Мандрівцем, телефонує по вашій особистій лінії і настійливо просить розмови з вашим…
— Мандрівець? — Прокурор пожвавішав. — З’єднайте. У навушнику клацнуло, референт прошелестів:
— Його превосходительство вас слухає.
Знову клацнуло, і знайомий голос проказав твердо, по-пандейськи, вимовляючи слова:
— Розумако? Здрастуй. Ти дуже зайнятий?
— Для тебе — ні.
— Мені треба поговорити з тобою.
— Коли?
— Зараз, якщо можна.
— Я до твоїх послуг, — сказав прокурор. — Приїжджай.
— Я буду за десять — п’ятнадцять хвилин. Жди.
Прокурор поклав навушник і певний час сидів непорушно, пощипуючи нижню губу. «З’явився, голубе, — подумав він. — І знову як сніг на голову. Масаракш, скільки грошей я перевів на цього чоловіка, більше, мабуть, аніж на всіх інших вкупі, а знаю про нього лише те, що всі інші зосібна. Небезпечна постать. Непередбачувана. Зіпсував настрій…» Прокурор сердито зиркнув на папери, розкладені по столу, недбало згріб їх докупи і сунув у стіл. «Скільки часу він був відсутній?.. Авжеж, два місяці. Як завжди. Щез невідомо куди, два місяці жодної звістки, і нате, будь ласка, мов бісеня з коробки… Ні, з цим бісеням треба щось робити, так працювати неможливо… Ну гаразд, а що йому від мене потрібно? Що, власне, сталося за ці два місяці? Повалили Спритника… Навряд чи це його цікавить. Спритника він зневажав. Утім, він усіх зневажає… По його лінії нічого не було, та він і не з’явиться до мене через таку дрібницю — піде прямо до Канцлера або до Барона… Можливо, натупав що-небудь цікаве і хоче ввійти в альянс? Дай боже, дай боже… А проте, я на його місці ні з ким в альянс не вступав би… Можливо, процес?.. Та ні, до чого тут процес. Утім, що гадати, вживімо краще необхідних заходів».
Він висунув потаємну шухляду й увімкнув усі фонограми та приховані камери. «Цю сцену ми збережемо для нащадків. Ну, де ж ти, Мандрівче?» Від збудження він спітнів, його пройняв дрож; щоб заспокоїтися, він вкинув до рота кілька ягід, пожував, заплющив очі й почав рахувати. Коли він дорахував до семисот, двері розчинилися, і, відсторонивши референта, до кабінету зайшов цей здоровань, цей холодний жартівник, ця надія Творців. Його ненавиділи і обожнювали, він щосекунди висів на павутинці і ніколи не падав. Худий, сутулий, з круглими зеленими очима, з великими відстовбурченими вухами, у своїй одвічній безглуздій куртці до колін, лисий, мов лікоть, чарівник, вершитель, пожирач мільярдів… Прокурор підвівся йому назустріч. З цією людиною не треба було прикидатися і говорити вимучені слова.
— Вітаю, Мандрівче, — сказав прокурор. — Прийшов похвастати?
— Чим? — сказав Мандрівець, провалюючись у відоме всім крісло і недоладно задираючи коліна. — Масаракш! Щоразу забуваю про цей чортів пристрій. Коли ти припиниш знущатися з відвідувачів?
— Відвідувач мусить почуватися незручно, — сказав прокурор. — Відвідувач мусить бути смішним, бо інакше яке мені від нього задоволення? От я зараз дивлюся на тебе, і мені весело.
— Авжеж, я знаю, ти весела людина, — сказав Мандрівець. — Але надто вже невибагливий у тебе гумор… Між іншим, ти можеш сісти.
Прокурор аж в оцю мить виявив, що продовжує стояти. Як завжди, Мандрівець швидко зрівняв рахунок. Прокурор всівся зручніше і сьорбнув цілющої гидоти.
— Отже? — сказав він.
Мандрівець негайно перейшов до справи.
— У тебе в пазурах, — діловито сказав він, — людина, яка мені потрібна. Такий собі Мак Сим. Ти закатав його на перевиховання, пам’ятаєш?
— Ні, — сказав прокурор щиро. Він відчув певне розчарування. — А коли я його запроторив? У якій справі?
— Нещодавно. У справі про підривання башти.
— А, пам’ятаю… То й що?
— Все, — сказав Мандрівець. — Він мені потрібний.
— Зачекай, — сказав прокурор з досадою. — Процес вів не я, не можу ж я пам’ятати кожного засудженого.
— А я вважав, що це все твої люди.
— Там був тільки один мій, решта — справжні… Як, ти кажеш, його звати?
— Мак Сим.
— Мак Сим… — повторив прокурор. — А! Цей гірський шпигун… Пам’ятаю. Там з ним сталася якась дивна історія — його розстріляли, і невдало.
— Так, здається.
— Силач якийсь незвичайний… Так, мені щось доповідали… А навіщо він тобі знадобився?
— Це мутант, — сказав Мандрівець. — У нього цікаві ментограми, і він мені потрібний для роботи.
— Розкриватимеш його?
— Можливо. Мої люди запримітили його давно, коли його ще використовували у спеціальній студії, але пізніше він утік…
Прокурор, відчуваючи дуже сильне розчарування, набив рот ягодами.
— Гаразд, — сказав він. — Ну, як твої справи?
— Як завжди, чудово, — відповів Мандрівець. — Твої, я чув, також. Підкопався-таки під Смикунця. Поздоровляю… Отож коли я одержу свого Мака?
— Та завтра пошлю депешу, днів за п’ять — сім його приставлять.
