ним у намет. — Звичайно, при такому ударі всі гвинти вдрузки, але це ще ні про що не говорить… — Одначе в голосі його — паніка.
В намет натоптується стільки людей, що стає душно; на чолі у всіх виступив піт.
— Зараз подивимось! — старший пошукової групи закріплює затискачами на столику металографічного мікроскопа всі три уламки, підрівнює так, щоб місця зламів знаходились на одній лінії; вмикає підсвічування.
В його променях злами миготять дрібними іскорками — кристаликами.
Пошуковик нахиляється над окуляром, швидко й упевнено працює рукоятками, проглядає перший уламок… другий… третій… повертає під об’єктив другий… Усі стовпилися за його спиною, затамувавши подих. Тиша незвичайна. Я пам’ятаю, що перший шматок лопаті майже увесь у чомусь рудо-багряному. Засохла кров? Це, певне, той, якого дістали з кабіни.
Пошуковик випростується, повертається до Бекасова:
— Подивіться ви, Іване Володимировичу. Не то надрізи, не то подряпини, і біля кожної — зони деформацій від утомленості… — Він звільняє місце біля мікроскопа.
— Які надрізи, які подряпини?! — Фелікс Юрійович ледь не тіпається в істериці. — Що за дурниці! Кожна робоча лопать готового гвинта перед транспортуванням на склад обгортається клейкою биндою — від кінчика до ступиці! Які ж тут можуть бути подряпини?!
— Так, — притлумленим баском підтверджує головний інженер. — А перед встановленням гвинта на літак цілісність цієї бинди ми перевіряємо. Так що начебто й нізвідки…
— Ну, а що ж це, по-вашому, коли не надріз?! — люто обертається до них Бекасов. — Біля самої ступиці, на початку консолі… гірше не придумаєш! Дивіться самі.
— Дозвольте! — Начальник цеху вклякає над окулярами, переглядає всі три уламки. Це дуже довга хвилина, доки він їх дивиться. Випростується, повертається до головного інженера; зараз це не мужчина «кров з молоком» — рум’янець зник, обличчя біле і навіть з просинню; і на зріст ніби понижчав. — О, боже! Це місця, по яких відрізали бинду…
— Як відрізали? Чим?! — Бекасов ступив до нього.
— Не знаю… Скидається, що бритвою. Хто як… — і голос у Фелікса Юрійовича стишився до шепоту. — Адже ж це операція не технологічна, пакувальна, в технокарті просто написано: «Обгорнути до ступиці, бинду відрізати».
…Навіть я, людина непричетна, в цю хвилину відчував себе так, ніби отримав ляпаса. Яке ж приниження мав пережити Бекасов, його співробітники, самі заводчани? Ніхто навіть не знає, що сказати, — німа сцена, не гірше, ніж в «Ревізорі»…
Завершується ця сцена дещо несподівано. Лемех виступає вперед, лівою рукою бере Фелікса Юрійовича за петельки його кримпленового, спортивного крою піджака, відштовхує за стіл з мікроскопом — там просторіше — і, притримуючи тією ж лівою, б’є його правою по обличчю, б’є навідліг і в повну силу; у того тільки голова теліпається.
— За Дмитра… За Миколу Олексійовича! За отих!.. — Голос Петра Денисовича перехоплюється хриплими риданнями, і далі він б’є мовчки серед загальної тиші.
У мене, коли я дивлюсь на це, проскакують дві думки. Перша: чому Артур Вікторович не втрутиться, не припинить мордобою, а стоїть і дивиться, як усі? Мені не шкода цього горе-начальника, ні, — але ж відбувається емоціональне закріплення даного варіанта в реальності, додається робота мені… Багрій не може цього не знати. Друга: раз уже так, то добре б зафіксувати відеомагом, щоб назад крутнути при старті, — шикарний кульмінаційний момент! І… не піднялась у мере рука з відеомагом. Напевне, з тієї ж причини, з якої й в Артура не повернувся язик — перервати, припинити. Бувають ситуації, в яких чинити за розрахунком, раціонально — непристойно; ця була з таких.
— Доста, Петре Денисовичу, припиніть! — різко командує Бекасов. — Адже ж йому ще під суд іти. І вам, — повертається він до головного інженера. — Бо ж і ваш підпис стоїть на технокарті пакування? — Він уже не називає головного інженера на ім’я по батькові.
— Стоїть… — похмуро погоджується той.
— Але ж я не знав!.. Та й хто міг це знати?! — ридає за мікроскопом начцеху, відпущений Лемехом; тепер на його обличчі не лишилося й слідів молока. Добрячі бувають кулаки в льотчиків-випробовувачів. — Хотілося чим краще!..
Я спеціаліст по минулому, проте й майбутнє цих двох на найближчі шість-сім років беруся передбачити легко. І мені їх не шкода.
