купець. Я купую сировину…
— Ага, розумію. Ваша планета на метали бідна або на щось там ще, і ви збираєтесь купувати їх у нас.
— Ні. Я купую біологічні зліпки. Я знімаю повну біологічну характеристику з якоїсь людини, а потім за цією характеристикою ми створюємо біологічних роботів. Там. У нас.
— Як це?
— О, це досить складно. Потрібні спеціальні прилади і час. Треба записати кожну клітинку організму в копіювальнику. Отже, я купую і плачу?. Грошима, здоров’ям…
В копіювальнику… Ага, це той вузький ящик з вогниками на стінках. Він мені пригадався першим.
