Над цим романом Олександр Зима працював із захватом і якоюсь самозреченістю, відмовившись од багатьох любих його душі уподобань — поїздок на виступи перед читачами, вечорів у письменницькому клубі, походів по книгарнях, риболовлі… Було все для нього новим у цьому творі — тема, матеріал, герої. Він занурювався у світ науки, світ зіткнення ідей з серйозністю дослідника-аналітика і з якимось дитинним подивом стежив за вчинками своїх героїв. Будував цей твір за законами фантастичного жанру, давши волю уяві, та у найви-гадливішій ситуації видно було почерк письменника, котрий звик твердо стояти на грішній землі і писати її грішних героїв, знаходячи в них не те, що оскверняє зір і розум, а те, що вабить око і вивищує душу.
Часто говоримо: письменник пройшов важку школу життя, і йому є про що писати. Значно рідше говоримо, що впертою роботою душі і розуму письменник накопичив у собі стільки життєвого матеріалу і такого якісного, що його не дасть найскладніша біографія. У житті Олександра Вікторовича Зими (1937–1986) вдало поєдналося і перше, і друге. Він народився у селі Рибальчому на Херсонщині, у тій частині українського степу, що підступила своїми лісозахисними смугами, дубовими гайками до піщаного узбережжя Чорного моря. Це була заповідна земля з лиманами, повними пташиних гнізд, сивою ковилою і сивим над усім од спеки небом. Зелену оазу охороняли два Віктори Зими — батько й старший брат письменника. На цій землі, що пахла «полином і безсмертником, сухим цвітом молодого буркуну й ще чимось гарячим і до щему рідним», проминуло дитинство Сашка, тут закладалися підвалини доброго ставлення до всього живого, він не втомлюватиметься писати про степовий край і його людей у кожній книзі. Взаємність людини і землі в творах Олександра Зими має більше значення, ніж художній прийом. Без цієї єдності і взаємності поруйнувалася б естетична система творів. «Я хочу од життя так багацько, — скаже згодом письменник устами своєї героїні в романі „Мідний серпень“, — що од того бентежно й світло стає не лише мені, а й кожному, з ким буде по дорозі у той день, що палахкоче в моїх очах вітражем на все небо — там яскравіють фарби моєї землі. Незрадженої й вічної».
На роки навчання в Голопристанській середній школі і служби в лавах Радянської Армії на Далекому Сході припадають перші замальовки, вірші, кореспонденції. Бажання навчишся писати привело демобілізованого воїна до Львівського державного університету на факультет журналістики. Студентські роки, не дивлячись на двадцять два карбованці стипендії, були щасливими, бо осяювали їх молодість і сподівання на гарне майбутнє. В суперечках про книги, кінофільми, певні життєві явища часто непомітно збігали ночі, і засинали ми під скрегіт першого трамвая, що робив крутий поворот, об’їжджаючи ріг університетського гуртожитку на вулиці Жовтневій. У тих суперечках Сашко часто був заводієм… Після закінчення університету (1964 р.) Зима якось легко увійшов у велику журналістику — його запросили на роботу до «Молоді України», і з посвідченням власного кореспондента він, легкий на підйом, об’їздив Львівську, Ровенську, Волинську області, постачаючи потрібний матеріал газеті: від проблемної статті і фейлетону до актуальної інформації в номер. Молодий журналіст очолював у Львові відділ обласної газети «Ленінська молодь», працював на Львівській студії телебачення. У «Ленінській молоді» Олександр Зима друкує свою першу повість «Березовий грім», а в журналах «Дніпро», «Знання та праця», «Україна», «Жовтень» з’являються його оповідання. Написаного назбиралося на книжку, і він їде з рукописом до Києва.
Із радістю і вірою в молодого автора редагував у видавництві «Молодь» цей рукопис Григір Тютюнник. У повісті та оповіданнях, що склали першу книжку О. Зими «Хліб для подорожнього», вже проступила та визначальна риси, яка пройде через усе, що буде зроблено письменником: повага до народної моралі і віра в людину. Молодий автор, як і його старший товариш — редактор, сповідували закони добротворення. Світ і все на світі починається з любові, у цьому загадка і розгадка таланту, це те коріння, що живить крону. Любов до землі, на якій народився і виріс. Любов до школи, де вчився. Любов до кровних і просто близьких. Бажання поділитися хлібом із подорожнім. Це, звичайно, не мало нічого спільного із нерозумним замилуванням, та хіба оспівувати те, що любиш, гріх, з яким мусиш критися? У своїй любові Олександр Зима був щирий і не приховував своєї любові від читачів.
