продовжував шукання, ламаючи голову над загадкою терміту, що несподівано порушила всі розрахунки у такий відповідальний момент. Це було занадто прикро, навіть принизливо! Інші бригади вже встигли виконати так багато робіт, справа у них аж горить, все йде гаразд… «Голос комісара» щоранку повідомляє про успіхи та перемоги то однієї, то другої бригади: радисти відновили приймач радіостанції, акустики кінчають роботу над «особою гарматою, навіть електрики в зменшеному складі полагодили всю автоматику, і тільки про бригаду механіків газета мовчить — ані звуку! її «успіхи» такі, що скоріше можуть викликати зневіру, знизити настрій в інших, ніж запалити та захопити їх. І безперестанно, невідступно Козирєва мучило питання: «Що робити?»
Коли з'явилися перші слабкі ознаки розм'якшення металу, у Козирєва виникла думка, якою він зараз же поділився із старшим лейтенантом.
— Поки я продовжую шукати нові терміти, — сказав він йому, — чому б нам не скористатись тим незначним розігрівом металу, якого вже досягнуто? Не будемо втрачати часу.
— Як же ви думаєте використати цей розігрів? — спитав старший лейтенант.
— Пустити в хід лебідку зараз же. Якщо вона хоча б на міліметр за годину наблизить дюзове кільце до його місця, і то буде користь для справи…
— Ну що ж, — знизав плечима старший лейтенант, — я не заперечую, але це не вирішить остаточно питання.
— Все одно! — уперто відповів Козирєв. — Поки я шукаю, нехай дасть хоч що-небудь… Це краще, ніж нічого.
У величезному тиглі, схожому на півкруглий, зігнутий у дугу жолоб, що охоплював нижню частину дюзового кільця, горів терміт. Електролебідка, натягуючи троси, повільно, цілком непомітно для ока, намотувала їх на вал. За першу добу на ньому виявилось зайвих десять міліметрів троса. Величина зовсім мізерна, але Козирєв був задоволений: як би там не було, а справа зрушилася з мертвої точки. Він порадився з Скворешнею, і той вніс нову пропозицію: чому б не допомогти лебідці? Якщо він, Скворешня, візьме добрий сорокакілограмовий молот і почне гатити по кільцю, то дещо це додасть до роботи лебідки, чи ні?!
Тепер прийшла черга Козирєва усміхнутися й знизати плечима.
— Що ти, Андрію Васильовичу! Смієшся, чи що? В електролебідці працює п'ять тисяч кінських сил, скільки ж ти зможеш додати до них своїм молотом?
— Чудак ти, Козирєв! Пробачте, товаришу головний механік.
— Та облиш ти чини! Не до них… Що ти хотів сказати?
— А те, що справа не в моїй кінській силі, а в поштовхах, ударах, які хоч трохи вплинуть на стан молекул у розм'якшеному металі.
— Спробуй, — із сумнівом відповів Козирєв, — шкоди від цього, у всякому разі, не буде.
Через кілька хвилин з корми почулися громові удари молота; вони гуділи, немов перекати величезного підводного дзвона, оглушуючи всіх працюючих біля підводного човна й далеко розлягаючись навколо нього…
Капітан сидів за столом у центральному посту. Він складав зведення виконаних за день робіт, підраховуючи приблизні строки виконання наступних, і не можна сказати, щоб усі ці розрахунки засмучували його, якби не ця несподівана затримка з дюзами. Ця затримка дуже турбувала капітана. Якщо Козирєв у найближчі два-три дні не знайде виходу із становища, не прискорить розм'якшення металу, то підводний човен чекають дуже невтішні перспективи: строк прибуття у Владивосток буде зірвано. І тут він, капітан, зовсім безсилий. Він нічим не може допомогти, він нічого не може запропонувати, він може тільки чекати, що скаже хоча й талановитий, але молодий механік.
Поринувши в ці невеселі думки, капітан не чув шуму, стуку та вищання інструментів, що долітали до нього крізь відчинені двері центрального поста з нижніх, машинних відсіків та камер, — усієї радісної і хвилюючої симфонії завзятої праці, яка повертала до життя паралізований організм корабля.
Капітан завжди любив прислухатися до цього життєрадісного шуму, його тягнуло поринути в нього, приєднатися до загальної праці. І зараз, просидівши чимало часу на самоті з своїми важкими думками, він, нарешті, відірвався від них, знову прислухався до знайомого шуму, і знову його опанувало бажання спуститися вниз і пройтися по відсіках та камерах. Капітан встав і глянув на годинник. Була вже двадцять третя година. Над поверхнею океану зараз темна тропічна ніч, небо всіяне зірками, і хвилі тихо б'ють об берег, на якому стоять мовчазні кам'яні вартові острова…
Капітан підбадьорився. Через годину закінчуються роботи, треба подивитись, як вони йдуть. Раптом він підвів голову й прислухався.
