— Думка слушна, — Бандура був на диво спокійний. — Наскільки мені відомо, остаточний монтаж суперкомп’ютера можна здійснити і без участі містера Сінгха, а тим часом він і справді зможе допомогти у розгадці всіх цих метаморфоз. Справа надто затягнеться, коли вдатися до офіційних каналів, та й хтозна, якими будуть ці переговори з англійськими вченими.
Розділ IV
ПОЖОВКЛИЙ РУКОПИС
За вікнами готелю поступово затихав вуличний шум, місто вкладалося спати, а у нашому номері, здавалося, геть забули про житейську прозу.
Рамеш підійшов до столу, де лежав його аташе-кейс, і дістав з нього циліндричний целулоїдний футляр, крізь прозорі стінки якого проглядався тугий згорток пожовклого паперу. Не поспішаючи відгвинтив пластмасовий ковпачок, відтак обережно витрусив з нього згорток і жестом володаря Гранпрі всесвітнього конкурсу ілюзіоністів, магів і чародіїв зробив кілька помахів перед нашими здивованими фізіономіями.
Тримаючи самими кінчиками пальців краї згортка, який трохи розкрутився, Рамеш узявся пояснювати:
— Як ви, можливо, чули, ще в 1971 році уряд Індії скасував привілеї всіх магарадж, яких на той час налічувалось кілька тисяч. Позбавлені колишньої влади, князі змушені були використовувати для прожиття награбовані предками багатства. З родових палаців, які уряд залишив нащадкам колись всесильних володарів, на аукціони попливли антикварні речі — вироби із слонової кістки, золота і срібла, дорогоцінні камені, старовинні рукописи. Цей рукопис я цілком випадково купив на одному з таких аукціонів у Хайдарабаді. П’ять тисяч рупій, які я заплатив за нього, не так уже й багато, якщо взяти до уваги його зміст, — Рамеш подав згорток Миколі Олексійовичу. — Це по вашій лінії, містер Бандура, — всміхнувся індієць.
Заінтриговані, ми з Сашком примостилися поруч з професором, нетерпляче позираючи на пожовклий рукопис, на якому рівними рядками стелилися намережені чорним чорнилом слова, що чекали зустрічі з вами, напевне, не одне століття.
— А літери слов’янської абетки, — дещо розгублено мовив Сашко, мружачи очі.
— Олександр Пилипович має рацію, — спроквола мовив Бандура, і з його тону можна було зрозуміти, що зараз ми почуємо щось незвичайне. — Текст написаний староукраїнською мовою з усіма притаманними сімнадцятому століттю орфографічними особливостями.
Раз у раз роблячи невеличкі паузи, наче вживаючись в атмосферу старовини, Микола Олексійович почав читати своєрідний щоденник нашого земляка, котрого вірність військовому обов’язку й побратимству три століття тому закинула далеко від рідної домівки:
«Року 1645, зараз на Покрову, з польського города Гданська рушили у неблизьку путь судна морскіє, взявши з собой в дві і півтисячі козаков, жеби запорожці дали помочи французам Дюнкерк осадити, под которим немалий час стоят ониє, не можучи гішпанців узяти у той фортеці.
Серед охочих випробувати долю та воєнне щастя у далекій Франції под началом достойних командирів запорозьких Івана Сірка та полковника Солтенка зголосився і я, драгоман козацький Андрій Почекайбрат, сімнадцяти год от роду, син Остапа Почекайбрата з Хвастова.
Мемуари сії начав писать я ще у Варшаві і тішу себе надією, що когда-то стануть вони, можливо, при помочи комусь, хто обладатиме правом розгадать дивовижну таїну, посвяченим у котору я неожиданно вказався…»
Прискіпливо вивчивши текст, написаний запорізьким товмачем, прийшовши до згоди після довгих суперечок щодо малозрозумілих місць, опустивши другорядні деталі, ми могли б викласти історію козака Андрія Почекайбрата приблизно так.