— Невже задурно? — спитав Мандрівець.
— Люб’язність, — сказав Прокурор. — А що ти можеш мені запропонувати?
— Найпершого захисного шолома. Прокурор усміхнувся.
— І Світове Світло на додачу, — сказав він. — Між іншим, май на увазі: перший шолом мені не потрібний. Мені потрібний єдиний… До речі, це правда, що твоїй зграї доручили розроблення спрямованого випромінювача?
— Можливо, — сказав Мандрівець.
— Послухай, а на якого дідька нам це потрібно? Мало у нас неприємностей? Згорнув би ти цю роботу, га?
Мандрівець ощирив зуби.
— Боїшся, Розумако? — сказав він.
— Боюсь, — сказав прокурор. — А ти не боїшся? Чи ти, може, думаєш, що у тебе любов з Графом на віки? А він тебе твоїм же випромінювачем…
Мандрівець знову ошкірився.
— Переконав, — сказав він. — Домовилися. — Він підвівся. — Я зараз до Канцлера. Переказати що-небудь?
— Канцлер на мене гнівається, — сказав прокурор. — Мені це з біса неприємно.
— Гаразд, — сказав Мандрівець. — Я йому це перекажу.
— Жарти жартами, — сказав прокурор, — але якби ти закинув слівце…
— Ти у нас розумака, — сказав Мандрівець голосом Канцлера. — Спробую.
— Процесом він принаймні задоволений?
— Звідкіля я знаю! Я щойно приїхав.
— От і дізнайся… Я що стосується твого… як ти його назвав? Дай-но я запишу…
— Мак Сим.
— Так… Відносно нього я завтра ж.
— Бувай здоровий, — сказав Мандрівець і вийшов.
Прокурор похмуро глянув йому услід. «Авжеж, можна лише позаздрити. От становище у чоловіка! Єдиний, від кого залежить захист. Пізно шкодувати, але, мабуть, варто було з ним зблизитися. Проте як з ним зблизишся? Йому нічого не потрібно, він і так найбільше цабе, всі ми від нього залежимо, всі ми на нього молимося… Ех, узяти б такого чоловіка за горло — як би це було ловко! Коли б він бодай чого-небудь хотів! А то ось, будь ласка — каторжник йому потрібний, коштовність яка… Ментограми, бачте, у нього цікаві… Взагалі-то каторжник цей — горець, а Канцлер останнім часом щось часто говорить про гори. Можливо, варто походити коло цього… Як там ще з війною вийде, а Канцлер є Канцлер… Масаракш, працювати однаково сьогодні неможливо…» Він сказав у мікрофон:
— Кох, що у вас є по засудженому Симу? — Він раптом згадав: — Ви, здається, готували по ньому якусь компіляцію…
— Так точно, ваше превосходительство, — прошелестів референт. — Я мав честь звернути увагу вашого…
— Давайте сюди. І принесіть ще води.
Він поклав навушник, і тої ж миті в дверях з’явився невідчутний, мов тінь, референт. Перед прокурором лягла на стіл товста тека, тихенько дзеленькнуло скло, булькнула вода, і біля теки виникла повна склянка. Прокурор відсьорбнув, роздивляючись теку.
«Витяг зі справи Мака Сима (Максима Каммерера). Підготував референт Кох». «Товстелезна яка, нічого собі витяг…» Він розкрив теку і взяв першу пачку зброшурованих аркушиків.
Свідчення ротмістра Тоота… Зізнання підсудного Гаала… Крокі якогось прикордонного району за Блакитною Змією… «Іншого одягу на ньому не було. Мова видалася мені розбірливою, але цілком незрозумілою. Спроба заговорити з ним по-хонтійськи виявилася марною…» Ох уже ці мені прикордонні ротмістри! Хонтійський шпигун на південному кордоні… «Малюнки, виконані затриманим, видалися мені майстерними і дивовижними…» Ну, за Блакитною Змією багато дивовижного. На жаль. І обставини появи цього Сима не дуже вирізняються на тлі інших тамтешніх обставин. Хоча, звісно… Але подивимося…
Прокурор відклав пачку, вибрав дві великі ягідки, поклав до рота і взяв наступний аркушик. «Висновок експертної комісії у складі співробітників Інституту тканин та одягу… «Ми, що нижче підписалися…» Гм… так… так… «…обстежили всіма приступними нам лабораторними методами тканину предмета одягу, надісланого нам з Департаменту юстиції («Нісенітниця якась»)… і дійшли такого висновку: 1. Вказаний предмет являє собою короткі штани четвертого розміру другого зросту, що можуть бути використані для носіння як чоловіками, так і жінками; 2. Крій штанів не може бути зарахований до якого- небудь відомого стандарту і не може, власне, називатися кроєм, оскільки штани не пошиті, а виготовлені якимсь невідомим нам способом; 3. Штани виготовлені з м’якої пружної тканини сріблястого кольору, яка, власне, не може називатися тканиною, оскільки навіть мікроскопічне дослідження не виявило в ній структури. Матеріал цей не горить, не змочується і вирізняється надзвичайною тривкістю на розрив. Хімічний аналіз…» Дивні штани. Треба розуміти, що це його штани… Прокурор узяв тонко загострений олівець і написав на берегах аркушика: «Референтові. Чому не подаєте супровідного пояснення? Чиї штани? Звідки штани?» Так… А висновки? Формули… Знову формули… Масаракш, знову формули… Ага! «…Технологія не відома ні в нашій країні, ні в інших цивілізованих державах (за довоєнними даними)».
Прокурор