«Сиві тумани паліють жовтим вогнем, міняться, згасають. Отакої пори Зойка побачила корабель. На трьох щоглах гостро випнулися сліпучо-білі вітрила. Корабель наче летів між небом і водою, а дівчина стежила за дивним красенем, і на захопленому обличчі золотими лелітками трепетало густе ластовиння.
— „Товариш“ у море пішов, — озвався з корми батько.
Зойка довго снила білим летючим вітрильником».
Або:
«На втишеному плесі видніється довгий ланцюжок галаганів. Зойка лічить поплавки, що губляться у червонаво-синіх присмерках. Отак один за одним наче попірнають чорні крихти галаганів, і вляжеться ніч. Зойка найдужче любить ту хвилину, коли з-за обрію в небо шугають снопи жовтого вогню, ніби по той бік світу гасять багаття, топчуть його, і з-під чиїхось ніг бризкає жарва. Цієї пори в сітки стрягне перша риба. Пересмикуються ланцюжки галаганів або враз гучний сплеск води примусить і Зойку і батька озирнутися на те торгання, борюкання пійманої риби — перед очей розбігаються срібні кола, наче хто впустив тарілку з рідким кришталем — розсипався бризками, сяйнув — і вже нема нічого. Перегодя: шшворр-плесь, шшворр-плюм! — уподовж невидимих тепер галаганів тремтять, колисаються, біжать водограями летючі озерця, і Зойці здається, що на воду спадають то вечорові, то нічні неводи, а під ними, повен сонячного світла, котить своє повноводдя сивий Дніпро».
Ці уривки наведено з першої книжки Олександра Зими, і з них видно, що в літературу прийшов письменник зі своїм світобаченням, залюблений у слово, з вірою у великі можливості художнього слова. Його героям — рибалкам, землеробам, лісівникам, єгерям — подобається справжня робота, і для зображення її автор знаходить промовисті, влучні деталі. «В кузні Рубан люто взявся до роботи. Міх аж стогнав під його дужими руками. За два тижні вже мовчки розумів Олеся, і, годі було Мовчану зиркнути на ковадло, Рубан хапав довжелезні кліщі, шурхав ними в горно, виймав залізний брус з білими кволими сполохами, кидав на тирлечко ковадла, брався за молот і так гатив часто, що Олесь ледве встигав мітити удари малим стрибучим молоточком».
Мірилом людини, вважав письменник і всюди обстоював цю думку, має бути її совість, ставлення до життя, до громадянського обов’язку. Не громохкі слова, а діло, нехай непомітне, прикрашає людину і світ, в якому вона живе. Теплими фарбами змальовує автор родину Чумаків у своїй другій книжці «День молодого сонця» що вийшла в 1973 році у львівському видавництві «Каменяр». Ніщо не минає повз увагу митця, все важливе для нього в родинних стосунках героїв — і праця, і відпочинок. Ось після важкого дня Чумаки сідають до столу: «Кузьма крає, кавун так, що з-посеред скибок вилущується дебеле стебло соковитої „душі“, чахкає її на кілька кругляків, підсовує Усті, а сам бере скибку, присьорбує жадібно, як спраглий. Вистрілює насіння просто додолу (кури підберуть), а жінка ділить „душу“ на часточки, наштрикує їх ножем і поштивенько їсть». Ні, не минули для Олександра Зими уроки Григора Тютюнника безслідно: коли змальовуєш людину, все важливе. Письменник любив влучне слово, йому подобалося міцно будувати фразу, вона в нього дихала, як жива, несучи якийсь глибинний зміст. «Сарматський степ починався від Кам’яної Гарби і розбігався на всі чотири сторони. Куди не глянеш — рілля. Розорано, засіяно, заволочено, лише вузенькі клинці сивуватих полинів, жовтого дроку, ковили та вузлуваті стовбури козельців незаймано стояли за спинами й перед очима скіфських баб, цих кам’яних ідолів Із смиренно складеними на животі руками. Втупивши у простір очі, вони думали про сиву минувшину, що прогула за їхніми плечима, про незнану будучину, яка от-от виткнеться з-за обрію і пропливе на блідому од спеки небі жовтогарячим міражем. Чому ця оземкувата сарматка, що народила дітей і посадовила їх на коней із сагайдаками стріл за плечима, чому вона думала з тим тихим спокоєм в очах, ніби уже тоді передчувала добру годину своєї землі? Що цінували скіфи й сармати у своїх жінках?» Романтична піднесеність стилю розковує уяву, дає їй крила і витворює аж якийсь казковий світ. Але там, де письменник хотів затаврувати фальш, мова його набирала зовсім інших, аж ніяк не пастельних, кольорів. Він не терпів лицедійства і пристосуванства, можливо, саме тому не завжди йому легко доводилося в житті.
