одиниці — можуть терпіти цей біль, інші не витримують, кричать, треті непритомніють, а четверті взагалі божеволіють і вмирають… Так от, башти — це випромінювачі. Вони вмикаються двічі на добу по всій країні, і нас виловлюють, поки ми валяємося безпорадні від болю. Плюс ще установки локальної дії на патрульних авто… плюс самохідні випромінювачі… плюс нерегулярні променеві удари по ночах… Нам ніде сховатися, екранів не існує, ми божеволіємо, стріляємося, робимо дурниці у відчаї, вимираємо…
Лікар замовк, вхопив кухоль і одним духом вихилив його. Потім він заповзявся розпалювати свою люльку, лице у нього посіпувалося.
— Та-ак, жили — не журились, — тужливо сказав Лісник. — Гади, — додав він після нетривалого мовчання.
— Йому це безглуздо розповідати, — сказав зненацька Мемо. — Він же не знає, що це таке. Він уявлення не має, що це означає-ждати щодня чергового сеансу…
— Гаразд, — сказав широкоплечий. — Не має уявлення, отже, і говорити ні про що. Птаха висловилася за нього. Хто ще — «за» і «проти»?
Лісник відкрив було рот, але Орді випередила його:
— Я хочу пояснити, чому я «за». По-перше, я йому вірю. Це я вже говорила, і це, мабуть, не так важливо, це стосується лише мене. Проте ця людина має здібності, які можуть бути корисними всім. Він уміє загоювати не тільки свої, а й чужі рани… Набагато краще, ніж ви, Лікарю, пробачте на слові…
— Ет, який з мене лікар, — сказав Лікар. — Я так, судова медицина…
— Однак це ще не все, — вела далі Орді. — Він уміє тамувати біль.
— Як це? — спитав Лісник.
— Я не знаю, як він це робить. Він масажує скроні, шепче щось, і біль вщухає. Мене двічі скручувало у матері, і обидва рази він мені допоміг. Першого разу не дуже, але все-таки я не знепритомніла, як бувало завжди. А другого разу зовсім не боліло…
І вмить усе перемінилося. Щойно вони були суддями, щойно вони вирішували, як їм здавалося, питання його життя і смерті, а тепер судді зникли, і залишилися змучені, приречені люди, які раптом відчули надію. Вони дивилися на нього, ніби чекали, що він от зараз негайно звільнить їх від змори, що гнітила їх щохвилинно, щодня і щоночі багато років поспіль… «Ну що ж, — подумав Максим, — тут я принаймні буду потрібний не для того, щоб убивати, а для того, щоб лікувати». Однак чомусь ця думка не принесла йому ніякої втіхи. «Башти, — думав він. — Яка гидота… Це ж треба придумати. Потрібно бути садистом, щоб це придумати…»
— Ви справді це вмієте? — спитав Лікар.
— Що?
— Гамувати біль…
— Гамувати біль… Так.
— Як?
— Я не можу вам пояснити. Мені бракує слів, а вам бракує знань… Я не розумію: невже у вас немає ліків, яких-небудь болезахисних препаратів?
— Від цього не допомагають жодні ліки… Хіба що у смертельній дозі.
— Послухайте, — сказав Максим. — Я, звісно, готовий гамувати біль… Я постараюсь… Але ж це не вихід! Треба шукати який-небудь масовий засіб… У вас є хіміки?
— У нас все є, — сказав широкоплечий, — але це завдання не вирішується, Маку. Якби воно вирішувалося, державний прокурор не страждав би від болю, як і ми. Хто-хто, а він роздобув би ліки. А зараз він перед кожним регулярним сеансом напивається до чортиків і париться у гарячій ванні.
— Державний прокурор — виродок? — спитав Максим спантеличено.
— Подейкують, — сказав широкоплечий сухо. — Одначе ми відволіклися. Птахо, ти скінчила? Хто бажає ще?
— Зачекай, Генерале, — сказав Лісник. — Що ж це виходить? Це ж виходить, що він наш благодійник? Ти і мені можеш погамувати біль?.. Таж цій людині ціни немає, я її з погреба не випущу! У мене ж, вибачаюсь, такі болі, що терпіти несила… А може, він і порошки придумає? Адже придумаєш, га?.. Ні, панове, товариші, таку людину слід оберігати…
— Тобто ти «за», — сказав Генерал.
— Тобто я настільки «за», що в разі хто його зачепить…
— Зрозуміло. Ви, Лікарю?
— Я був би «за» і без цього, — пробурчав Лікар, попихкуючи люлькою. — У мене таке ж враження, як і в Птахи. Поки що він не наш, але він стане нашим, інакше бути не може. їм він принаймні аж ніяк не підходить. Занадто розумний.
— Добре, — сказав Генерал. — Ви, Копито?
— Я «за», — сказав Мемо. — Корисна людина.
— Ну що ж, — сказав Генерал. — Я також «за». Дуже радий за вас, Маку. Ви симпатичний хлопець, і мені було б шкода убивати вас… — Він глянув на годинник. — Нумо поїмо, — сказав він. — Скоро сеанс, і Мак продемонструє нам своє мистецтво. Налийте йому пива, Ліснику, і викладайте на стіл ваш хвалений сир. Копито, йдіть і підмініть Зеленого — він не їв од самого ранку.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Останню нараду перед операцією Генерал скликав у палаці Двоголового Коня. Це були порослі плющем і травою руїни заміського музею, зруйнованого в роки війни, — місце відлюдне, дике, городяни не відвідували його через близькість малярійного болота, а в місцевого населення воно користувалося недоброю славою як притулисько злодіїв і бандитів. Максим прийшов пішки разом з Орді. Зелений приїхав на мотоциклі й привіз Лісника. Генерал і Мемо-Копито вже очікували на них у старій каналізаційній трубі, що виходила прямо на болото. Генерал курив, а набурмосений Мемо розлючено відмахувався од комарів запашистою паличкою.
