Раз якось жебрували вони отак під церквою, і трапилось, що одна поважна леді, дружина одного з маршалів англійського короля, ідучи з служби Божої, помітила графа з двома дітьми, що прохали милостині. Вона спитала, звідки він родом і чи то його діти. Той одказав, що він із Пікардії, звідки мусив через злочин свого старшого сина-гультяя утекти вкупі з меншими дітьми. Пані та була доброго серця; скинувши оком на дівчинку, вподобала її вельми (бо то була мила, гарна й чемна дитина) і сказала:
– Чоловіче добрий, чи не оддав би ти сю дівчинку мені - вона така гарненька. Я взяла б її залюбки, нехай росте у мене; як вилюдніє і на порі стане, оддам її своїм ладом заміж.
Те прохання було графові до мислі; він одразу погодився і з сльозами на очах оддав дівчину тій панії, благаючи її добре про неї дбати.
Улаштувавши таким чином доньку і добре знаючи, в кого, він вирішив, що годі йому тут лишатися, тож побрався з хлопчиком далі по острову, жебраним хлібом живучи, і дійшов аж до Уельсу, добре натомившись, бо не звиклий був піхотою ходити. Тут жив другий королівський маршал, що тримав великий дім і багато челяді; до нього у двір навідувався часом граф із сином на ласкавий хліб. У дворі тому грався маршалів син та діти інших значних людей, і як вони там бігали собі наввипередки чи стрибали, устрявав до них і П'єро, і в усіх тих змаганнях їхніх не одставав од них умінням і спритністю, а інколи то й перед вів. Маршал звернув увагу на те метке і любе хлоп'я і спитав, чиє воно. Йому одказали, що то син одного нищуна, який заходить сюди часом їжі розбогарадити. Тоді маршал попрохав його через людей лишити хлопця при ньому; граф, який не бажав для свого сина нічого кращого, пристав на те залюбки, хоч і тяжко було йому з ним розставатися.
Влаштувавши таким чином сина й дочку, граф вирішив перебратися з Ані.іії до Ірландії, тож, прибившися з тяжкою бідою до Стемфорда, став у найми до одного рицаря, васала тамтешнього графа. Тут прожив він довго, ніким не впізнаний, у великій нужді та притузі челядникуючи.
Віоланта, прозвана Жанеттою, росла собі тим часом у тої вельможної пані в Лондоні, рік од року хорошіючи, і в таку ласку увійшла у неї, і в мужа її, і в усіх домівників, і в будь-кого, хто її знав, що просто диво; усякий, хто бачив її чемність і ввічливість, зичив їй всілякого добра і щастя. Тим-то пані, що взяла її од батька і знала про нього тільки те, що він сам сказав, вирішила одружити її пристойно і згідно з тим станом, до якого, на її думку, дівчина належала. Та Господь, праведний видець цінноти людської, відаючи, що вона роду вельможного і безневинно за чужі гріхи страждає, розсудив по-інакшому і з добротливості своєї не попустив графівни в руки посполитому чоловікові.
Та вельможна пані, що в неї жила Жанетта, мала од свого мужа сина-одинака, якого батьки дуже любили не тим тільки, що він їхня рідна дитина, а й тим, що він тої ласки понад усякого іншого достоїнствами своїми заслуговував, - на вроду був дуже гарний, на звичай добрий, на вдачу смілий і мужній. Юнакові було років на шість більше, ніж Жанетті; він так закохався в ту милу і вродливу дівчину, що за нею вже й світу не бачив. Гадаючи, однак, що вона походить із простого роду, він на тільки не насмілився в батька-матері руки її просити, але й таїв якомога кохання своє, щоб не осудили його, що на таку низоту очі звернув, та від того таїння пристрасть його ще дужче розгорялася. З того жалю великого юнак тяжко занедужав.
Кинулись до лікарів, давай вони різні ознаки хвороби досліджувати, да так і не змогли її причини встановити і жодної вже на уздоровлення надії не мали. Батько й мати так горювали, так тяжко журилися, що далі вже нікуди; не раз і не два словами благущими допитувались вони у нього причини тих болещів, а він тільки зітхне, бувало, або скаже: «От собі в'яну, та й годі».
Одного разу сидів при ньому лікар, молодий іще, проте велико вчений, і тримав його за руку, живчика намацував, аж тут до покою, де лежав хворий, увійшла за чимось Жанетта, що з пошани до матері юнакової дбайливо його доглядала. Як побачив він дівчину, то й слова не промовив і не ворухнувся, проте відчув, як у серці його пломінь любовний розжеврівся, і живчик йому закидався дужче; лікар одразу те постеріг, здивувався і став мовчки пильнувати, чи довго воно так буде. Коли Жанетта вийшла з покою, живчик угамувався, і лікар почав догадуватися, що в юнака за хвороба. Пере-часувавши трохи, він, не випускаючи руки болящого, гукнув Жанетту, нібито хотів щось у неї спитати. Жанетта з'явилась на виклик не гаючись; не встигла вона й порога переступити, як живчик у юнака знову сильно забився, а як дівчина вийшла, биття знов ущухло. Тут уже лікар остаточно упевнився у своїй догадці; він устав, пішов до батьків юнакових і сказав їм:
– Здоров'я сина вашого не од лікаря залежить, воно в руках у Жанетти. З деяких прикмет я напевне дізнався, що він кохає її жагуче, а вона, як я бачу, про те й гадки не має. Тепер відомо вам, що маєте робити, коли вам дороге його життя.
