також прискіпливо всіх оглянув, підійшов, сказав Гаю: «Веди секцію, капрале», і секція попрямувала до штабу.
У штабі ротмістр наказав дійсному рядовому Панді і кандидатові Симу йти за ним, а Гай забрав решту. Вони зайшли до невеличкої кімнати з щільно позапинаними вікнами, пропахченої димом паличок для паління. У дальньому кінці стояв величезний порожній стіл, кругом столу були розставлені триногі стільці, а на стіні висіла потьмяніла картина, що зображала старовинну битву: коні, щетинясті панцирі з дранки, оголені пилкоподібні мечі і цілий ліс списів, схожих на вила. За десять кроків од столу і правіше дверей Максим завважив залізне дірчасте сидіння. Єдина ніжка під сидінням була пригвинчена до підлоги здоровецькими болтами.
— Стати по місцях! — скомандував ротмістр, пройшов наперед і сів біля столу.
Панді турботливо поставив Максима праворуч і позаду залізного сидіння, сам став ліворуч і пошепки наказав «струнко». І вони з Максимом завмерли. Ротмістр сидів, закинувши ногу на ногу, попихкував сигаретою і байдуже роздивлявся легіонерів. Він був підкреслено байдужий, проте Максим виразно відчував, що ротмістр якнайуважніше стежить за ним, і тільки за ним.
Потому за спиною Панді розчинилися двері. Панді вмить зробив два кроки вперед, крок вправо і поворот наліво. Максим також шарпнувся було, але втямив, що він не заступає дороги і його це не стосується, а тому просто щосили вирячив очі. Усе-таки було в цій дорослій грі щось заразливе, незважаючи на примітивність її та очевидну недоречність у зв’язку з бідуванням населеного острова.
— Струнко! — гаркнув Панді.
Ротмістр підвівся, загасив сигарету у попільничці і легким клацанням підборів привітав бригадира, якогось незнайомця у цивільному і бригадного ад’ютанта з товстою текою під пахвою, котрі прямували до столу. Бригадир всівся за стіл посередині, обличчя у нього було кисле, невдоволене; він застромив палець під гаптований комір, відтягнув його і покрутив головою. Цивільний миршавенький маленький чоловічок, кепсько поголений, з млявим жовтуватим личком, нечутно пересуваючись, сів поруч.
Бригадний ад’ютант, не сідаючи, розкрив теку і заходився гортати папери, передаючи деякі бригадирові.
Панді простояв трохи мовби у нерішучості, потім такими ж чіткими пересуваннями повернувся на місце. За столом неголосно розмовляли. «Ти будеш сьогодні у зібранні, Чачу?» — запитав бригадир. «У мене справи», — озвався ротмістр, закурюючи нову сигарету. «Даремно. Сьогодні там диспут». — «Пізно спохопилися. Я вже висловився з цього приводу». — «Не найкращим чином, — м’яко зауважив ротмістрові цивільний. — Крім того, змінюються обставини-змінюються думки». — «У нас у Легіоні це не так», — сухо сказав ротмістр. «Справді, панове, — вередливим голосом проказав бригадир. — Давайте усе-таки зустрінемося сьогодні у зібранні…» — «Я чув, свіжі озерні гриби привезли», — не припиняючи порпання у паперах, повідомив ад’ютант. «У власному соку, ротмістре! Ну?» — підтримав його цивільний. «Ні, панове, — сказав ротмістр. — У мене одна думка, і я вже висловив її. А що стосується озерних грибів…» Він додав іще щось незрозуміле, вся компанія розреготалася, а ротмістр Чачу із вдоволеним виглядом відкинувся на бильце стільця. Потім ад’ютант облишив порпатися у паперах, нахилився до бригадира і щось шепнув йому. Бригадир покивав.
Ад’ютант сів і вимовив, звертаючись начебто до залізного сидіння:
— Ноле Ренаду.
Панді штовхнув двері, висунувся і голосно повторив у коридор:
— Ноле Ренаду!
У коридорі почувся рух, і до кімнати зайшов літній, гарно вдягнутий, одначе якийсь пом’ятий і розпатланий чоловік. Ноги у нього трохи запліталися. Панді взяв його за лікоть і посадив на сидіння. Хряпнули, зачиняючись, двері. Чолов’яга голосно відкашлявся, вперся руками в коліна і гордо звів голову.
— Та-ак… — протягнув бригадир, роздивляючись папери, і раптом заджеркотів скоромовкою: — Ноле Ренаду, п’ятдесят шість років, домовласник, член магістратури… Та-ак… Член клубу «Ветеран»… (Цивільний позіхнув, затуляючи рота рукою, витягнув з кишені барвистий журнал, поклав собі на коліна і заходився гортати.) Затриманий тоді-то там-то… під час обшуку вилучено… та-ак… Що ви робили в будинку номер вісім на вулиці Сурмачів?
— Я власник цього будинку, — з гідністю сказав Ренаду. — Я радився зі своїм управителем.
— Документи перевірено? — звернувся бригадир до ад’ютанта.
— Так точно. Все гаразд.
— Та-ак, — сказав бригадир. — Скажіть, пане Ренаду, вам знайомий хто-небудь із заарештованих?
— Ні, — сказав Ренаду. Він енергійно похитав головою. — Яким чином?.. Утім, прізвище одного з них… Кетшеф… По-моєму, у мене в будинку живе один якийсь Кетшеф… А втім, не пам’ятаю. Можливо, я помиляюсь, а може, не в цьому моєму будинку. У мене є ще два будинки, один з них…
— Пробачте, — перебив його цивільний, не відриваючись од журналу. — А про що розмовляли в камері решта заарештованих, ви не звернули уваги?
