норовлячи вирватися з його навіжених обіймів.
А він її лише обнюхував та стискав кліщами рук.
Може, так би воно й сталося, що чоловік і жінка (одночасно несамовиті: він — у пристрасті, вона — в страху) побороли б одне одного — і навіки відскочили би нарізно, коли б ота дурна лляна спідниця поверх лляної сорочки, в шалі нерівного змагу, була не задерлася Теофілі вище колін і не оголила білі — нібито жінка жила в пивниці — ноги.
Отоді черкесові руки раптово розімкнулися — й права його долоня, гаряча, мов грань, спочатку завмерла на внутрішній стороні стегна, а далі — небавом, але сміливо поповзла догори.
Та так пестливо,
так смертельно палко й ніжно,
так нечувано смачно й заклично,
що Теофілині ноги не могли знести такої тортури: вони самі розмикалися перед чоловічою — тепер уже впокореною — силою.
Не було ні думки… ні страху… лиш дивне біле розп'яття миготіло їй у голові, немовби в тумані. Бо той клятий черкес із чорними, що земля, очима палав їй у очі й одною рукою пестив стегна, а другою перебирав пругкі груди. Його губи, теплі м'ясисті губи тягнули останні соки з її уст, ніби шукали там меду чи, може, навпаки: вливали меди в Теофілу…
І вона всім співаючим тілом подалася йому назустріч. Та так відкрито, так згідливо й жагуче, що навіть черкес з несподіванки на мить одірвався від неї, щоб потім припасти, дрижачи, до тремтливого й вологого, ніби щойно скупаного, лона.
…Теофіла не раз і не два по тому дивилася на витоптану купку сіна в кутку стодоли, де була так легко приборкана, але не розтоптана, ні, не розтоптана, лиш зачеплена її жіноча честь, — і страх, і подив, і млість щоразу дужче й дужче розривали їй груди.
Якби тоді був завалився дах чи розступилася земля, застряг ніж у горлі чи куля прострелила серце, вона би змирилася з цим легше, аніж мусила тепер зживатися з думкою, що одна-єдина мить нелюдської боротьби й короткочасної покори, дала їй несамовиту й незнану досі мить насолоди. Єдину мить гострого торжества не розбудженої до того плоті.
Бо опісля, по всьому, зів'яла було її рука знову щосили вдарила нападника в обличчя: дотепер лиш її чоловік знав, яке в неї тіло біле. А тепер знає й чужий!
Та вояк на те лиш м'яко і вдячно потерся лицем об її руку, а тоді відкинувся на сіні, ніби хотів спочити.
Тоді вона могла а хоч би й розтрощити черкесові голову: в стодолі не було хіба лише зброї, а так серпи, коси, сокири, лопати, вила й собі спочивали на відстані протягнутої руки.
Однак втихомирена жінка чомусь не відважилася тоді розправити зледачілу руку…
А коли зрозуміла, що понесла, наразі хотіла топитися. Та ріка була дрібна, а діти — ще дрібніші. Думала зіллям витравити з себе чорне сім'я… із стайні стрибала… тяжке піднімала… а туге її черево ставало тугішим і круглішим.
А коли Теофіла вчула в собі плід, тоді здалася на волю Божу. В селі вона така не перша й не остання. І вона не винна, що Бог і Цісар забрав чоловіка на війну, а її лишив напризволяще.
То, значить, сам Бог хотів, щоб її тіло знову носило?!
Це ж він послав їй чорного чоловіка?
Він улив у неї його чорне сім'я?
Бо ж ніщо ні на цьому, ні на тому світі не відбувається без Божої на те волі!
Вона знає. Так її вчили.
То хто їй може докоряти, що перст Божий упав на неї?
…Коли двійко діток із її лона випросилося на білий світ, вона цілу добу не повела й очима в їхній бік, не запитала, кого привела на світ і цицьки їм не дала. Знала, що двоє. І що мають руки-ноги.
Чекала, коли самі виздихають з голоду.
Від червінки. {{ Червінка (діал.) — кривавий пронос. }}
Чи яка інша бола їх скосить.
Стара рівнянська повитуха Марфа щось там шамкотіла беззубим ротом коло колиски, та поїла діточок трав'яними відварами, але годувати грудьми не силувала. Поглядала на Теофілу мовчки. Знала: чоловік — не гівняк, щоби не зм'як. І Кейвановій попустить. Лише не зразу. Бо діти не винні. І Теофіла не винна. Клясти треба війну і Цісаря.
…А Теофіла видивляла всі свої очі на сільському гостинцеві, де ще не раз стовпом ставала курява під копитами чужих коней. Але коні із чорними людьми не вертали.
І Грицько не вертався.
Отож вона мостила найменшеньких хлопчиків — двох зразу — по два боки переповнених молоком грудей. Діти жвавенько, як цуценятка, прицмокували пухкими губками коло її цицьок — і глуха неприязнь до живих клубочків поволі танула. Натомість під грудьми розростався страх. Але наразі Теофіла на нього не зважала. Буде — як буде. А поки що вона годує цицьковим молоком своїх чорненьких хлопчиків — і напівпритомна млість розливається їй від грудей до самого лона. Аж темніє в очах. Так що вона ладна ловити за рукав будь-якого чоловіка, що минає дорогою її хату, ладна зазирати йому в очі та допитуватися: чи не видів він де чорного чоловіка? Чи не переказував той чоловік за нею? Та не тужив за її роздражненим тілом?..
А два хлопчики прицмокують та солодко посапують їй у груди. І Теофіла котить на їх білі личка сльози — і не втирає.
Спочатку він ніби злякався.
Боже праведний!
Як?
Як він піде помагати розправлятися зі своїм похресником Дмитриком?
Як йому підніметься рука бити невинного хлопця?
А що Дмитрик невинний — Грицько знав точно.
Чоловік не винен ніколи. То все жіноча воля, її ворожба й лукавство. Відьомська зваба непокритого тіла. Раптова блискавка погляду. І запах. Дражливий запах зрілого жіночого лона, що туманить чоловічу волю й твердь. А більше нічого.
Якби Теофіла не була така статна… якби мала бляклі очі й усохлу пазуху… якби була боронила, а не розгортала своє тіло…
Чи той черкес лишив би в ній своє чорне паскудне сім'я?
Чи вилупилися б тоді з Теофілиної утроби оті ненависні діти?!
Грицько ж бо не ґвалтував на війні чужих жінок, хоч би й розлягалися були перед ним! Він їх брав — бо вони того самі хотіли, а йому того конче було треба. Для здоров'я. А ґвалтувати — Боже борони.
…Варварчук щось говорив.
Кейван тимчасом думав.
А далі він відчув полегкість. Так-так. Кейван почув, як у ньому знову прокидається приспана злість. Він її гасив-гасив, бо треба було гасити.
А як інакше?
Уб'є жінку — семеро дітей треба буде годувати.
Хто їх буде годувати, як його запроторять у в'язницю?
Задушити двох чорних байстрят…
Рука йому не піднялася після того, як п'ятеро його, його! синів обступили собою дрібних черкесенят, боронячи їх від батькового гніву. А старшенький, Амбросій, вхопив його за руки:
— Убивайте і нас із ними, тату. Бо ми всі рідні брати. І у нас одна мамка.