…Рівно через п’ять років після того, як у середині квітня 1640 року Шарль дю Бас де Фезензак сьєр де Кастельморо, більш відомий читачам під іменем шевальє д’Артаньяна, вирушив з невеличкого гасконського села Люпіак на пошуки слави і щастя до Парижа, у столицю королівства Польського і Литовського прибув юнак років двадцяти. Він був одягнений, як звичайно вдягались французькі дворяни, що служили у війську: сині панталони, зелений камзол з високою талією і рукавами з поздовжніми розрізами, батистову сорочку з широким відкладним коміром, чоботи з халявами-розтрубами і високими підборами, короткий малиновий плащ. На голові — ширококрисий капелюх з м’якого фетру, прикрашений павиним пером і срібною пряжкою. При боці на шитій сріблом перев’язі висіла шпага. Довге, трохи закручене на кінцях смолянисте волосся, невеличка борідка клинцем і тонкі вуса пасували до смаглявого довгастого обличчя, що видавало уродженця півдня. Звали гостя Варшави віконтом Арманом ла Пейрі. На відміну від шевальє д’Артаньяна його молодший земляк не мав при собі навіть рекомендаційного листа.
Весна 1645 року була запізнілою. Над столицею королівства Польського і Литовського суцільною стіною висів туман, безперервно сіявся дрібний дощ. Пополудні трохи розвиднялось, але на зміну туманові приходили важкі хмари. Людей на вулицях майже не було. Зрідка проїжджали карети, розбризкуючи грязюку, інколи щодуху мчав озброєний вершник.
Віконт кинув мокрого плаща служникові заїжджого двору і наказав подбати про коня. Дзвякнув під поривом вітру бляшаний півень, з якого майже облупилась червона фарба, і тепер витвір чиєїсь невибагливої фантазії раз у раз теліпався на двох коротких іржавих ланцюгах. Заскрипіли важкі, оббиті кованим залізом дубові двері, пропускаючи запізнілого гостя у далеко не вишукане пристановище мандрівників.
Зсередини війнуло важким повітрям. Застільний гамір, здавалося, заповнив найдальші закутки величезної, з високим склепінням кімнати, яку тьмяно освітлювали причеплені до стін олійні каганці. За почорнілими від часу грубими столами гомінке товариство грало в кості, правило теревені, обмінювалося новинами або ж мовчки цмулило пиво і медовуху. Чулись польська, німецька, українська, французька, шведська мови, якими розмовляли жовніри, реєстровці, рейтари, заморські торговці.
Шукаючи вільного місця, віконт угледів четвірку картярів, які з запалом різалися в басет. Одному з гравців явно не щастило. Після кожного невдалого ходу він голосно згадував імена святих найчистішою французькою мовою, чим викликав вибухи сміху у своїх партнерів — німецьких рейтарів, які перебували на службі у короля Владислава.
Проте гравець, який сипав французькими словечками, намагаючись приховати свою досаду, не був схожий на земляка віконта. Зовнішність видавала у ньому запорозького козака. Одягнений у синій сукняний жупан, підперезаний малиновим поясом, з кривою турецькою шаблею при боці, в червоних шароварах, у смушевій високій шапці, з-під якої визирав довгий воронячий чуб, закладений за ліве вухо, вельми посмутнілий через невдачу, козак із зітханнями випорожнював свій шкіряний капшук. Німці жадібно стежили за гіркою талерів, що виростала посеред столу.
Біля запорожця стояв вільний стілець. Француз підійшов ближче, попросив дозволу підсісти. Козак кивнув на знак згоди: він саме рахував програні гроші, які рейтари, підсміюючись, почали хутенько ділити між собою. Коли вони вже вставали, в одного з них, давно неголеного баварця. який насмішкувато поплескав запорожця по спині, бажаючи щастя у наступній грі, несподівано вислизнула з рукава карта і впала під стіл. Окрім віконта цього ніхто не помітив. Зрозумівши, що перед ним нечисті на руку гравці, француз, звертаючись до німця, голосно сказав:
— Ви загубили карту, месьє!
