стовбур в’яза видавався справжнім велетнем. На висоті десяти метрів від землі чорніє дупло, і там, у темряві, пищать пташата пугача. У просвітку поміж вітами черемхи видно нори — житло борсуків. Ліворуч шумить, гуляє річка… Вечір. Ранок. Новий день…
Аїра повертає до берега і йде біля самої води. У неї тепер швидка пружна хода, вона ніби літає, і встигнути за нею нелегко.
Над її головою пролетів пістрявий широкорот — птах з червоним дзьобом та морквяного кольору лапами, синьо-зеленим оперенням, дужими крилами з металевим полиском. Аїра здивовано стежила за ним: широкорот перелетів через річку, повернувся і зробив над нею коло. Пістрява франтувата птиця, можливо, вперше бачила тут людину. І людина була вражена не менше живою дивовижею. Попереду, в кедрівнику, збуджено пугукали пугачі, яких Аїра сполохала біля гнізда.
Опівдні вона раптом пригадала своє колишнє ім’я: Ірина. На диво виразно постав у пам’яті і той день, і година, коли стояла вона на мосту з браслетом. Вона думала, браслет понесло вниз течією. Вона шукала його не там. Пригадала, впізнала міст, і це стало новим сигналом до пошуку. Виникло видіння: жінка з браслетом. Тут, тут… Аїра вибігла на міст. Унизу мчав холодний потік. Вона роздягнулася, на мить зупинилась. Підібгавши ноги, легко стрибнула вниз. Над самою головою витягнула руки, поклала на них голову і, ніби продовжуючи політ, полинула разом із стрімким глибоким струменем.
Аїра пірнула, дістала дно пальцями, перевернула кілька каменів — валуни, позбавлені опори, покотилися вниз. Випливла на берег, розгублено висипала на землю жменю дрібних камінців. Браслета не було. Вона зігрілася під сонцем. Зайшла у воду знову, попливла вниз, за течією, пірнала, в глибокому, страхітливому вировищі зустріла зубатого тайменя, підняла округлу перловицю, проте перлину всередині не знайшла. Вона ще не вловлювала випромінювання, що йшло від браслета. Проте він був тут, вона це знала. Вона повернулася майже до самого мосту, знову кинулась у воду й почала шукати біля протилежного берега. І відчула, що долоні ніби потепліли. Як у дитячій грі, тепер було то тепло, то холодно. І зненацька гаряче! Новий сигнал. Тут! Вона пірнула востаннє, розгребла дрібне каміння, що вкрило вибоїну в гранітній підводній скелі, й дістала те, що шукала. Браслет.
Обличчя її змінювалося, чітко проступали нові риси. Вона спроквола вийшла на міст, одягнулася. Стояла й дивилась, як б’ється внизу голуба холодна вода, через яку ледь просвічують світлі камені… Ірини Стеклової більше не було. Навіть зовні у ній не лишилося нічого такого, завдяки чому можна було б упізнати знайому. Хіба що надто вже пильний погляд вихопив би звідкись, із самої її глибини, майже невловну схожість з Іриною. Так ледь-ледь видніються камені на дні потоку, що досі біжить під тим же мостом.
Я бачив, як вона нахилилася над озером, як знову ніби віднаходила себе, і хтозна, які думки роїлися в цей час у її голові. У свічаді води — важка хвиля волосся, уважні очі, браслет на тонкій руці. Чи ти це, Аїро?
Над озером кружляє велика красива птиця-скопа. Тихо і ясно. Хмари сховалися за далекою сопкою. Птиця стрімко кидається вниз, зметнувши стовп бризок. І їй пощастило сьогодні: із здобиччю набирає вона висоту. Далі ніби завмирає у височині. І мокре пір’я її здиблюється, настовбурчується, і вмить птиця струшує з себе воду. На льоту. Під її темними крилами — райдуга. Ми обоє махаємо птиці рукою. Тільки Аїра не бачить мене.