— Е-е-е… — протягнув Ренаду. — Мушу признатися… У вас там… е-е-е… воші… Отож ми в основному про них… Хтось шептався у кутку, та мені було, признатися, не до того… Я волів мати справу з вошами, хе-хе!..
— Природно, — погодився бригадир. — Ну що ж, ми не вибачаємося, пане Ренаду. Ось ваші документи, ви вільні… Начальник конвою! — він підвищив голос.
Панді прочинив двері і гукнув:
— Начальник конвою, до бригадира!
— Ні про які вибачення не може бути й мови, — поважно сказав Ренаду. — Винен тільки я, я сам… І навіть не я, а триклята спадковість… Ви дозволите? — звернувся він до Максима, вказуючи на стіл, де лежали документи.
— Сидіти, — неголосно мовив Панді.
Зайшов Гай. Бригадир передав йому документи, наказав повернути панові Ренаду вилучене майно, і пана Ренаду було відпущено.
— Раше Мусаї, — сказав ад’ютант залізному сидінню.
— Раше Мусаї, — повторив Панді у розчинені двері.
Раше Мусаї виявився худим, геть замученим чолов’ягою у потріпаному домашньому халаті і в одному черевику. Ледве він сів, як бригадир, налившись кров’ю, загорлав: «Переховуєшся, мерзотнику!» — на що Раше Мусаї заходився багатослівно й плутано пояснювати, що він зовсім не переховується, що у нього хвора дружина і троє дітей, що у нього за квартиру не сплачено, що його вже двічі затримували і відпускали, що працює він на фабриці меблярем, що ні в чому не винен. І Максим уже чекав, що його випустять, але бригадир зненацька встав і оголосив, що Раше Мусаї, сорока двох років, одружений, що має два затримання, засуджується, згідно з законом про профілактику, на сім років. Близько хвилини Раше Мусаї усвідомлював цей вирок, відтак розігралася жахлива сцена. Нещасний мебляр плакав, недоладно благав про помилування, намагався падати на коліна і продовжував кричати і плакати, поки Панді витягував його в коридор. І Максим знову зловив на собі погляд ротмістра Чачу.
— Киві Попшу, — сказав ад’ютант.
У двері вштовхнули плечистого хлопця з обличчям, спотвореним якоюсь нашкірною хворобою. Хлопець виявився квартирним злодієм-рецидивістом, був спійманий на місці злочину і тримався нахабно-запобігливо. Він то починав благати панів начальників не заподіювати йому жорстокої смерті, то зненацька істерично хіхікав, сипав дотепами і заходжувався розповідати історії зі свого життя, які геть усі без винятку починалися однаково: «Заходжу я в один будинок…» Він нікому не давав говорити. Бригадир після кількох марних спроб поставити запитання відкинувся на бильце стільця й обурено подивився у праву руч та у ліву руч від себе. Ротмістр Чачу сказав рівним голосом:
— Кандидате Сим, заткни йому пельку.
Максим не знав, як затикають пельку, тому він просто взяв Киві Попшу за плече і трусонув. У Киві Попшу клацнули щелепи, він прикусив язика і замовк. Тоді цивільний, який давно вже з цікавістю спостерігав заарештованого, мовив:
— Цього я візьму. Знадобиться.
— Чудово! — сказав бригадир і наказав відправити Киві Попшу назад у камеру.
Коли хлопця вивели, ад’ютант сказав:
— Оце й усе сміття. Тепер піде група.
— Починайте з керівника, — порадив цивільний. — Як там його — Кетшеф?
Ад’ютант зазирнув у папери і сказав залізному сидінню:
— Гел Кетшеф.
Завели знайомого — чоловіка в білому халаті. Чоловік був у наручниках і тому тримав руки перед себе, неприродно витягнувши їх. Очі у нього були червоні, обличчя набрякло. Він сів і почав дивитися на картину поверх голови бригадира.
— Ваше ім’я Гел Кетшеф? — спитав бригадир.
— Так.
— Зубний лікар?
— Був.
— У яких стосунках перебуваєте з зубним лікарем Гоббі?
— Купив у нього практику.
— Чому ж не практикуєте?
— Продав кабінет.
— Чому?
— Скрутне становище, — сказав Кетшеф.
— У яких стосунках перебуваєте з Орді Тадер?
— Вона моя дружина.
— Діти є?
— Був. Син.
— Де він?
— Не знаю.
— Чим займалися під час війни?
— Воював.
— Чому вирішили зайнятися антидержавною діяльністю?
— Бо в світовій історії не було огиднішої держави, — сказав Кетшеф. — Бо любив свою дружину і своє дитя. Бо ви вбили моїх друзів і розбестили мій народ. Бо завжди ненавидів вас. Вистачить?
— Вистачить, — спокійно сказав бригадир. — Вистачить з гаком. Скажіть нам краще, скільки вам платять хонтійці? Чи вам платить Пандея?
Чоловік у білому халаті розсміявся. Моторошний це був сміх, так міг би сміятися мертвяк.
— Кінчайте цю комедію, бригадире, — сказав він. — Навіщо це вам?
— Ви керівник групи?
— Так. Був.
— Кого ви можете назвати з членів організації?
— Нікого.
— Ви впевнені? — спитав раптом цивільний.
— Так.
— Річ у тім, Кетшефе, — м’яко сказав цивільний, — що ви перебуваєте у вкрай тяжкому становищі. Ми знаємо про вашу групу все. Ми навіть знаємо дещо про