— Привіз? — спитав він Лісника.
— Обов’язково, — сказав Лісник і витягнув з кишені тубу з репелентом.
Всі намастилися, і Генерал відкрив нараду.
Мемо розстелив схему і знову повторив перебіг операції. Усе це було вже відомо напам’ять. О першій годині ночі група підповзає з чотирьох боків до дротяного загородження і закладає видовжені заряди. Лісник і Мемо діють власними силами — відповідно з півночі та з заходу. Генерал у парі з Орді — зі сходу. Максим у парі з Зеленим — з півдня. Вибухи здійснюються одночасно рівно о першій годині ночі, й відразу Генерал, Зелений, Мемо і Лісник кидаються у проходи, маючи завдання добігти до капоніра і закидати його гранатами. Як тільки вогонь з капоніра припиниться або ослабне, Максим і Орді з магнітними мінами підбігають до башти і готують вибух, попередньо вкинувши у капонір ще по дві гранати для певності. Відтак вони вмикають запали, забирають поранених — тільки поранених! — і пробираються на схід через ліс до путівця, де біля межового знака ждатиме Малюк з мотоциклом. Важкопоранені вантажаться в мотоцикл, легкопоранені і здорові рухаються пішки. Місце збору — будиночок лісника. Ждати на місці збору не більше двох годин, після цього зникати звичним порядком. Запитання є? Ні? Все.
Генерал викинув недокурок, поліз за пазуху і видобув пляшечку з жовтими пігулками.
— Увага, — сказав він. — За рішенням штабу план операції трохи міняється. Початок операції переноситься на двадцать другу нуль-нуль…
— Масаракш! — сказав Мемо. — Ото ще новина!
— Не перебивайте, — сказав Генерал. — Рівно о двадцять другій нуль- нуль починається вечірній сеанс. За кілька секунд до нього кожен з нас прийме по дві таких пігулки. Далі все за старим планом з одним винятком: Птаха наступає як гранатометник разом зі мною. Усі міни будуть у Мака, башту підриває він сам.
— Це ж як? — задумливо сказав Лісник, роздивляючись схему. — Цього я ніяк не розумію. Двадцять друга година — це ж вечірній сеанс… Я ж, вибачаюсь, як ляжу, так і не підведусь, крижем лежатиму… Мене, вибачаюсь, кілком не піднімеш…
— Одну хвилину, — сказав Генерал. — Ще раз повторюю: за десять секунд двадцять друга усі приймуть оцей болезаспокоювач. Розумієте, Ліснику? Болезаспокоювач приймете. Отже, на двадцять другу годину…
— Я ці пігулки знаю, — сказав Лісник. — Дві хвилинки полегшення, а затим знов у вузол зав’яжешся… Знаємо, пробували.
— Це нові пігулки, — терпляче сказав Генерал. — Вони діють близько п’яти хвилин. Добігти до капоніра і швиргонути гранати ми встигнемо, а решту зробить Мак.
Залягло мовчання. Вони думали. Не вельми кмітливий Лісник натужно длубався у волоссі, закусивши губу. Видно було, як ідея повільно доходить до нього; він часто закліпав, дав спокій чуприні, обвів усіх проясненим поглядом і, пожвавішавши, ляснув себе по колінах. Чудовий дядько, добра душа, з ніг до голови відбатожений життям, яке він так і не спромігся збагнути. Нічого йому не потрібно було, і нічого він не хотів, опріч єдиного: повернутися до родини і жити у спокої. Війну всю перебув він в окопах і дужче атомних снарядів боявся свого капрала, такого ж селюка, проте хитрого і більшого негідника. У Максима він закохався, поки віку вдячний буде, що загоїв йому Максим стару норицю на гомілці, і відтоді повірив, що поки Максим тут, нічого лихого з ними скоїтися не може. Максим увесь цей місяць ночував у нього в погребі, і щоразу, коли вони ладналися спати, Лісник розповідав Максимові казку, одну й ту саму, але з різним закінченням: «А от жила на болоті жаба, велика була дурепа, просто навіть ніхто не вірив, і от занадилася вона, дурепа…» Ніяк не міг Максим уявити його в кривавім бою, хоча говорили йому, що Лісник — вояк мисливий і нещадний.
— Новий план дає такі переваги, — говорив Генерал. — По-перше, нас о цій порі не ждуть. Перевага раптовості. По-друге, попередній план розроблений уже давно, й існує доволі велика небезпека, що ворогові він відомий. Тепер ми ворога випереджаємо. Ймовірність успіху збільшується…
Зелений повсякчас схвально покивував. Хиже обличчя його випромінювало зловтішну насолоду, спритні довгі пальці стискалися й розпрямлялися. Він любив усякі несподіванки — дуже ризикованою був людиною. Минуле його темне. Він був злодій і аферист, злодіями вихований, злодіями вигодуваний, злодіями стовчений; сидів у тюрмі, втік — зухвало, несподівано, як робив усе, — спробував повернутися до своїх колишніх спільників, але часи змінилися, дружки не потерпіли виродка, намагалися його видати, та він одбився і знову втік, переховувався по селах, поки не трапився покійному Гелу Кетшефу. Зелений був розумака, фантазер, землю вважав пласкою, небо — твердим, і саме