Я починав осмислювати хід подій. Не випадково Ірина Стеклова цікавилася проектом. Найкрасномовніше за все мені розповів про це її щоденник. Стурбований її тривалим зникненням, я, не обмовившись нікому жодним словом, пробрався — так, таємно! — пробрався у її дім і прочитав його, з першої сторінки до станньої. Багато про що я здогадався, тепер прояснилося все інше. Ми поквиталися: колись на «Гондвані» Аїра викрала запис, подарований мені Янковим…
Те, що відбувалося у нас під боком і мало назву «Проект «Берег Сонця», було, по суті, першою спробою управляти випромінюванням зірок. Спробою багатообіцяючою. І не було кращого способу ознайомитися з проектом, ніж узяти в ньому безпосередню участь. Вона так і вчинила. Ще один крок — і принцип можна перенести на будь-яку іншу зірку, в іншому закутні всесвіту. Тоді, мабуть, неважко відвести згубні промені від далекої планети, повернути їй життя, історію, цивілізацію. Десь по сусідству, на іншій планеті, треба встановити концентратор, який збиратиме проміння, і рефлектор, який відводитиме його подалі, у всесвітнє безмежжя. Зірка одразу ж поблякне, світлові нитки протягнуться обіч від планети, обминуть її.
Саме це вона й збагнула і почала з нами працювати. Але хто повірив би Ірині Стекловій, якби вона раптом заявила, що це єдиний і найшвидший спосіб подати допомогу іншій планеті? Адже істина завжди перемагає у боротьбі поглядів. Зате в Аїри було набагато більше шансів одразу переконати у своїй слушності. Так я уявляв тепер усе, що відбувалося.
Аїра добре взнала нас. У неї для цього було багато часу. Вона працювала з нами поруч, краще й не придумаєш. Очевидно, відкинувши личину, вона залишила знання. У неї був щоденник, але я, хоч як би мені того хотілося, не зміг надрукувати його повністю: свідчення, інформація були всеосяжними. Її міркування про проект були цікаві і навіть мені дали багато чого нового.
У неї була касета із записом того, що сталось у фітотроні. Вона мала всі ключі для подальших контактів. Як вона поведеться сьогодні, завтра, післязавтра? Гадати безглуздо. Хіба міг я тоді, на «Гондвані», передбачити, що стане з нею і взагалі, чи зустріну я її коли-небудь? Думаю, що це так само не вдалося б нікому.
Проте натяк Енно щодо високого рівня розвитку цієї цивілізації, як з’ясувалося, справдився. Цей сьогоденний язичник, який повсякчас прагне звільнити людину від пут «технічного абсолюту» і повернути її бодай частково— у лоно природи, несподівано виявився провидцем. Недаремно ж навіть дикуни, яких він реконструював своєю уявою, часто-густо перевершували Колумбіє та Магелланів.
Коли повірити йому, то виходило, що у них, мовляв, і пам’ять трохи краща, і руки трохи спритніші, якщо не в усіх, то принаймні у тих з них, кому можна б надати титул «первісний інженер» або «первісний землепроходець».
…Усвідомлюю: жодні мої розмірковування не допоможуть до кінця пізнати Аїру та подібних до неї: надто вже не схожі вони на нас (не зовні, ясна річ). Вона, проте, не втрималася від спокуси, щоб того ж дня викупатися в озері… Поряд з нею вільна гладінь нагрітої сонцем води — колись-бо потрібна була вся пам’ять багатьох поколінь там, на її планеті, аби хоча б подумки відтворити такий же озерний ландшафт.
З іншого берега я дивився, як вона пливла, як лягла на спину, допливши до середини, і відпочивала на воді, і від її рук розходилися м’які хвилі. Чи є людина, здатна передати все це словами?.. Хоча б у майбутньому чи в минулому? Дивна думка… Колись-бо, не так уже й давно, легше було знайти людину, яка була б з природою на «ти». Років так сто — сто п’ятдесят тому… Їй лишалося б тільки вгадати Аїру, передбачити її візит до нас. Потім узяти перо… Чому б і ні? Тоді багато фантазували.
У мене запаморочилось у голові. Була довкола така світлінь і прозорість. І щось підказувала пам’ять. Може, мені все ж було легше, ніж цій жінці, яка купалася в озері? Чи ж згадувати?..
