надзвичайно розумний прилад, і чи не сприйме вона його за бажаний делікатес? І я всерйоз, не задля забавки, поліз до кишені, дістав комп’ютер і тільки тоді отямився… Так, це прийшов страх.
Після кожного її маневру я повертався так, щоб опинитися до неї обличчям. А вона підкрадалася до мене все ближче й ближче. Залишалася одна надія на порятунок: не показувати їй, що я її боюся. І вдавати, ніби я купаюся з власної волі. Слабенька втіха. Так, здається, написано у давніх морських книжках про правила вимушеного етикету під час непередбачуваних зустрічей такого роду. Я заздрив легкості, з якою рибина, схожа на сильну, розумну машину, ковзала в глибині. Жодне творіння рук людських не дорівняється до неї.
Я увімкнув комп’ютер, щоб він світився й миготів, і витягнув руку. Акула йшла просто на мене. Нас розділяло десять метрів, не більше. Це був її останній захід. Я здогадався, збагнув: противник рухався сміливо й рішуче, всі вагання, які тільки можна приписати цій диво-машині, відкинуто. Її механічний мозок точно розрахував траєкторію.
І тоді я побачив несподіване видовище.
З прозорої води, світло-сірої, пронизаної жовтуватим світлом, з самих глибин до нас нагору піднімалася велетенська біла брила. Якесь безформне тіло.
Я відчув рух води, її пружний тиск. За три метри від мене акула повернула назад, злякалася. І нараз із води вистрибнула крижина, справжній айсберг. З неї стікали дзвінкі струмені, вона матово відбивала світло неба, її краї круто опускалися вниз, і прямовисна стіна льоду здавалася безконечною.
Я перестав розуміти те, що відбувалося. Махнув на все рукою і подряпався на цей айсберг, вибиваючи заглиблення моїм комп’ютером. Там, нагорі, було прохолодно, але значно сухіше. Ніколи раніше я не захоплювався альпінізмом, зате тепер добре розумів почуття справжніх спортсменів: нелегко їм у дорозі, проте як здорово вмоститися десь у затишному куточку, на крижаній вершині, і після всіх хвилювань лінькувато споглядати оповиті легким серпанком краєвиди.
…Наді мною у бік берега пролетіла зграя крилатих кіберів.
СТРАТЕГІЯ ПОШУКУ
На айсберг опустився ель, підібрав мене і, замерзлого, невеселого, висадив у парку перед старовинним палацом. Уночі кімната, в якій мене оселили, наповнилася теплом, синіми, що потріскували, іскрами. Мене лікували у сні.
Вранці я почувався краще, проте руки й ноги були дерев’яні, для повного видужання чогось іще бракувало. Справдилися побоювання: мене вирішили тут затримати, в цьому вмістилищі гармонії і древньої, напівзабутої краси. За мною наглядали, наче за малою дитиною. Кілька днів благородного дозвілля було забезпечено: мені заборонили працювати. На третій день опосіла тоскнота, і я почав нарікати. Нагляд за мною посилили. Я попався, наче школяр, при спробі дати драла.
Якби можна було оселитися десь у лісовій хатині, в одинокому домі, куди йдеш-ідеш і дорозі кінця-краю немає! Забрести туди й помацати руками зруб з колод, висушений сонцем, а потім зайти.
А тут, за скляною стіною великої зали, наче у рамі, красувалися сліпучі хмари й море. «Ну що тобі треба? — подумав я. — Як далі житимеш? Якесь відчуття буденності та безнадії охопило мене: вже тисячу разів я допитувався у себе про те ж саме, а дні й роки мовчки й стрімко оминали мене. Інше «я» змушувало мене страждати від безсоння під південними зірками, вдихати нічні запахи і терпко роздумувати, і страждати — це «я» було байдужим до ясних ліній сонячного живопису.
Чи можна собі уявити в цьому залі прощання князя Андрія Волконського з маленькою княжною? І як прозвучали б ці два незабутніх слова: «Андре, вже?» — тут, серед цієї пишноти, у просторі, окресленому високими площинами стін і квадратом матової стелі? Тут, біля казкового берега, який у ті давні часи напевне здавався недосяжним. Або неіснуючим. Як прозвучало б це просте запитання французькою? З великого старовинного роману, заселеного сотнями майже живих людей?
