квитків відбуваються в урочистій обстановці, збираються мисливці з різних кінців Галактики. Тому одягни найкращу сорочку. Після урочистої частини, сам розумієш, невеликий бенкет, те, се… Познайомишся з мисливцями з інших світів, послухаєш їхні оповіді, сам щось розкажеш. А там, дивись, і потоваришуєш з кимось. У нас, гомо, не нудьгують!
Але перш ніж стартувати, він з жахом і захопленням дивився на сильне тіло динокана.
— Звірюку до діла пристосував. Тебе кинь у воду — випливеш з рибиною в зубах. Клянусь космосом, з тобою в Галактиці не пропадеш!
Леонід Сапожников
Записка з черевика
— Аги, — мовив Петрик Муха і енергійно заторохтів брязкальцем.
— Загадкове створіння, — сказала мати, милуючись.
— Прихідець з космосу, — підхопив Муха-батько.
А Славко Муха, хлопчик з химерами, нічого не сказав, проте все намотав на вус.
Коли б через кілька днів після цього інженер Муха не поліз до стінної шафи по якусь дрібничку (деякі історики твердять, нібито за поролоновими вустілками), то й на сьогоднішній день мав би міцний сон, добрий апетит і чисте сумління, вирізняючись між інших смертних лише незвичним ім’ям — Азбест Іванович. Однак він легковажно поліз за цими фатальними вустілками і знайшов у своєму старому черевикові складений вшістнадцятеро аркуш паперу.
— застерігали Славкові каракулі.
— От дає! — посміхнувся Азбест Іванович і розгорнув аркуш. — «Короткий словник марсіанської мови…» — Ну і ну! «Аги — здрастуйте. А-не-не — всі про мене забули. Бв-в-в — я вами не задоволений…» Азбест Іванович хотів показати знахідку жінці, але та збиралася годувати Петрика, який жалібно канючив: «А-не-не!» Тоді Муха-тато розшукав у ванній кімнаті Славка, одібрав у нього томик фантастики (сьомий у цьому місяці) і суворо сказав:
— Бв-в-в!
— Пф-ф-фа! — вмить відбив напад спритний отрок.
Азбест Іванович зазирнув до «Короткого словника» й спантеличено звів брови.
— Такого тут нема.
— А це я з годину тому розшифрував, — недбало кинув Славко.
— І що ж означає оте «пф-ф-фа»?
— Не скажу — образишся!
Муха зрозумів, що перший раунд виграв син.
— Не хочеш — не треба, — сказав він, міняючи тактику. — Скажи тільки, ти справді вважаєш, що Петрик лепече по-марсіанському?
— Це моя гіпотенуза, — бундючно вирік Муха-син.
— Гіпотеза! — не без зловтіхи поправив Азбест Іванович. — Так ось, друже мій, вона бездоказова. Ніяких марсіан у природі не існує, про це знають навіть моржі й носороги. І лише альдебарани, задурманивши голову собі всякою фантастичною нісенітницею, можуть ще в цьому сумніватися.
З цими словами Азбест Іванович негайно покинув бойовище, задоволений тим, що взяв реванш.
Осоловілий від ста грамів кефіру, Петрик лежав у своєму ліжечку з пустушкою в роті.
— Кай-кай-кай, — пролопотів він, побачивши батька, й той мимохіть стримався, щоб не зазирнути до «марсіанського» словника.
Наступного дня інженер Муха зустрів у коридорі обчислювального центру Марата Запалкова (екскурсоводи досить часто показують те місце, де вони стояли, прихилившись до стіни).
— Розумієш, — скаржився Муха, — Жюль Верн у мене росте! Айзек Азімов! Я в його віці був людиною — грав у футбола, по деревах лазив.
І він, трохи соромлячись, виклав приятелеві Славкову «гіпотенузу».
— Гм, — мовив Марат Запалков і замислено випнув нижню губу. — Щось у цьому є. Якесь раціональне зерно, я б сказав.
Муха отетерів.
— Знущаєшся?
— Візьмемо за аксіому, що в мізках малюка немає ніяких думок, порожнеча, — незворушно вів далі Запалков. — Але ж природа, як відомо, не терпить порожнечі. І ось, уяви, якась неземна цивілізація знайшла спосіб заповнити цей мозок своєю інформацією. Точніше, вона використовує твого Петрика — який через щасливу випадковість настроєний на її хвилю — як приймач, щоб налагодити з ним інтелектуальний контакт.
— А мене чому не використовують як приймач?
— По-перше, хоч ти й Петриків батько, твій мозок може бути настроєний на іншу хвилю. Та головна перешкода полягає в тому, що ти мислиш. А будь-яка думка, навіть дріб’язкова, вже перешкода на шляху сигналів з космосу. Який сенс посилати інформацію через усю Галактику, щоб вона вщент розлетілася у твоїй голові об якесь «Не забути б зайти на молочну кухню…» Ні, ці хлопці з далекого сузір’я не такі дурні!
Тут хтось гукнув: «Марате, до телефону!» — і Запалков зник.
Що примусило Азбеста Івановича, людину твердих переконань, прислухатися до псевдонаукового й безвідповідального патякання Запалкова? Чому він не розсміявся й не викинув геть з голови ці небезпечні балачки? «Лихий поплутав», — казали в таких випадках наші предки. Оскільки ми твердо знаємо, що ніякого лихого нема, то поведінка інженера Мухи для нас зовсім загадкова.
А повівся він таким чином: записав Петрика на магнітну стрічку, розжився десь програмою «Суперлінгвіст» і після роботи, коли співробітники розійшлися, запропонував комп’ютеру проаналізувати записане.
«Чим я ризикую? — виправдовувався він сам перед собою, поки машина переварювала денну порцію вигуків дитини. — Ну, вирішить комп’ютер, що я збожеволів. Так він же про це нікому не скаже…»
Пролунав сухий металевий тріск: друкуючий пристрій видав діагноз. Муха прочитав і схопився за серце:
В ІНФОРМАЦІЇ Є СМИСЛ. МОЖУ РОЗПОЧАТИ ПЕРЕКЛАД.
За чверть години Азбест Іванович твердо знав, що земна наука ще ходить у коротеньких штанцях. По дорозі додому він гарячково притиснув до живота портфель з свинячої шкіри, де були заховані деякі досягнення наукової і технічної думки в сузір’ї Бика.
— Що з тобою, ти нездужаєш? — злякано спитала дружина. — І де твої рукавиці?
— До біса рукавиці! Тепер ми керуватимемо погодою. Цілий рік — літо, — хрипко заявив Муха, опускаючись у крісло.
— Дай годинник, я порахую твій пульс!
— До біса пульс! Наша земна система відліку часу нікуди не годиться!
Жінка дивилася на нього з жахом, Славко — із захватом. У сусідній кімнаті Петрик спросоння бурмотів секрети керування гравітацією.
Тієї ночі Азбест Іванович, незважаючи на снотворне, так і не заснув. Він уявляв, як завтра подзвонить до президента Академії наук і скаже: «Мені пощастило одержати від наших братів по розуму надзвичайно цінну інформацію. Хочу передати вам її якомога швидше». По нього негайно пришлють машину (чорну, елегантну), запобігливий юнак поштиво відчинить дверцята…
— Назвіть, вельмишановний Азбесте Івановичу, яке завгодно ваше бажання, — скаже президент. — Ваш безприкладний науковий подвиг дає вам на це право.
