— Передайте, що хай надто не захоплюється. Ми наближаємось до об’єкта. Можливо, необхідним буде ваш приліт…
— Є намір подивитися на об’єкт зблизька?
— Попович загорівся… Але ж ми не маємо права на зупинку. Якщо відстанемо від Сонця, потрапимо в ніч, що рівнозначно загибелі. Наша база не пристосована до лютих морозів, що панують на споночілому боці Меркурія.
— А якщо вислати вперед літаючу танкетку?
— Я вже думав над цим. Певне, так і зробимо.
— Хто полетить?
— Звісно, той, хто найбільше серед нас шукає сліди розумного життя.
— Попович?
— Авжеж…
Невдовзі, коли до об’єкта лишався день ходу, від бази відокремилась рухлива танкетка і швидким птахом полинула вперед. Проводжаючи її довгим поглядом, Куриленко задивився на вилинялий меркуріанський ландшафт. За ілюмінаторами бази панував вогненний пал. Сонце обернуло все доокілля на розпечену жаровню.
— Справжнє пекло, — почув командир у себе за спиною голос астрофізика Міняйленка. — Ось де буйство енергії! Перекинути хоча б дещицю на Землю!..
— Перекинути на Землю? — перепитав командир. — Чи не рано замахуватись на Сонце? Був час, коли земляни запалили на своїй планеті атомні сонця. Це був дуже необачний крок. Не збагнувши до решти секретів атома, вони ввели його у щоденний вжиток, за що потім жорстоко поплатилися. Атомна енергія вийшла з-під контролю людей і накоїла багато лиха. Таке може статися і з сонячною енергією. Я не беру до уваги ті малопотужні сонячні електростанції, що здавна створені на нашій планеті. Йдеться про саму сонячну речовину. Поки до кінця не з’ясуємо анатомію Сонця, про перекачування його енергії в земний дім не може бути й мови.
— Для цього ми, власне, й прилетіли сюди.
— Так, але це тільки початок. Попереду велика й копітка робота… Стривайте, здається, надійшло повідомлення з меркуріанської орбіти…
— Надійшло, з чим я й прийшов, — мовив астрофізик. — Автомати супутника зафіксували потужний потік енергії, що лине з поверхні планети.
— Звідки саме?
— Його джерело — улоговина Калорис.
— Невже об’єкт?
— Так, локалізація засвідчила, що ріка енергії струмує саме звідти.
— Треба попередити Поповича…
— Я вже виходив з ним на зв’язок. Зараз на лінії чергує Карпенко.
— Я знаю астробіолога. Він ні перед чим не зупиниться. Потрібна гранична обережність.
— Його танкетка здатна на маневр. Він зможе обійти енергетичний стовп, а ось ми ризикуємо нахромитися на нього — маршрут нашої бази пролягає якраз над об’єктом. Йдемо прямо на нього…
— Ви хочете сказати, що коли не збочимо, може статися непоправне? — жорстко спитав командир.
— Авжеж, силове випромінювання таке потужне, що безвтратно пронизати його ми не зможемо.
— Доведеться пустити в хід резервні антигравітони і відхилитися від заданого курсу.
— А Попович? Він чекатиме нас в умовленому місці…
— Ми сповістимо його. Він теж сторонитиметься отих злополучних променів…
Спливло кілька земних годин. Попович двічі виходив на зв’язок. Повідомив, що добувся до об’єкта, успішно уникнув зіткнення з смертоносним стовпом, що, немов гігантський гриб, тягнувся у космічну безодню. Ще через деякий час сповістив, що виявив вхід до об’єкта і має намір скористатися ним..»
Командир спробував зупинити його, але зв’язок раптово урвався. Ввімкнули візуальне спостереження з супутника. Біля підніжжя одного з скелястих бескидів автомати виявили літаючу танкетку. Її кабіна зяяла пусткою, але енергетична установка працювала.
— Гаряча голова! — скрушно зітхнув Куриленко. — Пішов-таки, пішов прямо на рожен. Добре, коли вибереться до нашого підходу. Якщо ж ні, то ми нічим не зможемо йому зарадити. Продовжуйте викликати його.
— Марна справа, — з гіркотою мовив астрофізик. — Об’єкт глушить зв’язок. Тепер усе залежить від самого Поповича. Ми не в змозі проникнути в об’єкт.
— Справді, — погодився командир, — єдине, на що ми здатні, так це на обхід згубного стовпа. Скільки часу лишилося до зустрічі з об’єктом?
— Годин шість…
— Думаю, вони будуть варті всього року нашого перебування на Меркурії…
— Невже гадаєш, командире, завершити експедицію на об’єкті? — запитав планетолог Карпенко, котрий щойно зайшов до каюти командира.
— Обставини покажуть. В усякому разі передайте на космоліт, щоб він був готовий до старту.
Сказавши таке, командир мимохіть подумав: «А що це дасть?»
Діставшись до об’єкта, Попович двічі обігнув зону силового струменя, а потім пристав до однієї з прямовисних скель, де помітив чорний отвір тунелю. Припаркувавши свою танкетку в тіні гори, він у жаростійкому скафандрі вийшов на поверхню і попрямував до виявленої «нори».
При вході на мить затримався, потім, відкинувши всі вагання, рішуче ступив у овал чорного отвору. Його обійняв густий морок. Стемніло враз, ніби хто повернув вимикач.
Астробіолог ввімкнув автономне освітлення. Пригледівся. Обабіч тягнулися відполіровані стіни меркуріанської породи, схожої на базальт.
Тримаючись правого боку тунелю, Попович рушив уперед. Коридор круто спускався вниз. Через кілька поворотів попереду заяскріло світло. В його променях замріли контури велетенського залу.
Зачудований побаченим, астробіолог нерішуче ступив в обійми примарного освітлення і враз відчув на собі цупкі пута свистючої сліпої енергії.
Ледве встиг відсахнутися назад. Відступив, шукаючи виходу, до прямовисної стіни. Але виходу не знайшов. Метнувся в один бік, в інший — аізрно. Жорсткі краги його скафандра весь час натикалися на ковзьку поверхню стіни.
Зупинився. Стояв, втупившись у стіну. Не наважувався подивитися на смертоносні омахи енергії, що клубочилися у центрі залу. Вони були такими щільними, що бачились навіть на око.
Здавалося, пірнеш у них і сам станеш енергією.
Його раптом посів ляк. Він збагнув, що ніхто з його товаришів не зможе прийти йому на допомогу, хоч би як вони хотіли цього. Єдина на всю базу танкетка залишилась біля входу до тунелю. Він сам собі перетяв шлях до порятунку і позбавив своїх товаришів можливості допомогти йому.
Не дочекавшись його, вони підуть далі за Сонцем, до якого невідривно прив’язані, бо воно, Сонце, живить їхній антигравітаційний рух. Якби вони зупинились, то вже назавжди. Такі нещадні правила синхронного руху. Звичайно, їх би підібрав космоліт, але ціною зриву всієї експедиції…
По цих думках він відчув навколо себе таку порожнечу, таку пустку, що, незважаючи на те, що в нього за спиною вулканили колосальні вихори енергії, його почали обіймати чорні мойри збайдужілості. Здавалося, все, що називається життям, покинуло його.
«Хай їй пак, цій планеті!» — подумав він і повернувся обличчям до розбурханого океану силових сплесків, де гойдалися, вирували і клекотіли тисячі міні-сонць.
Спливли визначені шість годин. Обігнувши кратер, звідки фонтанував жахний потік енергії, літаюча