Ні. Тут міг би відбутися балс— свято для тих, хто, як і швидкоока Наталя, потрапив би сюди вперше. Тут могли б шелестіти ошатні сукні, пахтіти шовки, сяяти очі молодих і ковзати по оголених плечах колючі погляди стариків.
Але тут неможливо уявити жінку, яка вимовила таке коротеньке запитання. У парку був покинутий, засипаний віджилим листям і деревним мотлохом закутень, в який я забивався, щоб понудьгувати й покуняти у затінку лікарняних тополь. Якось підійшов чоловік у піжамі, і ми довго говорили. Ніколи не доводилося мені — ні до, ні опісля — почути різкішу оцінку проекту «Берег Сонця».
— Зрозумійте, це утопія найчистішої води, — повторював він так упевнено, що я напружував всю увагу? намагаючись вловити суть його доказів.
— Але є розрахунки, — заперечував я.
— Ці розрахунки непереконливі. Нічого доброго від них не діждеш. Пригадайте, скільки невдач зазнала наука за час свого розвитку. Глухі кути неминучі. Ми на них вчимося.
У нього був високий лоб, рідке сиве волосся і темні, «обпалені пристрастю і думкою» очі. Він довго просторікував про людину й людство, і нитка його розмірковувань вислизала від мене: він возвеличував античну культуру, висипав, як з рогу достатку оберемок заяложених афоризмів і висловів древніх філософів. Жести його були такі енергійні, що я не міг йому заперечити. Це було войовниче несприйняття другої природи, яку людина створила власноруч. Він старанно одмежував людину, подумки мовби очищав її від технічних домішок.
— Пригадайте, — казав він, — крилатий вислів сторічної давнини: якщо війна — продовження дипломатії, то автомобілізм — продовження війни, тільки іншими засобами. Пригадайте і скажіть: хіба всі дороги й магістралі будь-якого типу менш безпечні за діючі вулкани? Хіба можна коли-небудь точно з’ясувати причину аварії і катастрофи? І хіба будь-які технічні нововведення не завдають людині стільки ж прикростей, скільки вона має від них і переваг? Пригадайте, ще в древньому Вавілоні за забруднення річки карали стратою. І, незважаючи на всі щонайсуворіші закони, на місці багатьох класичних першовитоків цивілізації, де заступи археологів відкопують руїни палаців, прекрасні скульптури, чудові сосуди, лежать нині випалені сонцем пустелі.
— Тоді що ж ви пропонуєте? — запитав я.
— Людині треба пильніше вдивитися в саму себе. Пригадайте давню істину: пізнай себе!
— Але чи можна пізнати себе, не проникаючи дедалі глибше в те, що нас оточує, не вивчаючи будову світу й дивовижні механізми природи? Одне слово, нічого не змінюючи довкола?
— Можливо, і потрібно. Ми вже зрушили з місця велетенські кісточки доміно. Час зупинитися. Нам дедалі важче передбачити наслідки змін. Може, завтра нас з вами не стане.
— Я цього не боюся.
— Ви ошукуєте і мене і себе! — із запалом вигукнув він.
— Аніскільки. Я пізнав себе.
Він розгублено помовчав і гостро подивився на мене, проте, не помітивши на моєму обличчі ані натяку на іронію, нібито заспокоївся. З цієї хвилини його здолала страшенна апатія. Він вичерпався, так і не знайшовши в мені спільника.
Наступного дня він явно уникав мене. А я подумав, що загалом він говорить досить безневинні речі: все одно це нездійсненне. А якби раптом… що буде, якби всі вважали й діяли так само? Чи не повернулося б людство знову до витоків цивілізації? Але ні, кісточки доміно справді падають. І в цьому русі — і тільки в ньому — запорука майбуття. Треба пильніше вдивлятися вдалину і в глиб всесвіту. Він же собі сам суперечив, згадував я, хіба не поховали піски пам’ятки Месопотамії, дарма що за забруднення річки карали тоді стратою?
Потім почала підкрадатися непідробна зелена нудьга, я зв’язався з Андрієм Нікітіним і попросив виручити. Він опустився на елі просто посеред парку, вжахнувши моїх піклувальників та піклувальниць, і викрав мене серед білого дня.