Серед звичайного шуму, який наповнював підводний човен, до нього долинули звідкись здалека глухі розмірені удари металу об метал. Що б це могло бути? Звідки ці звуки?
Капітан поспішно пішов в обхід. Він швидко оглянув усі нижні відсіки та камери; робота йшла чудово. Втомлені люди всміхалися до нього. З машинного відділу він пройшов у вихідну камеру, де вартував Ромейко, який лише третього дня виписався з госпіталю. Капітан швидко надяг за допомогою Ромейка скафандр і приготувався до виходу. Тілько-но опустилася площадка, як лункі, розкотисті удари зразу ввірвалися під шолом капітана й оглушили його. Капітан кинувся вперед.
В яскравому світлі прожекторів, у блискучому рицарському панцирі, немов могутній середньовічний велетень-паладин, що розтрощує стоголового дракона, Скво-решня бив своїм молотом по величезному дюзовому кільці.
Капітан налетів на Скворешню, обурено схопив його за плече, з усієї сили трусонув і крикнув:
— Що ви робите? Хто вам дозволив? Припиніть цей гуркіт! Як ви могли забути, що ми біля населеного острова?
Влетіло всім: і Скворешні, і Козирєву, і старшому лейтенантові. Вони стояли мовчки, не знаючи, чим виправдатися. Вони розуміли, що допустили серйозну помилку.
Нгаара стояв у своєму ветхому каное й тихо, ледве помітними рухами весла гнав його у відкритий океан…
Далеко позаду в темряві слабо світилась маленька миготлива цятка. Це жінка Нгаари, Ангата, розклала на відлюдному пустинному березі вогнище, щоб хазяїн домівки міг легко знайти свою халупу, коли, закінчивши ловлю, повертатиметься із здобиччю до своєї голодної сім'ї.
Нгаара тяжко зітхнув. Навіть перед заходом сонця і в короткі сутінки, коли риба найкраще клює, жодна не підійшла до його стальних гачків, жодна не доторкнулась до їхньої наживки, і навіть священний гачок, терпляче і благоговійно, потай від чужих очей зроблений самим Нгаарою з гомілкової кістки його покійного «татка», — і цей гачок риба презирливо, наче не помічаючи його, обминала. Коли настала ніч, Дгаарі довелося взятися до раків та крабів. Їжа поганенька, але нічого іншого не залишалось. Одначе і в цьому полюванні невдача переслідувала бідного Нгаару. Лише кілька невеликих крабів та з десяток здорових сіро-зелених раків, тихо скрегочучи клішнями і панцирами, копошилося на дні його каное. Сітка волочилася по дну, наче навмисне вибираючи місця, де найменше здобичі. Без сумніву, Аху-аху-татана, злий дух, умишляє щось лихе проти Нгаари. Тимчасом уже пізно, скоро треба повертатися додому, до берега. Зараз обмілина закінчиться, дно обірветься й стрімко піде вниз.
Враз у голові Нгаари з'явилася нова думка. На цьому стрімкому схилі ніхто не ловить крабів. А що коли спробувати й спустити по ньому сітку трохи глибше? Хто знає, може, якраз там сила-силенна здобичі? Треба спробувати! Сором буде такому досвідченому рибалці і нирцеві, як Нгаара, могутньому мисливцеві в розквіті сил, повернутися з зовсім порожнім каное до голодної родини!
Нгаара зважився. Ось сітка потягнула вірьовку з каное. Нгаара почав ще обережніше гребти. Він тихо шепотів імена Меа-кахі — бога рибалок, Маке-маке — бога яєць морської ластівки, які Нгаара з небезпекою для життя добував і приносив йому в жертву, і навіть Хава-туу-таке-таке — яєчного бога — та його шановної дружини Віе-хоа.
Вірьовка, все швидше й швидше розмотуючись, вже підходила до кінця й раптом, ослабнувши, повисла. «Нове дно! — радісно подумав Нгаара. — І цього ніхто не знає!» Тепер треба було обережно тягти наверх по схилу обриву… Нгаара підгріб назад на три-чотири довжини свого каное, взявся за вірьовку й потягнув її. Вірьовка натягнулась і далі не пішла. У Нгаари впало серце.
Сітка, очевидно, зачепилась за щось на дні. Нгаара потягнув сильніше, але з попереднім наслідком. Тоді з гнівним та засмученим серцем він вилаяв останніми словами і Єзуса білих, і стародавніх своїх богів, і