Сеє почувши, маршал з дружиною дуже зраділи, що зна-йшовся-таки синові рятунок, хоч і прикро їм було, що доведеться, може, одинака свого з Жанеттою одружити. От як пішов лікар, побігли вони зразу до недужого, і мати сказала йому:
– Сину мій, не ждала я й не сподівалася, щоб ти якесь бажання своє од мене приховував, а найпаче таке, що сухотою тебе сушить! Будь же певен, що нема на світі такої речі, якої я для тебе не вчинила б, як для себе самої, хоч би та річ і неподобна була. Та хоч ти од мене й таївси, Господь був милостивіший до тебе, ніж ти сам, і, щоб тебе од смерті порятувати, з'ясував мені причину хвороби твоєї; не од чого іншого вона прикинулась, як од надмірної любові до одної дівчини, сам знаєш якої. Того соромитись аж ніяк не треба, у твої роки се діло світове; щоб ти не був закоханий, я невисокої була б про тебе думки. Тож не крийся од мене, дитино моя, сміло признайся, чого ти бажаєш; розмай свою тугу і думки сумнії, що тебе зв'ялили, утішся і вір мені - нема такого нічого, щоб я по спромозі своїй не зробила для твого задоволу, бо люблю тебе, як свою душу. Не бійся ж, не соромся, скажи мені, як і чим можу я допомогти тобі в любові твоїй. Коли побачиш, що я не докладу всіх сил моїх, щоб тебе щасливим учинити, назви мене найлихішою матір'ю, яка будь-коли привела на світ сина.
Зачувши материну мову, юнак спочатку засоромився, але потім, подумавши, що ніхто краще за неї не міг би волі його вволити, поборов стид і сказав:
– Паніматко, не що інше змусило мене з любов'ю своєю критися, як саме те, що майже всі люди віку поважного забувають, бачиться, що були колись молодими. Та ви, як я бачу, розумно в сій справі міркуєте, тож не тільки не заперечу того, про що ви самі здорові догадались, а й одкрию вам геть усе без утайки з тою умовою, що ви по спромозі своїй справдите обіцянку вашу; тільки так зможете ви мені здоров'я привернути.
Сподіваючись, що їй удасться залагодити сю справу, може, й по-інакшому, ніж вона спершу подумала, мати знову попрохала сина щиро відкрити їй свою схотінку, обіцяючи влаштувати без угайки все згідно з його бажанням.
– Паніматко, - сказав тоді юнак, - за вроду пишну та звичаї добрі полюбив я щиро нашу Жанетту, та не смів їй кохання свого одкрити, не то що на любощі схиляти, і нікому іншому про почуття свої говорити не наважувався. Те все й довело мене до такої гіркої долі. Як не дістану тим чи іншим способом того, що ви мені приобіцяли, так і знайте - недовго мені залишилося животіти.
Уважаючи за ліпше в таку хвилю не докоряти синові, а потіху йому дати, мати сказала:
– Дитино моя, отеє така, виходить, хвороба з ніг тебе звалила? Не журись, скоро будеш здоровий, я вже за те потурбуюся.
Підбадьорений доброю надією, юнак почав швидко вичунювати, а врадувана мати заходилась думати, як би їй ту свою обіцянку краще спевнити. Одного дня покликала вона Жанетту і спитала її дуже приязно, немовби задля жарту, чи є в неї коханець.
– Міледі, - одповіла Жанетта, спаленівши, - такій, як я, убогій і бездомній дівчині, що живе з ласки в чужій сім'ї, не випадає та й не подобає зовсім у кохання вдаватися.
– Коли не маєш любчика, - сказала на те пані, - то ми тобі такого знайдемо, що ти з ним весело житимеш і красою своєю по-справжньому тішитимешся; негоже-бо такій гарній дівчині, як ти, без коханця пробувати.
– Міледі, - заперечила Жанетта, - ви взяли мене од батька, вибавили з убожества і виховали, як доньку свою рідну, тим повинна я у всьому вашу волю чинити; тільки сього бажання вашого я зроду не вволю, бо не годиться. Як дасте мені, з ласки вашої, мужа, його любитиму, а іншого - ні, бо з усієї предківщини лишилась у мене одна тільки цнота, і я берегтиму й пильнуватиму її, поки віку мого.
Сі Жанеттині слова суперечили тим замірам, які повзяла пані, щоб додержати даної синові обіцянки, хоч у глибині душі, як жінка статечна, вона схвалювала таке поводження дівчини.
– Як то, Жанетто? - вела далі пані. - А якби його ми-лость король (він же ще рицар молодий) зажадав