…Хоча за освітою я електрик, та велику науку опірмат нам читали добре. Тож мені не треба розчовпувати, що і як трапилось. Сказано було достатньо: «Надріз» і «деформація від утомленості». Звичайно, на авіолі, щонайміцнішому й легкому сплаві, з якого роблять гвинти літаків, слід від бритви, якою обрізали бинду, не такий, як на живому тілі, — тонка, навряд чи й помітна оку вм’ятина. Та відміна в тому, що на металі надрізи не гояться — і навіть навпаки.
Нема ретельніше розраховуваних деталей у літаку, ніж крило і гвинт; їх рахують, моделюють, випробовують від часів Жуковського, коли не раніше. (Зараз у конструкторських бюро, мабуть, і не рахують, підбирають по монограмах; рахують тільки студенти авіавузів у курсових роботах.) Ночами ревуть, порушуючи сон довколишніх жителів, стенди з двигунами чи аеродинамічні труби, в яких перевіряють на строк служби, на надійність у щонайважчих режимах гвинти різних конструкцій; за цими випробуваннями визначають і кращі сплави для них. Лопаті гвинтів полірують, кожну просвічують гамма-променями, щоб не проскочила непоміченою жодна раковинка чи тріщинка.
А затим готові гвинти поступають на пакування; центровано закріплюють кожний в окремому ящику, а перед цим ще обмотують лопаті для збереження поліровки клейкою биндою. Останнє, мабуть, не дуже й треба, та «хотіли ж, як краще». О, ця запопадливість з висолопленим язиком! І різали цю бинду, домотавши її до ступиці, тітки-пакувальниці хто як: хто ножицями, хто лезом, а хто й просто бритвою!.. Коли під натяжку, коли по тілу лопаті… коли сильніше, коли слабше, коли ближче до ступиці, коли подалі — а коли й у самий раз, у місці, де будуть щонайбільші напруження. Не на кожній лопаті лишились небезпечні надрізи, не на кожному гвинті й навіть далеко не на кожному літаку — їх не багато, в самий раз, щоб траплялося по катастрофі щороку.
Одному із чотирьох гвинтів цього пасажирського БК-22 особливо не пощасливилось: певне, тітка- пакувальниця (мені чомусь здається, що це саме літня тітка з важкуватою вдачею) була не в дусі, по трьох лопатях чирконула з серцем, лишила надрізи. А далі цей гвинт ставиться на літак, починає працювати в загальній упряжці: обертатися з шаленою швидкістю, витягувати багатотонну махину на тисячі метрів угору, за хмари, переміщувати там на тисячі кілометрів… і так день за днем. Згини, вібрації, знакоперемінні навантаження, центробіжні сили — динамічний режим.
І відбувається непередбачене ні розрахунками, ні випробуваннями: метал біля надрізів починає текти у тисячі разів повільніше густої смоли; ті самі деформації від утомленості. Процес оцей швидше од усього йде при повному навантаженні гвинтів, тобто при набиранні висоти навантаженим літаком. А на сьогоднішньому підйомі, десь на двох тисячах метрів, він і закінчився: лопать відламалась. Далі можливі варіанти, та щонайімовірніший, по-моєму, той, що перевага бекасівської конструкції — зустрічне обертання гвинтів на спільній вісі — обернулася в свою протилежність. Ця лопать зрубала всі інші, що обертаються назустріч їй; у цьому зіткненні загинули й усі передні лопаті. Що було з гвинтами на другому крилі? Що буває з гранично навантаженим канатом, половина жил якого нараз обірвалась? Рвуться всі інші. Надто коли й там були лопаті з надрізами. Розлітаючись із швидкістю гарматних снарядів, уламки лопаті трощили на шляху все: антену, обшивку, кабіну… Літак — можливо, уже з мертвим екіпажем — каменем упав на землю.
Я додумую свою версію — і мене знову душать приниження й гнів. Чорт побери! Віковий досвід розвитку авіації, зусилля багатьох тисяч спеціалістів, кваліфікованих робітників — і одна дурниця все може перекреслити… та як! Тих тіток під суд не віддадуть — за що? Написано «відрізати» — вони й різали. Не сокирою ж рубали. А цих двох віддадуть — туди й дорога: на те ти й інженер (що по-французьки значить умілець», «умілий чоловік»), щоб у своїй справі все знати, уміти й передбачати…
— Але… е-е… Вікторе Артуровичу, — нещасний, побитий Фелікс Юрійович навіть переплутав ім’я по- батькові Багрія. — Ви говорили… усе можна перевести назад, у можливість, чи так? А за можливість же не судять… га, так? — їв очах його світиться така надія відкрутитись, яка для чоловіка навіть непристойна.
— А ви одержите вщерть за той літак, — бридливо відповідає Багрій і відвертається. Бекасов швидким
